У лікарському кабінеті амбулаторії Звягеля дзвонить телефон – сьома ранку, а пацієнти вже хвилюються. Владислава Добровинська бере слухавку і чує знайомий голос: «У мене високий тиск, чи можу я прийти?» Через кілька хвилин у неї в кабінеті сидить чоловік, який скаржиться лише на головний біль. ЕКГ показує інфаркт.
«Він мені каже: «У мене не може бути інфаркту, тому що мені просто болить голова», – згадує Владислава. Це був один із перших серйозних випадків у її практиці. Чоловік хотів піти додому за паспортом, а вона намагалась пояснити, чому він має негайно їхати до лікарні. Сьогодні, майже рік потому, такі ситуації вже не виводять її з рівноваги. Але шлях до цієї впевненості був непростим.
Дитинство без медичних амбіцій і вибір ВНЗ
Шлях Владислави до медицини почався не з дитячої мрії лікувати людей. У школі у Звягелі вона була тією дитиною, яка ходила на всі можливі гуртки – від співів до карате, писала статті в місцеву газету «Лесин край» разом з однокласницею. Класна керівниця Ірина Рожок підтримувала їхні журналістські проби. «Я постійно була в якихось пошуках. Ходжу на народні співи, потім йду на карате. Такі крайнощі», – сміється вона зараз. Владислава мріяла про щось пов'язане з книгами або журналістику.
Але добре знала біологію та хімію, а родина, особливо покійна бабуся, радила обрати щось стабільне. «Де ти будеш тим журналістом?» – питала бабуся. У десятому класі пазл склався – буде медичний. «Чого б не спробувати медичний?» – подумала тоді Владислава.
2014 рік став роком великих рішень. Владислава пройшла у всі університети, куди подавала документи – Богомольця,
Вінницький, Львівський, Шевченка і НУХТ як запасні варіанти. Мріяла про Богомольця, це була її мета. Але доля розпорядилася інакше. За день до другої хвилі вступу зателефонували з Вінниці – вона пройшла. Крім фонтанів, про це місто вона нічого не знала. «Я дуже хотіла в Богомольця, але подумала: а що, як туди не пройду?» Поїхала з татом до Вінниці подивитися. «Заходимо, і там таке все рожеве, і такі люди приємні. У мені щось тьохнуло», – згадує той момент. Подала документи, потім пройшла ще й у Львів. Це місто любила, але вчитися там не хотіла.
Коли настала черга університету ім. Богомольця, мама радила їхати туди, але Владислава вже вирішила: «Я вже буду у Вінниці». Усі були здивовані, адже знали, як сильно вона хотіла до столичного вишу.
Студентські роки: випробування і дружба
Перший курс став справжнім шоком. «Я перших пів року була дуже засмучена, думала, що пішла не туди», – чесно зізнається Владислава. Обсяг інформації вражав, а звички до такого навантаження не було. Додаткові труднощі були з житлом. Гуртожиток не дали, адже більше місць виділяли іноземцям та пільговикам. Довелося винай-мати квартиру з двома дівчатами з рідного міста – жили по двоє в кімнаті, що тоді здавалося дорого, але було терпимо. Рятувала група – дванадцять мотивованих людей, державників і контрактників, які справді хотіли вчитися. «Якщо хтось щось не розумів, ми допомагали одне одному», – згадує Владислава. Зараз багато з них залишаються друзями, одна одногрупниця стала її кумою.
Найважчим був третій курс, коли почалися клінічні предмети. Анатомія, фізіологія – обсяг інформації був просто неймовірним. А після третього стало цікавіше: більше практики, більше часу в лікарні. На відміну від сучасних студентів, вони багато ходили на практику, а не навчалися онлайн.
Кохання та одруження
Друге дихання студентського життя пов'язане з особистим щастям. Максим, майбутній чоловік, був знайомий з дитинства – друг хлопця, який жив навпроти, часто приходив у гості. Потім він навчався в Житомирі на технічній спеціальності, а Владислава – у Вінниці.
Почали переписуватися наприкінці першого курсу. Стосунки на відстані – він приїздив у Вінницю, вона – в Житомир, зустрічі вдома. «Тяжко це було», – згадує Владислава. Коли вона закінчила третій курс, а Максим – магістратуру, він переїхав у Вінницю, знайшов роботу. На четвертому курсі розписалися. Спочатку просто в РАГСі, чекали, поки мама приїде з Польщі. Весілля і вінчання зробили взимку. Максим став справжньою підтримкою. Навіть відклав пропозицію через важливий залік у Владислави – бачив, як вона переживає, хвилюючись не скласти. «Я цю обручку потім віддам. Давай складай», – жартував він потім.
Випускний і реалії 2020 року
Владислава закінчувала навчання у 2020, коли почався коронавірус. Їхній курс став першим, який по-новому йшов на інтернатуру – не за розподілом, а самостійно шукаючи місця.
Реальність виявилася жорсткою. Департамент охорони здоров'я пропонував два місця, але можна було самому йти в лікарні і домовлятися. Звучало обнадійливо, але насправді все було не так.
У Вінниці влаштуватися було майже неможливо. «Нам казали, що тут місце для родичів тримають, син якогось директора закінчує», – згадує Владислава. У Житомирі місця були зайняті, а одна лікарня відмовилася наймати Владиславу на роботу через… стать. «Вона жінка, провчиться, піде в декрет. Який сенс? Я хочу брати чоловіків. Мені прямо сказав директор», – пригадує лікарка.
Врятувала жінка з департаменту Житомира: «Чого ви скрізь ходите, у вашому місті є місця». Два сімейних лікарі, два педіатри, психіатр і лікар-лаборант. На педіатрію потрібен був дозвіл від МОЗ, часу не було. Психіатрія і лаборант – точно не її.
З Інною Вошко, головлікаркою первинки, розмова тривала недовго. Місце є, умови – прості. «І це все?» – здивувалася Владислава. У неї навіть диплома не було, лише довідка про закінчення. «І бажаю вам гарного дня», – закінчила розмову головлікарка. «Я їй щиро вдячна за ту розмову та з якою легкістю вона мене взяла на інтернатуру».
Внутрішній спротив
Додому Владислава прийшла дуже засмучена. Не хотіла бути сімейним лікарем – соромно було навіть сказати знайомим. Під час навчання викладач постійно казав: «Ви всі, хто державники, будете сімейними». Це сприймалося як покарання, а не як спеціальність. Навіть у групі випускників не хотілося писати, що йде в сімейну медицину. Всі обирали вузькі спеціальності, а вона йде на первинку. «Мені здавалося, це крок назад», – чесно визнає вона.
Але альтернатив не було. Перший рік інтернатури минув у розчаруванні і невпевненості. Потім народилася дитина, два роки декретної відпустки дали час переосмислити багато речей.
Повернення і нове бачення
Після декрету другий рік інтернатури став зовсім іншим. Владислава повернулася мотивованою, потрапила до чудових викладачів-лікарів – Світлани Киричук, Світлани Карпук та Ірини Гаврилової. «Ці люди мене вчили, давали робити все, я їм завжди буду вдячна», – каже вона. Саме тоді Владислава збагнула цінності сімейної медицини. Побачила, які зміни відбуваються в системі, зрозуміла важливість первинної ланки. «Якщо зараз хтось захоче мене образити, сказавши «сімейний лікар», я на це не поведуся. Я знаю собі ціну», – впевнено каже Владислава.
Перший робочий день
Перше жовтня 2024. Напередодні адміністрація оголосила у фейсбуку про нову лікарку, телефон не переставав дзвонити. Люди писали, що нарешті дочекалися, адже знали – вона десять років навчалася. Деякі чекали її виходу з декретної відпустки.
Перша пацієнтка – медсестра з неврологічного відділення Катерина. «Я хочу декларацію. Ви ще берете?» Організаційні моменти, знайомство з колегами, вітання. Здавалося, все йде добре.
А потім прийшов чоловік із дружиною. Він у серпні переніс інфаркт, зараз підозра на повторний. Немає попередньої кардіограми для порівняння, клінічна картина незрозуміла. Владислава кілька разів бігала до завідувачки Марії Гнатюк за консультацією.
«На такий перший день треба ще вміти потрапити», – підтримала досвідчена колега. Виявилося, що це був просто напад стенокардії, не інфаркт, але хвилювання було серйозне.
Додому прийшла пригніченою. Чоловік питав про перший день, а вона відчувала повну невпевненість: «У мене нічого не вийде, я не можу».
Два місяці були особливо складними. Постійні сумніви, нескінченні дзвінки, страх помилитися. Владислава постійно ходила до завідувачки з питаннями і перепрошувала за це. «Страшно, коли перестають питати», – заспокоювала Марія Миколаївна.
Робочий телефон носила з собою зав-жди. Дзвінки надходили о сьомій ранку і пізно ввечері. Чоловік уже звик і сміявся з цього. Але справжнім сигналом стали слова трирічного сина: «Мамо, ти постійно приходиш сумна з роботи».
«Я подумала: так не можна. Він виросте і буде казати психотерапевту, що мама зав-жди була сумна», – сміється вона зараз. Після цього почала встановлювати межі, менше відповідати на всі дзвінки в позаробочий час, більше часу проводити з родиною. Подзвонила подрузі: «Ідемо на каву». «Перший раз ти дзвониш мені й пропонуєш піти на каву. Все у тебе добре?» – здивувалася та.
Пацієнти, які змінюють
За рік роботи накопичилося багато історій. Деякі радісні, деякі сумні. Найболючіша – пацієнт 57 років, який довго ігнорував симптоми, вірив у народну медицину. Онкологію виявили занадто пізно. «За кілька місяців людина згасла. Все могло б бути по-іншому», – сумно згадує лікарка.
Контрастом стала інша історія. Чоловік телефонує о 7:40 – високий тиск. Приходить – скаржиться лише на головний біль. ЕКГ показує інфаркт. «У мене не може бути інфаркту, бо болить тільки голова», – переконував він. Хотів піти за паспортом, поки викликали швидку до Житомира.
Особливо запам'яталися переселенці – літня пара, від якої йшла неймовірна позитивна енергетика. «Такі виховані люди, завжди дякують, навіть коли просто тиск поміряєш. Вони так довіряють і поважають», – розповідає Владислава.
Молоді військові також залишають глибокий слід. «Хлопці, які дуже багато побачили. Вони дуже запам'ятовуються», – каже лікарка.
Виклики професії
Не все просто в роботі сімейного лікаря. Владислава критично ставиться до системи декларацій. Молодому спеціалістові важко набрати достатню кількість пацієнтів для нормальної зарплати. Ставка – 1260 декларацій, а багато людей не хочуть іти до молодих: «Як ти мене лікуватимеш, якщо молодий?»
Їй пощастило як місцевій жительці. Плюс перейняла частину пацієнтів від лікарки, яка йшла на пенсію. Працює з медсестрою Людмилою Володимирівною, яка довго працювала з попередньою лікаркою – люди йдуть за знайомою медсестрою.
«Перших п'ятсот людей набрали дуже легко, потім складніше», – згадує вона. Але багатьом молодим лікарям, особливо немісцевим, значно важче.
Профілактика проти самолікування
Владислава переконана: люди недооцінюють профілактичні огляди. «Хоча б раз на рік – гінеколог для жінок, уролог для чоловіків, загальний аналіз крові і сечі, глюкоза, холестерин, рентген грудної клітки». Для старших – мамографія і колоноскопія.
Особливо наполягає на колоноскопії: «Дуже багато онкології кишківника, а люди до останнього тягнуть, бояться процедури». Дивується, як люди придумують дивні народні методи замість простого обстеження.
Її турбує сучасне самолікування: «Chat GPT, доказові батьки, групи у фейсбуку. Коли скидають підозрілу родимку і пишуть «скажіть, що це може бути» замість того, щоб піти до лікаря – це страшно».
Радить: якщо лікар не подобається – змінити. «Зараз не ті часи, що тобі хтось не подобається, а ти мусиш терпіти. Іди, шукай свого лікаря». З лікарем має бути комфортно, має бути довіра.
Успіхи, мотивація й погляд у майбутнє
За рік роботи з'явилося багато позитивних історій. Жінка, яка роками не зверталася до лікарів, нарешті прийшла на профілактичний огляд. Категорично не хотіла йти на мамографію, але її переконали. Виявили утворення, хоча її нічого не турбувало. «Навіть за цією однією людиною, що її переконали сходити – все недаремно», – радіє Владислава. Таких історій стає дедалі більше.
Найбільше мотивує щира вдячність пацієнтів. «Коли мені дякують, кажуть «ви така молода, але така розумна» – це дуже підтримує», – ділиться вона. Навіть проста фраза «дякую, ви мені допомогли» може підняти настрій на весь день.
Сьогодні Владислава Добровинська працює рік. Стало значно легше, з'явилася впевненість. Вона знає своїх пацієнтів, уміє встановлювати межі, не боїться сказати ні неадекватним вимогам.
Що б сказала собі 18-річній? «Трошки менше сидіти за книжками, бо робота і навчання – це різні речі. Не будь до себе такою вимогливою, дай собі право помилятися і не вимагай від себе неможливого».
А що сподівається сказати собі в 60? «Надіюсь, скажу, що все було недаремно. Хочу не втратити бажання розвиватися і знати, що багатьом допомогла. Щоб у 20, 30, 40, 50 і 60 постійно розвиватися. Хочу жити не однієї роботою. Хочу, щоб батьки пишалися мною. Хочу бути просто мамою для своєї дитини. Хочу розвиватися не лише у медицині. Хочу читати книги і подорожувати».
Сьогодні Владислава любить свою роботу, хоча багато чого не подобається в системі охорони здоров'я. Вона знає: медицина – це не тільки про знання, а про людяність, терпіння і готовність учитися щодня. І саме цього вчить її маленьке місто, де кожен пацієнт не просто номер декларації, а людина з власною історією.
