На Ярунщині вже кілька місяців працює проєкт підтримки сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах. Це спільна ініціатива Ярунської громади та благодійного фонду "Нехай твоє серце б'ється", яка реалізується за підтримки Уряду Великої Британії в рамках проєкту SPIRIT. Партнерами виступають Міністерство соціальної політики, сім'ї та єдності України, Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю та ЮНІСЕФ Україна, а адмініструє проєкт ІСАР Єднання.
Мета проєкту – не просто надати разову допомогу, а супроводжувати родини на їхньому шляху до кращого життя. Фахівці працюють з кожною сім'єю індивідуально, допомагаючи розв'язувати побутові проблеми, оформляти документи, знаходити роботу та будувати нові життєві перспективи. За шість місяців команда має супроводити 60 родин, багато з яких уже демонструють позитивні результати.
Соціальна працівниця проєкту, розповідає про дві сестри, історія яких стала яскравим прикладом того, як можна змінити своє життя навіть після найважчих випробувань.
Дитинство, якого не було
Соціальна працівниця пам'ятає цих дівчат ще зовсім юними. Дві сестри, яким не виповнилося й тридцяти, пережили те, що могло б зламати кого завгодно. Вони рано втратили маму, а згодом і батька не стало. Виховувалися в селі, де стереотипи та відсутність підтримки штовхали їх до дорослого життя надто рано. Замість безтурботного підліткового віку їм довелося стати дорослими майже миттєво.
Старша сестра, Оксана 1993 року народження, у п'ятнадцять років народила першу дитину. Через кілька років з'явилася друга. Дівчата жили в батьківському цегляному будинку, але їхнє життя важко було назвати нормальним. Вони вели те, що фахівці називають антисоціальним способом життя. Діти залишалися то з однією, то з другою тіткою, поки ситуація не стала критичною, і служба у справах дітей не взяла сім'ю на облік.
Утім, навіть опинившись під контролем соціальних служб, Оксана не змінювала свого способу життя. Діти отримували базовий догляд, але про стабільність і розмови не йшлося.
Вогонь, що змінив усе
Переломний момент настав несподівано й жорстоко. Через несправну проводку в будинку сталася пожежа. Вогонь знищив майже все, що було у родині. Сестри залишилися фактично на попелищі свого колишнього життя.
Після цієї трагедії Оксана народила ще одну дитину, але дівчинку одразу забрали — служби вирішили, що мати не зможе забезпечити належний догляд. Двоє старших дітей залишилися з матір'ю, але й вони періодично опинялися в соціальних закладах.
Здавалося, історія може мати лише сумний фінал. Але саме тоді, коли все було втрачено, з'явилася можливість почати заново. Місцева влада із місцевим підприємством об'єдналися, щоб допомогти родині. Вони відновили житло, поставили нові вікна, повністю переробили проводку. Будинок знову став придатним для життя.
Проте всі розуміли: змінити спосіб життя набагато складніше, ніж відремонтувати будинок. Потрібна була довготривала робота, терпіння та підтримка.
Молодша сестра обирає інший шлях
Молодша сестра, Наталія 1999 року народження, спостерігала за життям старшої і, здавалося, йшла тим самим шляхом. У 2018 році вона почала жити з чоловіком, який був значно старшим за неї. Оселилися вони в маленькій дерев'яній хатині разом з його батьком — молода пара жила в кімнаті, а старший чоловік у коморі.
Незабаром жінка народила хлопчика. Згодом у пари народилася донька.
Життя Наталії було схоже на гойдалку: то все добре, вона намагається дбати про дітей, то знову зривається. Соціальні служби вже готувалися забирати дітей, але тут сталася подія, яка все змінила.
Коли почалася повномасштабна війна, чоловіка мобілізували. Він поїхав захищати країну, і дівчина раптом опинилася сама з двома маленькими дітьми, свекром та величезною відповідальністю. Саме тоді вона почала справді змінюватися.
Маленькі кроки до великих змін
Зміни не відбулися за один день. Це був довгий процес, у якому Наталії допомагали соціальні працівники проєкту. Вони приїжджали регулярно, розмовляли, підказували, підтримували.
— Для людей у складних життєвих обставинах найважливіше — щоб їх бачили і чули, — пояснює фахівчиня. — І треба розписувати їм кожен крок, що саме потрібно зробити. Те, що здається очевидним більшості людей — встати, почистити зуби, перевірити уроки дитини, прибрати в будинку — для таких сімей потребує детального плану.
Соціальні працівники пояснюють, що багато їхніх клієнтів просто не розуміють, чого від них хочуть. Вони звикли жити в своєму маленькому світі, де все здається нормальним. Коли фахівець приходить і каже, що треба вимити підлогу, людина може відповісти: "Але ж я мила недавно" — хоча це було тиждень тому. Або: "Дітей треба викупати", а у відповідь: "Ми їх умивали" — без уточнення, коли саме.
Тому робота будується покроково. Сьогодні записуємося до лікаря — набираємо номер разом. Ось талон, ідеш за цією адресою. Ось така виплата існує, спробуй сама оформити документи. Якщо не виходить — ідемо разом, показуємо. Наступного разу людина вже робить ці кроки самостійно, з меншою підтримкою.
Соціальна працівниця згадує один з останніх візитів до Наталії: "Приїхали, а вона показує свій будинок. Великий, чотири кімнати, хороший фундамент. Але речі наскладені в кутках. Я їй кажу: "Розумієш, будинок буде в такому стані, поки ти його таким тримаєш. Якщо завтра сюди ще нанесеш речей, вже буде не так затишно". Вийшли на подвір'я, а там під виноградом листя повідпадало, не прибрано. Показую: "Дивись, який у тебе гарний двір може бути". Вона одразу: "Все, я приберу, просто не встигаю". І справді прибрала."
Зараз Наталія живе в тому великому будинку, дбає про дітей. Вона стала більш домашньою, відповідальною. За словами фахівчині, дівчина досягла колосальних змін порівняно з тим, якою була кілька років тому.
Старша сестра шукає своє
Оксана, старша сестра, йде своїм шляхом — повільніше, з більшою кількістю зривів, але все ж вперед. Нещодавно вона влаштувалася на роботу. Три місяці працювала на випробувальному терміні — без жодного зауваження. З першого листопада її офіційно працевлаштували.
— Ми домовилися, що вона пропрацює ще два місяці, — розповідає фахівчиня. — Якщо все буде добре, оформимо їй соціальні виплати, допоможемо з житлом. Вона справді старається. Останній раз приїхали до неї — будинок чистіший, речі не висять по всій хаті, як раніше. Є прогрес.
Соціальна працівниця не приховує, що жінці важче змінюватися, ніж молодшій сестрі. Занадто багато років вона жила по-іншому, занадто глибоко укорінилися звички. Але навіть маленькі кроки — це вже перемога. Офіційна робота, регулярний дохід, більш відповідальне ставлення до дітей — усе це те, чого не було ще рік тому.
Чи можна повернутися назад
Найскладніше питання, яке ставлять соціальним працівникам: чи великий ризик, що люди повернуться до старого способу життя? Фахівчиня чесно відповідає: дуже великий.
— Для людей, які роками жили певним чином, це як залежність, — пояснює вона. — Вони психологічно звикли не думати про майбутнє, жити моментом. І їхня психіка може зіграти поганий жарт. Якийсь тригер, стрес, важка ситуація — і мозок нагадає: "Пам'ятаєш, як тобі було легко, коли ти не думав про завтра?" Внизу жити комфортніше, бо там нічого робити не треба. А тут треба напружуватися, докладати зусиль. І саме ця лінь, це підсвідоме бажання жити легко — найбільша проблема.
Універсального рецепту щастя немає. Це завжди вибір кожної конкретної людини. Соціальні працівники можуть лише періодично підтримувати контакт, нагадувати, як зараз добре живеться, що люди почали поважати, що діти щасливіші. Але прямої інструкції "роби так і будеш щасливим" не існує.
— Є люди, які вирвалися і більше не повертаються до старого, — каже соціальна працівниця. — А є ті, з ким топчешся на одному місці місяцями. Один наш клієнт усе розуміє, перестав пити, але ніяк не може дійти до думки, що саме він винен у домашньому насильстві, як би його не провокували. Скільки не пояснюй — одне й те саме. Але ми не здаємося, продовжуємо працювати, показувати альтернативи.
Результати, які надихають
Зараз у рамках проєкту фахівці супроводжують 29 сімей. До кінця листопада більшість з них планують зняти з обліку — це означає, що вони впоралися зі складними обставинами і можуть жити самостійно. Деякі випадки вирішуються швидко: наприклад, коли мама просто не розуміла, що дитина має обов'язково відвідувати школу і отримати атестат. Інші потребують місяців кропіткої роботи, постійної підтримки, нескінченного терпіння.
Історія двох сестер — не казка з хепі-ендом, а реальне життя з його складнощами та невизначеністю. Одна змінилася суттєво, але завтра може статися щось, що знову похитне її. Інша робить перші впевнені кроки, але попереду ще довгий шлях. І обидві вони знають: якщо щось піде не так, вони не залишаться сам-на-сам зі своїми проблемами. Поруч будуть люди, які допоможуть, підкажуть, підтримають.
Саме в цьому — суть проєкту. Не просто дати гроші чи відремонтувати житло. А бути поруч, вірити в людину навіть тоді, коли вона сама в себе не вірить, показувати, що інше життя можливе. І що його варто вибрати.
Ця публікація підготовлена БФ "Нехай твоє серце б’ється" у рамках проєкту стосовно надання фінансової допомоги у вигляді малих грантів для соціальних послуг, що реалізується за підтримки Уряду Великої Британії в рамках проєкту SPIRIT, у співпраці з Міністерством соціальної політики, сім'ї та єдності України, Фондом соціального захисту осіб з інвалідністю та ЮНІСЕФ Україна, за адміністрування ІСАР Єднання. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю БФ "Нехай твоє серце б’ється" і не обов’язково відображає позицію Уряду Великої Британії, Уряду України, ЮНІСЕФ, ІСАР Єднання або Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.
