Ця історія про жінку, яка пройшла крізь випробування, що змінюють життя назавжди, про Аллу Шацило – сильну, впевнену, невтомну. Вона народилася і виросла в Чулаківці, мала щасливу родину, улюблену роботу, будинок, спокійне життя. А потім почалася війна.
Коріння та родина
"Я народилася 3 квітня 1970 року в селі Чулаківка на Херсонщині", – розпочинає свою розповідь пані Алла. У її голосі відчувається тепло, коли вона говорить про родину. "У нас було троє дітей: старша сестра, я – середня, і молодший брат. Тато працював у колгоспі агрономом, згодом бригадиром, а останні роки до пенсії заступником голови колгоспу. Мама більше займалася нами, дітьми, потім працювала в дитсадочку завгоспом, а останні роки – завідувачкою складу запчастин".
Розповідаючи про батьків, Алла не приховує гордості. "Ми мали дуже дружну родину, у всьому брали приклад з наших батьків. Вони були дуже роботящими... На жаль, їх вже немає". Саме ця працьовитість, закладена з дитинства, стала фундаментом характеру Алли, що допомагав їй долати майбутні випробування.
Вибір професії та початок дорослого життя
"Ми якось особливо і не вибирали професію, пішли по татовій лінії", – усміхається Алла. Вищу освіту в ті часи можна було здобути в обласному центрі, тому вибір був невеликий: "У нас у Херсоні був сільськогосподарський інститут, педагогічний та індустріальний. Звісно, оскільки ми з села, і в нас тоді не було мрій виїхати в якесь велике місто, ми себе бачили в селі".
Так Алла та її старша сестра, з різницею в рік, обрали для себе професію економіста і вступили до Херсонського сільськогосподарського інституту (зараз – Херсонський державний аграрно-економічний університет). "Їздити було недалеко, ми їздили через наш Антонівський міст, який побудували за рік до того, як вступила моя сестра. Додому було їхати всього півтори години", – згадує Алла.
Саме в інституті почався новий розділ її життя. "З чоловіком я познайомилася в інституті. Ми навчалися в одній групі, сиділи поруч. Потім ми найперші на курсі та в нашій групі одружилися", – розповідає Алла з теплотою в голосі. Незабаром у молодого подружжя народився первісток: "На третьому курсі у нас народився наш синочок Євгеній, але ми продовжували навчатися. Так і жили в гуртожитку. Чоловік ходив на пари в першу зміну, а я ходила в другу. По черзі доглядали за дитиною".
Повернення на рідну землю
Після закінчення інституту родина за направленням поїхала працювати в село Бехтери, що неподалік від Чулаківки. Згодом колгоспна система почала руйнуватися. "Потім, звісно ж, розвал. Колгоспів не стало. Ми повернулися в Чулаківку і весь час проживали там. У нашому селі було фермерське господарство "Аделаїда", де чоловік працював керуючим дуже багато років".
Алла не боялася жодної роботи. "Я також протягом п'яти років працювала на фермерському господарстві, потім звільнилася, відкрила свій бізнес – у нас був продуктовий магазинчик біля дому, у дворі".
Однак підприємницька діяльність, попри її користь, не приносила Аллі повного задоволення. "Потім я зрозуміла, що задихаюся, мені всього цього не вистачає. Я звикла працювати між людьми, з людьми", – ділиться вона.
Тому щойно з'явилася нагода, Алла без вагань нею скористалася: "Коли у нашій сільській раді з'явилося місце, я вийшла на роботу. Працювала спочатку спеціалістом з економічних питань, потім головним бухгалтером. Згодом, коли почали створювати фінансові відділи, я стала начальником фінансового відділу".
Громада цінувала роботу Алли. "Декілька скликань я була депутатом нашої Чулаківської сільської ради", – з гордістю згадує вона. На запитання, чи не хотіла балотуватися на посаду голови, жінка відповідає щиро: "Ні, у мене немає амбіцій. Я себе бачу десь на своєму місці. Мене повністю влаштовувала ніша, яку я займала свого часу".
Коли почалося повномасштабне вторгнення
"Ми жили своїм життям, святкували весілля, народження дітей. Нам здавалося, що війна – це щось далеке", – згадує Алла з болем у голосі.
“Після 2014 року ми до Криму не їздили. Дуже боялись, дуже переживали, щоб не сталося такого з нашою Херсонською областю. Пронесло у 2014 році, та не у 2022.
За словами пані Алли, це не було спокійне життя, завжди була якась тривога... Адже від Чулаківки до Криму 160 кілометрів.
24 лютого 2022 року о 4 ранку жінку розбудила донька: “Моя дочка, яка народила 14 лютого, якраз встала годувати дитину. Увімкнули телевізор і зрозуміли, що почалася війна", – згадує пані Алла.
"Ми вірили, що це ненадовго"
13 березня російські війська увійшли до громади. Почалася справжня блокада: два місяці без постачання товарів, без можливості виїхати.
"Нам здавалося, що це тимчасово. Ми вірили, що скоро все зміниться, що ось-ось нас звільнять. Виживали завдяки згуртованості. Відремонтували млин, який 15 років не працював. Усі зійшлися, разом усе встановили, запустили, почали молоти борошно. Спочатку фермери дали своє зерно, потім люди з дому несли. У кафе дівчата пекли хліб. Потім його ділили. На кожен двір раз у три дні давали по одній хлібинці. І коли просили більше, не могли дати, бо все було обмежено", – зі сльозами розповідає жінка.
Згодом запустили й олійницю. Без фільтрів, але кожен двір отримував по трилітровій пляшці нефільтрованої олії. Місцеві чоловіки ловили рибу в річці, що протікає поруч із селом, а вірменська родина з сусіднього села, яка тримала корів, щодня безплатно постачала молоко для дітей та літніх людей.
Окупанти одразу взяли в полон сільського голову, утримуючи його три доби. "Вони провели обшуки в кожному дворі, вивертали речі з шаф, перевіряли телефони та інші гаджети", – згадує пані Алла.
Російські військові розквартирувалися в дитячих садках та школах. "Життя перетворилося на постійний стрес. Ти ніколи не знаєш, коли приїдуть по тебе. Бачиш, як під'їжджає колона машин, виводять когось із двору з мішком на голові... Спочатку забирали учасників АТО, потім мисливців, а потім – за якимись незрозумілими доносами", – додає жінка.
Через 2-3 дні декого відпускали, але є і ті, які не повернулися. Ті, хто повертався, були морально зламані та фізично скалічені. "Люди виходили і не говорили. Вони навіть своїм сім'ям не розповідали, що з ними там робили".
Пані Алла разом з колегами продовжувала ходити на роботу, але коли окупанти спробували роздавати "гуманітарну допомогу" від імені росії, вони відмовилися брати в цьому участь і покинули приміщення сільської ради.
Після того як почали погрожувати сільському голові, він був змушений виїхати. Ситуація різко погіршилась, коли до громади приїхали представники окупаційної влади з ультиматумом: "Відсьогодні ви працюєте на російську федерацію за нашими законами".
Найболючішим ударом стала зрада одного зі співробітників сільради, якого призначили "мером". "Це було найобразливіше і найважче, тому що ця людина знала все, що коїлося. У сільраді в нього були списки всіх учасників АТО", – розповідає жінка.
Після цього працівники сільради припинили ходити до приміщення, але продовжували працювати вдома, потай, щоб забезпечити виплату зарплат людям, які були на “простої”. Окупанти почали їздити по домівках, змушуючи людей вийти на роботу, погрожуючи їм.
Син пані Алли працював головним лікарем у Голопристанській лікарні й також зазнав тиску – його примушували перереєструвати лікарню за російським законодавством. Тому родина вирішила, що потрібно виїжджати з рідної Чулаківки.
"Ми збиралися вночі, щоб ніхто не знав"
– Що було емоційно найскладнішим у цей період?
– Найтяжчим виявилося рішення залишити маму. Вона відмовилась виїжджати, сказала: “Я нікуди не поїду, просто не можу. Я буду вам берегти будинок”. Це було дуже-дуже важко. Щодо матеріального – ми ні за чим не шкодували".
“Ми пакували речі вночі. Брали з собою мінімум, щоб ніхто не зрозумів, що їдемо. Коли вночі носили речі, собака плакав... сльози текли. Він ходив за нами і плакав…”
Через п'ять місяців окупації о 5 ранку, щойно закінчилася комендантська година, родина виїхала. "Я ніколи не забуду, як ми виїхали, і залишились мама на вулиці з цим собакою. Він притулився до ноги, і вони нам дивляться вслід. Мені здається, що мама відчувала, що бачить нас востаннє. Це було жахливо", – ділиться болісними спогадами жінка.
На кожному з блокпостів сім'я зазнавала принижень: чоловіків змушували роздягатися в пошуках патріотичних татуювань, навіть п'ятимісячну онучку Алли виймали з люльки, перевертаючи все.
На пропускному пункті до Криму стояли цілий день. Сина забрали до фільтраційного табору, що стало ще одним випробуванням для родини.
"Ми сказали дочці з зятем їхати, а самі поверталися, бо не могли поїхати, коли син залишився. Дуже багато людей, які не пройшли фільтрацію, зникали безслідно", – пояснює жінка.
На щастя, син зміг пройти перевірку, хоча й зазнав серйозного психологічного тиску. "Він сказав, що вони тиснули морально. Забрали документи, телефон. Ти стоїш, чекаєш під кабінетом, а вони розмовляють так, щоб ти чув: "От треба його добре пробити, тут щось нечисте". Вони намагалися розчавити морально, щоб людина злякалася і сама все розповіла".
Згодом родина побачила автівку сина, якого випустили. "Ми стрибали від щастя", – згадує Алла Шацило.
Вісім діб родина була в дорозі. Найважчим було те, що в росії не пускали до готелів, тому вимушені були ночувати в машинах на стоянках.
Нарешті – Європа. Німеччина. Безпека. Але не дім. Пів року без роботи, без справи, у постійній тривозі. "Ми чекали, що це швидко мине і нашу Чулаківку звільнять. Коли звільнили Херсон у листопаді 2022 року, віра в це посилилась, але настав грудень і не так сталось, як ми хотіли. Тому чоловіки вирішили повертатись на Батьківщину, щоб бути корисним тут".
Так вони опинилися у Звягелі.
"Я не можу жити без людей"
Чоловік Алли знову працює у тому ж таки фермерському господарстві "Аделаїда", проте вже у Тупальцях, син – лікар у Житомирі, дочка залишилася в Німеччині. Їхній будинок у Чулаківці більше їм не належить – окупаційна влада віддала його колаборантам.
"А я залишилася в квартирі у Звягелі. Я стояла, дивилася у вікно і в мене почалась якась депресія, мабуть. Це січень, лютий, березень, у березні до всього ще й померла мама. Я дуже важко це переживала, тому що в мене не було змоги поїхати, я не могла... Це мене дуже-дуже підкосило. Я впала в таку депресію страшну. А потім у нашій групі з’явилось оголошення про те, щоб ті, хто має досвід роботи з людьми та бажання працювати, готували свою анкету та маленьке резюме. Це перед тим, як формували склад Ради з питань ВПО.
І я одразу того ж дня написала резюме і побігла в ДІЯ Центр. Потім познайомилася з дівчатами з управління соцзахисту. Дівчата, звісно, супер. Ну, це просто люди, які можуть витягнути, вони мертвого піднімуть. Це люди, які дійсно на своєму місці. Пізніше, коли мені повідомили, що я увійшла до складу ради з питань ВПО, а потім мене ще обрали головою ради з питань ВПО, я познайомилася з чудовими людьми, зрозуміла, що я не одна, що нас багато. І попри те, що в кожного з нас якась своя трагічна історія, всі вони мають одне коріння – це війна".
У Звягелі пані Алла знову знайшла себе. Вона допомагає шукати житло тим, хто залишився без дому, поновити втрачені документи, підтримує сім’ї загиблих. Заснувала громадську організацію "ВПО Звягеля". "Коли я бачу, що змогла комусь допомогти, – це дає мені силу".
"Я хочу, щоб війна закінчилася"
Алла Шацило не дозволяє собі падати духом. Вона знає, що життя не чекає. "Я працюватиму. Я житиму. Ми ще збудуємо дім. Але є одна мрія, важливіша за всі – щоб не було більше смертей, щоб не відкривали більше меморіальних дощок, щоб ніхто не мусив залишати свій дім".
Напередодні 8 Березня ми щасливі, що познайомили вас з такою сильною жінкою, бо цей день – не тільки про квіти. Це про тих, хто вижив. Про тих, хто не зламався. Про тих, хто продовжує працювати й творити нове життя, навіть коли втрачено все.
