Тиха кімната, старенькі меблі, на стіні – фото молодого усміхненого чоловіка у військовій формі. Це Віталій Гасюк, один із кіборгів, захисників Донецького аеропорту. Його батьки діляться спогадами про сина, про біль втрати й про те, як вони продовжують жити та допомагати іншим.
Дитинство та юність
Віталій Гасюк народився 6 грудня 1983 року у містечку Баранівка. Його батьки – прості трудівники: мати Галина Михайлівна працювала на фарфоровому заводі, а батько Аркадій Миколайович був трактористом. У родині зростало троє синів, і батьки змалку прищеплювали хлопцям любов до рідної землі та техніки.
Віталій навчався у Баранівській загальноосвітній школі № 2 імені О. Сябрук. За спогадами рідних, хлопець відзначався жвавим характером і неабиякими здібностями:
"Він був дуже жвавим та активним. Усе схоплював на льоту, уроки ніколи не вчив, але навчався гарно, бо все запам'ятовував. Мав багато друзів", – згадує мама Віталія.
Після закінчення школи юнак здобував освіту в Рогачівському сільськогосподарському технікумі, а згодом вступив до Житомирського національного агроекологічного університету, де навчався заочно.
Становлення особистості
Строкову військову службу Віталій проходив у місті Борисполі, де служив кінологом. Саме там проявилась його особливість відстоювати справедливість – це риса, яка згодом принесла йому позивний Юрист.
Після армії Віталій залишився у Києві, де почав працювати на орендованій станції технічного обслуговування автомобілів. Поступово він розвивав власний малий бізнес, будував плани на майбутнє.
2012 рік став важливим у житті Віталія – він одружився з Наталією, жінкою, яку щиро покохав. Попри те, що чоловік не мав власних дітей, він прийняв двох дітей Наталії як рідних. Шість років подружжя прожило в любові та злагоді.
Захисник України
Коли на сході України розпочалися бойові дії, Віталій щодня стежив за новинами, сильно переживав за долю країни і був морально готовий стати на її захист.
У середині серпня 2014 року Баранівсько-Романівський ОРВК призвав Віталія до військової служби. Після вишколу його зарахували до 90 батальйону 81 бригади на посаду стрільця-помічника гранатометника аеромобільно-десантного взводу 3 роти.
"У 2014 році його призвали, – розповідає батько. – Довго навчався на полігоні, потрапив у 95 бригаду. Перші роки хлопці, з якими служив, щороку приїжджали до нас".
Ще на полігоні за свою принципову позицію щодо чесного оформлення необхідних документів побратими дали Віталію позивний Юрист. Від листопада 2014 року до моменту загибелі Гасюк входив до складу бойової групи, ніс чергування, охороняв місця дислокації, оберігав мінометників.
Командир роти, капітан О. М. Лосінський, згадував:
"Я поважав Віталія за його витримку, вміння відстоювати свої переконання, за людяність, за те, що він був і залишився у моїй пам'яті справжнім бійцем, на якого завжди міг покластися".
Останній бій
19 січня 2015 року, після артилерійського обстрілу позицій українських військових російською артилерією і танками, Віталій рвався на допомогу побратимам, які перебували в Донецькому аеропорту. На той час у новому терміналі точилися запеклі бої.
Уночі 20 січня 2015 року три багатотонні транспортно-тягачі легкі броньовані (МТЛБ), так звані мотолиги, вирушили з Водяного до аеропорту. Їхнім завданням було евакуювати поранених кіборгів. Старшим на першій "мотолизі" був майор з позивним Рахман, а за кермом – Бондар із Чернівців. У десантному відсіку перебували Станіслав Паплінський, Віталій Гасюк, Максим Козаченко й Андрій Мережко.
"Він їхав до аеропорту, щоб забрати поранених, а їх там самих розстріляли", – зі сльозами розповідає мати Віталія.
Раптово опустився густий туман, що давало надію непомітно дістатися до захисників аеропорту. Однак водії погано орієнтувались у таких екстремальних умовах. Під час маневру перша машина втратила орієнтири. Пролунав вибух, і "мотолига", зробивши напівоберт у повітрі, всією своєю 13-тонною масою впала на бетонні плити. Ворог, почувши гуркіт, відкрив вогонь зі стрілецької зброї та гранатометів.
Відірвані паливні баки придавили Станіслава Паплінського і Віталія Гасюка. Коли кілька бійців вибралися і намагалися допомогти побратимам, машина вже горіла. Врятувати водія Бондаря і Віталія Гасюка не встигли – прилетів черговий постріл з гранатомета, після чого МТЛБ ще більше охопило полум'я.
"Тієї вирішальної ночі на території Донецького аеропорту, неподалік першого посту, була розбита ворогом група, якою командував капітан Лосінський. У той час новий термінал захопили вороги, залишалася тільки невелика частина території, де були справжні кіборги – близько 54 осіб разом із пораненими та загиблими. Багато тих, хто поспішав на допомогу, а точніше, на виручку, просто не дійшли. Їх спіткала гірка доля", – описують побратими останні години життя Віталія.
"Я якраз була на базарі, коли дізналася про це. Було дуже тяжко, пам'ятаю, як викликали швидку". "Як ми пережили втрату? – запитує мати і дивиться у вікно. – Часом так важко... молюсь Богу, молюсь… щоб ця Україна викарабкалась, щоб цим дітям хоч легко було".
Повернення додому
Тіла загиблих бійців – водія Бондаря з 93 бригади та Віталія Гасюка з 90 батальйону 81 бригади – дістали з обгорілої машини лише в березні. Це зробили полонені побратими, яких сепаратисти під конвоєм виводили розбирати завали у новому терміналі.
Як зазначають рідні, хоча від самого початку було відомо, кому належать останки, дорога додому виявилася занадто довгою і тернистою.
Шахраї неодноразово вимагали додаткові кошти за повернення тіла, використовуючи горе родини як інструмент для збагачення.
Життя після втрати
"Знаєте, коли ти допомагаєш іншим, стає трохи легше, – додає Галина Михайлівна. – У нас було господарство, корови, свині... Фізична праця – це найкращі ліки. А ще ми волонтеримо постійно, зараз я шию білизну для військових, передаємо в госпіталь".
До повномасштабного вторгнення його побратими постійно приїздили до родини.
"Бережіть себе, хлопці, – каже Аркадій Миколайович. – Ми молимося за вас". "Повертайтеся живими... Ми чекаємо на вас", – додає пані Галина, витираючи сльози.
Тиша в кімнаті. На стіні – фото усміхненого Віталія. Він більше не відчинить двері рідного дому, не скаже теплих слів… Але він завжди буде у серцях батьків, у пам'яті тих, хто його знав.
У тексті використано матеріал із журналу "Світло спілкування". Автор статті – Ярослав Марищенко.
Іванна Педик, Інна Попова
