У 15 років він уже здобув диплом за друге місце на Всеукраїнській олімпіаді з історії, отримував президентську стипендію та очолює учнівське самоврядування в ліцеї. Артур Левків зі Звягеля – той самий підліток, якого всі називають вундеркіндом. За бездоганними оцінками та купою дипломів – хлопчик, який обожнює подорожувати Європою, проходить по 15-20 кілометрів музеями та замками. Про те, як виховати успішну дитину, звідки береться любов до навчання і чому вчителі ліцею – це найкращі наставники, – у відвертій розмові з Артуром та його мамою Анжелою.
Коли 15-річний Артур приїжджає в чергове європейське місто, його батьки вже знають: сьогодні вони пройдуть 15-20 кілометрів. Хлопець складає маршрути так, щоб встигнути оглянути всі музеї, замки та визначні місця. Іноді тато з молодшим братом сідають відпочити, а мама з Артуром продовжують марафон. Він щиро не розуміє, чому всі радіють, коли він здобуває чергову перемогу на олімпіаді. «Мені подобається тільки, коли перше місце», – каже він без тіні іронії. Історія про підлітка, який здобув диплом за 2 місце на Всеукраїнській олімпіаді.
Початок шляху: від допитливого хлопчика до відмінника
30 серпня 2010 року в селі Олександрівка народився хлопчик, який через 15 років здивує всіх тим, наскільки спокійно сприймає власні перемоги. Коли Артурові виповнилося два, родина переїхала до Звягеля. Школу обирали просто: найближча, зручна. Першу вчительку – Світлану Анатоліївну Верхоланцеву – Артур досі згадує як «дуже хорошу». Але справжня історія почалася в третьому класі, коли з'явилися оцінки.
«Я одразу став відмінником, єдиним у класі. І так воно пішло», – розповідає він так, ніби це проста річ у світі.
Чи батьки працювали над цим? «Третій, четвертий клас, може, п'ятий – це ще 50 на 50, а далі вже чисто моя ініціатива», – чесно каже Артур.
Його мама Анжела усміхається: «Він зав-жди був слухняною дитиною. Великих проблем не було».
– А чому тобі так подобається вчитися? – запитую в Артура.
– Просто люблю дізнаватися щось нове, збільшувати обсяг знань. Звідки це? Чесно, сам не знаю. Думаю, це в мене від батьків.
Олімпіадний шлях: коли перемога – це ще не радість
Сьомий клас. Артур іде на свою першу серйозну олімпіаду з математики. Готується: сидить, намагається розв'язувати задачі. Не все виходить, але він старається. Здобуває перше місце на міському етапі. Їде в область – третє місце.
Що він відчував, коли вперше став переможцем? Тут варто послухати уважно: «Звісно, я був радий, але це була якась несподіванка. У школі я завжди на шкільних олімпіадах брав призові місця. А міські здавалися чимось далеким, невідомим. І тут я прийшов і одразу здобув перше місце».
– А коли здобув диплом за третє місце в області?
– Тоді, чесно, розчарувався дуже сильно.
– Чому?
– Не знаю, мені сподобалось отримувати перші місця, тож далі хотів отримувати тільки перші.
Восьмий клас став знаковим. Артур бере участь у шести міських олімпіадах. І на всіх – перше місце. Усіх шести.
Їде в область. Здобуває три третіх місця з хімії, математики і біології, два другі – з географії і фізики та одне перше – з історії.
У квітні – IV етап Всеукраїнської олімпіади з історії у Чернівцях. Третє абсолютне місце.
Здається, це тріумф. Хлопець став фактично найкращим істориком Житомирської області серед своїх ровесників і увійшов у трійку найкращих по всій Україні. Президентська стипендія. Визнання. Майбутнє.
Але Артур засмутився.
«Розрив між першим абсолютним і другим абсолютним був п'ять балів. І між другим і третім теж п'ять балів. Я розраховував, що нам трьом дадуть перший диплом. А тут мені дають другий. Усю наступну дорогу додому був не в настрої».
– Коли ти радієш?
– Тільки коли перше місце, – говорить Артур.
– Зараз ти перший у класі?
– У всьому ні. Я визначаю пріоритетні напрями – наука. А спорт чи щось інше – інший ступінь пріоритету.
У дев'ятому класі Артур узяв участь у восьми міських олімпіадах. П'ять перших місць, два третіх, з однієї нічого не отримав. На обласному – три других, два третіх місця, плюс МАН з правознавства також третє місце.
На IV (Всеукраїнський) етап з історії не пройшов. «Не розрахував час. За одне зав-дання написав набагато більше, а на інші не вистачило. А виявилося, що те завдання оцінюється найменше», – пояснює він.
«Я хочу наголосити на вдячності вчителям нашого ліцею».
Це не формальна фраза. Хлопець дійсно вважає, що без всіх педагогів ліцею
№ 11, їхньої підтримки, знань та віри він би не досяг того, що має.
Він щиро вдячний усім учителькам, які пройшли з ним цей шлях до перемог в олімпіадах за ці роки: Оксана Леонідівна Андрійчук, Лілія Дмитрівна Савчук, Марина Миколаївна Лопатюк, Тетяна Борисівна Матузок, Майя Трохимівна Алєксєєнко, Надія Аркадіївна Тесля, Валентина Вікторівна Гарбарчук, а також класній керівниці – Олені Олексіївні Гудь.
«Без їхньої допомоги, порад та підготовки я б не зміг. Вони вкладають у нас не просто знання, а любов до навчання», – каже він.
Улюблені предмети, домашка і серіал на 15 сезонів
«Я вважаю, що кожна наука важлива і треба бути всебічно розвиненим», – філософствує Артур. Але якщо чесно, найбільше він любить математику та історію.
«Тяга до науки почалася з математики. Подобались логічні задачки. А далі, коли почав цікавитись та вивчати інші предмети, вони теж сподобались».
Парадокс: хлопець обожнює математику, але з комп'ютерами не дружить. «Це геть не моє. Щоб щось робити з комп'ютерами, треба на тому розумітися і любити. А мене це не цікавить. Якось не склалося», – зізнається він, хоча два роки ходив на гурток комп'ютерної грамотності.
Розробником сайтів не буде. Технічна спеціальність, пов'язана з математикою, – можливо. Але це питання поки що надто складне навіть для того, хто розв'язує олімпіадні задачі.
Зараз в Артура шість годин гуртків на тиждень. Плюс підготовка до олімпіад. А ще – школа.
– А скільки часу витрачаєш на домашнє завдання?
– Зазвичай я не витрачаю багато часу на домашнє завдання. Можу спокійно щось зробити на перерві.
Вільний час він проводить по-підлітковому: слухає музику, проводить час з рідними та друзями, дивиться серіали. Зараз на третьому сезоні «Надприродного» – усього їх 15. «Прекрасний серіал, обожнюю», – каже він. Подобаються «Дивні дива», хоче подивитися «Пуститися берега».
З другого класу Артур ходив на музику – грав на піаніно. Вісім років. Останні сім років – п'ять годин на тиждень, іноді сім.
«Граю я так собі, але диплом з відзнакою маю», – усміхається він.
До 2022 року активно займався спортом: карате в Будинку офіцерів та Палаці культури, вільна боротьба.
«З дитинства дуже хотів ходити на акробатику. Коли відкрився гурт – пішов. Але якось не давалося, успіхи були не зовсім великі. Перестав ходити якраз перед війною», – розповідає він.
Після початку повномасштабної війни спорт відійшов на другий план.
Польща і повернення
24 лютого 2022 року змінило життя мільйонів українців. У березні родина Артура, як і багато інших, опинилася в Польщі.
Артур ходив у польську школу «десь два тижні раз через раз». Дітей було мало – шостого класу взагалі не було. «У мене був вибір піти у сьомий або п'ятий. Я пішов у сьомий», – згадує він.
На запитання про польську освіту відповідає: «Програма неважка. Математику робив найперше і найшвидше. Взагалі нескладно».
Але Артурові не сподобалося. Коли в Україні почалося дистанційне навчання, він вирішив: «Буду ходити на дистанційне у свою школу».
До початку нового навчального року родина повернулася додому.
Європа пішки: 20 кілометрів щодня музеями та замками
А тепер – найцікавіше. За останні роки Артур об'їздив таку карту Європи, що багатьом дорослим і не снилося. Париж і Версаль. Мілан, Рим, Венеція. Відень. Прага. Варшава, Краків, Закопане. Берлін, Мюнхен, Регенсбург. Монтре у Швейцарії. Амстердам. Брюссель. Будапешт. Ватикан.
Але це не просто туристичні поїздки. Це щоразу екскурсії, музеї, замки, архітектура. І 15-20 кілометрів щодня пішки.
«У кожному місті проходили по 10-20 кілометрів за день, потім ноги відпадали», – говорить мама Анжела. – Артур ходив з нами по всіх визначних місцях. Було навіть таке, що чоловік з молодшим сином сиділи відпочивали, а я з Артуром ходила, а потім мінялися».
Для нього це не втома. Це жива історія. «Мені дуже цікаво бачити те, про що я читав у книжках. Коли ти стоїш у Колізеї, чи ходиш Версалем, історія стає реальною», – каже хлопець.
Президент школи та плани на майбутнє
Минулого травня сталася ще одна подія – Артура обрали президентом учнівського самоврядування ліцею. Розрив – 70 на 30 відсотків.
Але є нюанс. «Чесно, це для мене новий досвід. Я ще тільки пристосовуюсь, тому що ніколи таким не займався. Треба зрозуміти, як, що і де робити», – зізнається він.
Як живе Артур? У голові. Планування – в голові. «Знаю, що маю на таку годину гуртки. Знаю, коли є вільний час, коли нема. Іноді думаю завчасно, що робити. Іноді приходжу, сідаю і думаю, що це мені зробити».
День проходить «спокійно, рівненько. Нічого такого незвичайного».
– Що дарує тобі задоволення?
– Дізнаватися щось нове. Коли сідаю готуватися до олімпіад, спочатку не хочу, але сідаю і вже стає цікаво, і це вже не тягар, а в задоволення. Наприклад, з математики не хочу розв’язувати задачки, а тут сідаю – і вже їх вирішую. Головне почати, а далі воно саме піде.
– Як себе мотивуєш, коли опускаються руки?
– Кожна людина, яка бере участь у будь-якому змаганні, прагне перемогти. От і я хочу бути першим. Мене мотивує бажання бути переможцем.
«Цього року їздив у табір у Карпатах. Потім у математичний табір до Києва. Дуже часто їздимо в Польщу. Літом вдома буваю доволі рідко», – розповідає Артур.
– Чи є місце для навчання під час канікул?
– Перший місяць хочеться відпочити, а далі розумію, що почнуться олімпіади. Краще трохи попрацювати влітку, ніж потім цілими днями сидіти.
Секрети без секретів
«У мене пам'ять була дуже гарна. У дитинстві часто вчив вірші. Прямо таких лайфхаків немає. Просто читаю і запам'ятовую. Якщо це фізика, хімія, математика – їх достатньо зрозуміти, щоб запам'ятати. Якщо історія – можна проводити якісь асоціації. А так, щоб якісь лайфхаки – такого немає», – каже Артур. – Шпаргалки ніколи не використовую».
«Щоб усе далі було якнайкраще, щоб війна закінчилася, щоб усе було добре у мене і близьких, щоб у мене все виходило», – відповідає Артур на запитання про мрії.
Без пафосу. Без великих слів. Просто – щоб було добре.
«Абсолютно не важко бути мамою такого сина. Він завжди був чудовою та допитливою дитиною. Звичайно, зараз підлітковий період, бувають моменти вдома – десь конфліктуємо. Але сказати, що це важко, – ні. Я собі спланувала життя і поєднувала все», – каже Анжела.
Вона пишається сином. Це помітно навіть без слів.
Епілог
Артур Левків у свої 15 має президентську стипендію, диплом за друге місце з Всеукраїнської олімпіади, десяток перших місць на міських етапах, об'їздив пів Європи і став президентом школи.
Він може пройти 20 кілометрів музеями Рима, швидко розв'язує складні математичні задачі, завжди прагне дізнаватись щось нове. Можливо, в цьому і є секрет. Не планування, не лайфхаки, не шпаргалки. Просто щира цікавість до світу. І вчителі, які навчили любити дізнаватися нове.
А ще – мама, яка завжди могла відвезти на гурток і забрати з олімпіади. І батьки, які витримували 20-кілометрові марафони музеями, міняючись, щоб встигнути за сином.
