За вікном майже весна. Ось у таку пору, 154 роки тому, 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському народилася окраса української нації – Лариса Косач – Леся Українка.
«Ганок на кілька сходинок, перед ним широкий двір, вибрукований великим камінням. По один бік двору вулиця, по другий – густий старий сад. Просто проти ганку в глибині двору колодязь, а за ним квітник і город». В цьому «…домі Завадських, на вулиці Завадських, у місті Звягелі (так у родині називали місто, офіційно називане Новоград-Волинським)» жила Леся від 2 до 8,5 років свого життя. Виїхала вона з родиною зі Звягеля влітку 1879 року. «…Батьки, Петро Косач і Ольга Драгоманова-Косач, одружившись 22 липня 1868 року, поїхали на життя до Звягелю, де Косач служив тоді за «предсідателя» з’їзду мирових посередників».
Петро Косач, батько Лесі
А зараз про людей, що оточували Лесю на початку її життя. «Батько (Петро Антонович Косач) – «папа», як діти звали його…, був людиною високоінтелігентною та освіченою, досить делікатною у ставленні до людей. Понад усе цінував людську гідність.
«Мати (Ольга Петрівна Косач, відома пізніше під псевдонімом Олена Пчілка). … Леся безмірно любила її і дуже високо цінувала все своє життя аж до смерти…то була, на Лесин закоханий погляд, найкраща, найрозумніша, найталановитіша в світі жінка».
Леся Українка з матір'ю Ольгою Косач-Драгомановою (Олена Пчілка)
До Косачів у Звягель час від часу навідувалися рідні як зі сторони Петра Антоновича, так і зі сторони Ольги Петрівни. Дядько Григорій (молодший брат батька Лесі Українки) – «…цей «дядя Гриша» був добряча, весела, глибоко благородної вдачі людина».
Батькові сестри, старша із сестер (батько Лесі був старшим зо всіх дітей) «тьотя Єля» (Єлена Антонівна Косач, за чоловіком Тесленко-Приходько), крім мистецтва плести вінки, навчила Лесю мистецтва українського народного вишивання. Саме їй, у свої неповні 9 років, Леся присвятила свій перший вірш «Надія». Молодша, тьотя Саша (Олександра Антонівна Косач, за чоловіком Шимановська) була Лесиною першою вчителькою музики, доглядала Лесю зовсім маленьку тут, у Звягелі. Коли мама, Ольга Петрівна, їздила з дому, вона боронила Лесю, коли її несправедливо ображали.
«З родичів бувала в Звягелі ще «бабушка» – материна мати Єлизавета Драгоманова, розумна, розсудлива, діяльна жінка. Бабушка була Лесина хрещена мати, дуже любила й «балувала» Лесю…»
«Літом приїздив дядько Михайло Драгоманов і сам, і з жінкою та старшою дочкою Лідією. Ще з того часу у Лесі встановилося відношення до цього дядька, як до якогось ідеалу… Він навчив її плавати в Случі (Леся, не дивлячись на хвору руку й ногу, добре плавала все життя)…»
Зі спогадів доньки Михайла Драгоманова, Лідії Драгоманової-Шишманової: «Пам’ятаю гарний великий дім з величезним садом у Новограді-Волинському. Таким те все здавалось моїй дитячій уяві, – а на справді, може, і дім, і сад не були вже такими великими. У тому домі та саду царюємо ми – діти, особливо старший брат Лесі Михайло та я, натури буйні. Цілий день бігаємо по усіх-усюдах і ціле літо граємо все одну гру: Іліаду і Одіссею. Маленької Лесічки ще тоді не торкнулась та лиха хвороба, яка зробила з усього її життя безнастанне страждання. Як гарно, вільно жилось нам у тому Новоград-Волинську! Це моє передостаннє літо на Україні осталось якнайкраще у моїй пам’яті. Пам’ятаю, як возили нас кожного дня гуляти на возі. Нас брали навіть скілька разів на полювання, на цілий день. Збиралась тоді велика компанія: одні їхали човнами по Случі, інші кіньми. Ми, діти, бігали по лісі за ягодами і слухали, як собаки ганяють зайця. Ще й досі вухо моє чує особливе гавкання мисливських собак дядька Косача».
«…Міша й Леся виховувалися досить простацько щодо фізичного виховання: літом босі, в дуже нескладній одежі, купалися в річці, їли різні лопуцьки...» Їх змалку привчали до праці. У Звягелі кожен мав свій маленький город, квітничок. Якось на ярмарку тато купив для Лесі маленькі грабельки, що ними вона залюбки користувалася під час своєї «роботи» на «городику». В їх повсякденному житті інтелектуальна робота не поступалася фізичній. «…Найлюбимішими грами в саду Завадських були гри в Робінзона Крузо (роль Робінзона брав, звичайно, Міша, а П’ятниці – Леся, інших персонажів – дикунів, моряків, грали інші члени дитячого товариства); в сербських юнаків (Міша) і віл (Леся). Її малою навіть прозивали «Віла біла».
«Коли народилася Леся, у її матері не було молока і вона не могла сама годувати Лесю. Спробували брати мамок, змінили кількох, та все були невдалі. Врешті почали годувати Лесю штучно. Вона од того годування… сильно слабувала на живіт. Боялися, що не виживе. Мати й сама була тоді хвора і не могла добре доглянути двох малих дітей. Тільки дякуючи батьковому пильному догляданню та виконуванню всіх лікарських приписів вдалося затримати Лесю при житті…», – писала в «Хронології…» Ольга Косач-Кривинюк.
«…Міша з Лесею з найменшого малку і потім усе своє життя були приятелями…». «(… то ніби формула якась була: «Міша й Леся», як вони були зовсім невеличкі, ще в Звягелі, то їм давали навіть колективне ім’я «Мішолосіє», бо Лесю років до 5-6 називали «Лося», що їй дуже не подобалося. Звали їх так, бо вони дітьми, років до 13-14, були все вкупі, вчилися, робили все разом)».
Коли Ольга Петрівна перебувала за кордоном, до Лесі взяли стару няньку-московку, що була з дітьми в материну відсутність і говорила російською «…та понаучувала Лесю різних, як мати казала, «дурацьких» кацапських приговорок…, а тому мати перелякалася, що діти обмосковилися, як вона казала, і повезла їх в село Жаборицю (що поблизу Звягеля), щоб вони були в селянському українському оточенні. Жабориця зо всім її фольклором зробила велике враження на все життя Лесине. Леся часто згадувала і тамошню природу, і пісні, і всякі весняні та літні гри й звичаї».
У Звягелі діти з великою охотою читали твори Пантелеймона Куліша, оповідання Марка Вовчка. «Пана Твардовського» Гулака-Артемовського знали напам'ять. Обожнювали казки Ганса Крістіана Андерсона в перекладі Михайла Старицького і «Сербські народні думи і пісні» в його ж перекладі. «…Малою Леся була, хоч і тихенька, але весела і дуже любила танцювати, і вони з Мішею часто й охоче майстерно танцювали «козака». Потім же вона не раз казала, що коли чує музику до танцю, то їй робиться дуже сумно і хочеться плакати. Може, справді, вже тоді в Звягелі Леся передчувала своє лихо, тую «тридцятилітню війну» з туберкульозом. …Хто знає, чи не зложилося б Лесине життя краще, коли б вона ще кілька років пожила у своєму любому сухому, скелястому Звягелі, а не переїхала до вогкого, болотяного Луцьку, а потім до так само болотяного малярійного Колодяжного. Може б, її організм був зміцнів і або зовсім не піддався туберкульозу, або хоч би таки переміг його легше. Хто знає?!
Однак довелося літом 1879 року переїхати до Луцька, бо туди перевели на службу батька» – зазначає про цей факт сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк у книзі «Леся Українка. Хронологія життя і творчости».
Леся в дитинстві, 1878-1879 роки
У незакінченому, припускаємо, автобіографічному оповіданні «Спогади тітки Люсі» Леся Українка пише, мабуть, про Звягель: «Я вже була не дуже маленька, саме дев’ятий рік ішов, як уся наша родина, і я, звісно, з нею переїхали жити в місто Луцьк з того міста, де я вродилась й прожила вісім перших років життя… виїжджаючи з рідного міста, не спадало й на думку мені, що, може, я туди повік не вернуся, що, може, ніколи більше не побачу наймиліших з моїх друзів дітей, що не вернуться більше мої найперші, наймиліші роки життя, що упливли вже вони злото-блакитним струмочком у прірву минулого і вже не припливуть ніколи назад…»
Підготувала наукова співробітниця музею родини Косачів-Драгоманових Ірина Шаповал
Фото: Вікіпедія
За матеріалами: Ольга Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчости»;
Віра Римська «Звягельське оточення Лесі Українки та родини Косачів»
