Світлана Копач – викладачка, яка не просто навчає української мови, а пробуджує любов до неї. Вона пройшла шлях від дівчинки зі Звягеля, яка першою в родині заговорила українською, до філологині. Її уроки – це більше, ніж граматика й література. Це про ідентичність, силу слова і віру в себе.
Народження любові до мови
Уявіть собі маленьку дівчинку зі Звягеля, яка у чотири роки, у дитячому садку, відкриває для себе магію звуків української мови. Її родина російськомовна, і саме вона, Світланка, принесе українську в дім. Не "спасібо", а "дякую" – і цей простий переклад захоплює її настільки, що вона починає перекладати все навкруги, на чому світ стоїть. Дід просить перекласти: "Будет вам и белка, будет и свисток, дайте только срок", а вона відповідає з дитячою безпосередністю: "Буде вам і білка, буде і свістик, дайте тільки срик".
Її історія – далі.
Світлана Копач народилася у родині інженера та бібліотекарки. Закінчила школу № 3. Вибір майбутньої професії здавався очевидним, але не був таким простим. Дівчина намагалася вступити до Житомирського педагогічного університету одразу після школи, проте не пройшла. Період до нового вступу до університету, що тривав два роки, був часом пошуку. Вона їздила до Києва, навчалася у школі бізнесу, намагалася "задвинути гелеві нігті, але Україна ще не була готова до них" (сміється). Це був кінець 90-х. У 1999 році Світлана вступила до Рівненського державного гуманітарного університету. Її диплом свідчить про кваліфікацію молодшого спеціаліста, вчителя всесвітньої історії, української мови, літератури та зарубіжної літератури.
Рівне стало для неї іншим виміром, місцем, де народилася любов до театру, де знайшла вірних друзів. А найяскравіший спогад зі студентських років – це викладач історії Азії та Африки. Той, хто піймав їх, коли вони намагалися втекти з пари, і потім обіцяв "репресії". "Ми не знали, що прогуляли. Він так захопливо викладав".
Шлях до викладацтва: від історії до мови
Після закінчення університету у 2005 році Світлана бачила себе вчителькою історії. Проте, коли влаштовувалася на роботу, в управлінні освіти міської ради їй запропонували місце вчительки української мови у школі № 10 на час декретної відпустки. "Нічого не буває таким постійним, як тимчасове", – згадує вона. Цей період тривав два роки. Потім Світлана працювала бібліотекаркою у промислово-економічному технікумі (нині Звягельський політехнічний фаховий коледж – прим. ред.), називаючи це найкращим місцем роботи, де можна сидіти й читати, а читанням вона захоплювалася змалечку.
Проте доля знову привела її до викладання. Коли закінчилася декретна відпустка після третьої дитини, вона повернулася до викладання української мови, цього разу в технікумі.
Світлана дуже добре пам'ятає свій перший урок у школі № 10. Це був восьмий клас. Урок був суто інтуїтивним, але вона продумала все, навіть додаткову активність, та, як виявилося, ще залишилося багато часу. Це була "любов на все життя, і діти були в захваті, хлопці казали: "У нас така вчителька, у нас така… Ви бачили, яка вона красива?" Світлана сама зі сміхом додає, що "… була молода і гарна". У технікумі перша пара вже не викликала такого сильного хвилювання, адже вона вже була викладачкою з досвідом, проводила заняття на підготовчих курсах. Проте, порівнюючи себе тоді й зараз, вона бачить, що це "просто різні люди".
Еволюція викладачки: від "вижити" до "покликання"
У перший рік роботи вчителя, за словами Світлани, головне завдання – вижити, адже підготовка до занять займає дуже багато часу. "Коли є п'ять-шість уроків, до яких треба підготуватися, а ти не вчила українську мову аж настільки, щоб у ній бездоганно розумітися, до того ж змінилася програма з літератури".
Проте з часом це змінилося. "Зараз це просто... єдина система... цінностей, сенсів", – каже Світлана. Її мета – навчити студентів вчитися, аналізувати твори, любити читання, думати про навчання в контексті майбутнього. Вона переконана, що українська мова – це не просто предмет, а покликання і сенс, а також ідентичність.
Дуже любить свою репетиторську діяльність. Каже: "Ніде не можна так відчути себе надавачем освітніх послуг, як сам на сам з учнем або в невеликій групі, де рівень мотивації зовсім інший, і ти працюєш на результат, який потім бачиш".
Студенти – джерело натхнення та любові
Для Світлани студенти – це практично те саме, що діти. Кожне перше заняття на першому курсі Світлана починає з питання: "Для чого ми вивчаємо українську мову та літературу? Що це нам дає?" Вона розгортає дошку, і студенти влаштовують мозковий штурм, записуючи свої ідеї. І завжди наприкінці чує стабільну відповідь: "Канєшно, мова важлива!"
"Українська точно більше, ніж предмет, який я викладаю, адже "мова – це дім буття", як казав Мартін Гайдеггер. Це реально спосіб думок, спосіб дій, який в українців свій та відрізняється від інших національностей".
Світлана помітила, що нині усне мовлення максимально наблизилося до писемного і з ним просто злилося, чого не було в жоден період історії розвитку мови. Це спілкування у месенджерах, де спасибі може стати "спс", і це вважається нормою. Вона бачить своє завдання у тому, щоб пробудити інтерес до вивчення мови.
Світлана Володимирівна, як її називають студенти, навчає читати за допомогою методу спойлерів. Вона показує, що література вчить розбиратися в людях не гірше, ніж психологія, розвиває емпатію. Вона залучає студентів, які читали твір, до відтворення сюжету, потім характеризує образи за цитатами, просить читати в особах. Кожне заняття – це родзинка, гачок, за який можна зачепити й зацікавити. Вона вчить студентів писати усмішки (жанр української літератури, що поєднує елементи фейлетону та гуморески – прим. ред.) про своє життя, заохочує їх до творчих експериментів.
Хоча політехнічний коледж є технічним навчальним закладом, Світлана має багато історій, коли студенти говорили, що "читати мене навчила Світлана Володимирівна" чи "полюбила читання завдяки Світлані Володимирівні". Вона ділиться своєю бібліотекою, де є "зачовгані" книги, як-от "Я бачу, вас цікавить пітьма" Ілларіона Павлюка або трилогія Фредріка Бакмана "Ведмеже місто", а також книги Макса Кідрука, що є найбільш читаними. Вона дарує книжки й бачить у цьому глибинний сенс, що додає їй виняткової втіхи.
Улюблені заняття та ставлення студентів до мови під час війни
Світлана любить практично всі теми, але особливо їй до вподоби числівники на позначення часу. Вона навчає правильно вживати прийменники "за", "до", "на", "по". Також вона любить пояснювати особливості кличного відмінка іменників, вважаючи, що це "плюс сто балів до комунікативної впевненості й грамотності".
Початок повномасштабної війни, звичайно, вплинув на всіх. У просторі коледжу і до війни не було російської мови, російських пісень. Зараз просто нуль. Світлана згадує, як 23 лютого у них була тема есе "Мовна стійкість". Вона запитувала студентів, чи потрібно переходити на російську, якщо співрозмовник розмовляє нею, і чи справді вірите, що в росії є "хороші рускіє". Тоді частина ще підняла руку, що так. Наступного дня почалося вторгнення, і вона читала ці есе. Нещодавно, перечитуючи свої інструкції до занять у Classroom, вона зворушилася, побачивши домашнє завдання, яке тоді написала: "Зберігати спокій і любити тих, хто поряд".
Найбільше в роботі її мотивують очі студентів – ті очі, заради яких вона готова працювати безкоштовно. Коли бачить, що їм відгукується, коли вони шукають відповідь на правильне питання і самі дивуються, що її знайшли. Це не про "визначити підмет і присудок", а про питання, які змушують думати про власний світогляд, про світобудову, про стосунки.
Студенти часто приходять до неї з особистими питаннями, діляться першими віршами про кохання. Світлана цінує цю довіру, намагаючись не обрізати крила. Вона вчить, що українська література "не є чимось законсервованим", а є "частиною нашого життя", якщо "ми дозволимо". Вона показує зв'язок між поезією Лесі Українки та піснею "Бумбоксу" "Плющ", або виставами за творами Лесі Українки. Вона водить студентів на позааудиторні заходи: на фільми, в музеї, на виставки. Часто Світлана запитує себе, чи прийшов би хтось на заняття, якби відвідування було вільним, і впевнена, що є люди, які б ходили.
Життя, вільний час та рівновага
Робота викладачки забирає багато часу, але вона навчилася знаходити баланс. Планує свій вільний час, бо хоче встигнути жити своє життя. Латиноамериканські танці двічі на тиждень, читацький клуб раз на місяць, ранкові поїздки на велосипеді – це все заплановані моменти, що наповнюють її енергією.
Троє дітей-підлітків (двоє хлопців і дівчинка, народжені за чотири роки) – це окрема історія. Вони зробили так, що кризи тридцяти для Світлани просто не існувало: вона була зайнята. Вдома вона не вчителька, вона – мама, яка втомлюється від своєї ролі викладачки та іноді просто каже: "Не консультую там, де мені не платять». Донька гарно навчається в гімназії, захоплюється французькою, грає на гітарі. Хлопці навчаються у коледжі, де викладає Світлана: один буде електриком, інший – механіком. "І це найвищий вияв патріотизму до свого закладу – віддати до нього своїх дітей на навчання".
Де брати мотивацію викладачці, мамі, жінці в такий час? Світлана переконана: усвідомити, що життя одне, а ідеальних умов не буде ніколи. Жити тут і зараз, робити те, що можеш, з тим, що маєш. Вона впевнена, що до особистих проблем варто ставитися як до поточних завдань, адже найстрашніше зараз – це війна і те, що щодня хтось гине за те, щоб ми могли відносно спокійно жити, працювати та навчатися. "У кожного з нас загинув на війні хтось з рідних та знайомих, у нас загинуло багато випускників коледжу – і це те, що ми не можемо виправити, тому маємо пам'ятати, яка висока ціна, – говорить Світлана і додає: – Боюся, що українське суспільство не буде вартим і гідним таких жертв".
На питання про життєве кредо Світлана згадує Ольгу Кобилянську: "Мати таку свободу, щоб бути собі ціллю". Вона вірить, що найголовніша людина – це та, що в дзеркалі, і саме в неї треба вкладати, розвивати та наповнювати, бо "поділитися можна тільки тим, що ти маєш".
Якби Світлана могла звернутися до всіх студентів, яких вчила, одним реченням, вона б сказала: "Знання мають цінність" Собі 25-річній сказала б: "Я це зможу". А 80-річній: "У мене ще є десять відсотків заряду батареї".
На питання, як навчити читати, Світлана відповідає: "Читання – це ключ до свого всесвіту. Людина, яка читає, точно більше розуміє себе". Вона не вірить в єдину книгу, яку мають читати всі, бо кожна людина – це індивідуальність, і до кожної буде свій ключик. Вона радить просто пробувати різні жанри та стилі, не боятися залишати, якщо щось не зайшло, і перечитувати знову, якщо є відчуття, що книга написана саме для тебе.
Світлана мріє заснувати розмовний клуб "Мовна глибина" зі слоганом "Ми не шукаємо легких слів", де люди могли б щотижня дискутувати, розширювати словниковий запас та підвищувати комунікативну впевненість. Вона підкреслює, що мова жива, як людина, постійно змінюється, і кожен з нас є її співтворцем.
