Петро-Павлівська церква в мікрорайоні «Морське», Звягель. Звягельський художник Віктор Фурман стоїть на риштуванні у вівтарі, пензель у руці. Купол уже оформлений – тепер черга вівтарної частини. Світло падає крізь вікна, м'яко підсвічуючи лики святих, які поступово оживають під його руками.
Віктор Фурман у Петро-Павлівській церкві
Тут, високо під склепінням, час тече інакше. Повільніше. Глибше. Тут народжується святиня – мазок за мазком, день за днем.
«Як довго не малюю – нервовий стаю. А як починаю, особливо фарбою – тільки пензликом до стіни торкаєшся, і воно якось аж по тілу такий спокій розливається», – розповідає Віктор, спускаючись на перерву.
Увімкнений запис Біблії – голос диктора розмірений, спокійний. «Я вже переслухав її, напевно, не знаю скільки разів з початку і до кінця», – каже він. Пензлик знову торкається стіни. Ще мазок. Ще один. Святиня народжується в тиші, наповненій Словом Божим.
Це не просто робота. Це служіння, що розпочалося півстоліття тому в селі Великому Молодькові, коли маленький хлопчик уперше взяв до рук олівець і зрозумів: малювання – це не хобі. Це його сутність.
Зошити, зафарбовані війною
Великий Молодьків, 1969 рік. У будинку вчительки української мови народжується другий син, Віктор. Ніхто тоді не знав, що його руки призначені для чогось більшого, ніж просто тримати ручку під час диктанту.
«Я скільки пам'ятаю себе, всі зошити змальовував», – згадує Віктор. Його голос м'який, задумливий, але в очах спалахує іскра, коли він повертається у ті дні. «Я брав по два-три зошити на день і малював».
Що ж малював маленький Віктор? Не квіточки й не сонечка, як більшість дітей. Він малював війну. Бої. Комікси, які сам вигадував, де історії розгорталися на сторінках братових зошитів. Змальовувати йому не хотілося – тільки вигадувати. Створювати світи з нічого, з порожньої сторінки та власної уяви.
«Мама виганяла на вулицю: йди гуляй. А я не хотів, хотів малювати, сидіти вдома. На підлозі сяду і малюю», – усміхається він. Ця усмішка ховає спогади, коли все було простим: є підлога, є олівці, є безмежний всесвіт у голові.
Батько, Василь, працював художником – спочатку в місцевому кінотеатрі імені Щорса, потім у відділі торгівлі, оформляв вітрини магазинів. Мати, Раїса, викладала українську мову та працювала інспектором у міському відділі освіти. Коли хлопчикові виповнилося шість, родина переїхала до міста. Він пішов у перший клас школи № 3 і відразу став «класним художником».
«Учитель малювання одразу помітив», – розповідає Віктор. Він був тим, хто малював. Завжди. Постійно.
У сьомому класі він намалював портрет бабусі олійними фарбами. Картина досі стоїть у будинку двоюрідної сестри – свідчення таланту підлітка, що вже тоді знав: його життя буде пов'язане з фарбами, полотном і пензлями.
Після дев'ятого класу вибір був один – вступати на художнє. Питання тільки куди. Брат Віктора обрав архітектуру – і йому теж захотілося піти тим самим шляхом. Київський державний художній інститут (тепер Національна академія мистецтв), архітектурний факультет.
Але швидко з'ясувалося: архітектура – це не тільки малювання. Це вища математика, опір матеріалів, точні науки. «Я ці науки не дуже люблю», – зізнається Віктор. Після першого курсу його забрали в армію на два роки. Коли повернувся – зрозумів: архітектура не його шлях.
«Я захотів туди, де буду малювати», – пояснює він просто, без зайвих слів.
Одеса. Педагогічний університет. Художньо-графічний факультет. З 1990-го по 1994-й – роки студентства в місті біля моря, де все просякнуте мистецтвом та історією.
І саме там, в Одесі, сталася зустріч, що змінила все.
Одкровення в храмах
«Під час навчання в Одесі, нам, студентам, організували екскурсію по храмах та монастирях. Коли я побачив ці храми, відчув цю атмосферу, мене щось так дуже воно зацікавило», – голос Віктора стає іншим, коли він розповідає про це. Не просто зацікавило – зачепило щось глибоке, невимовне.
Але щось у тих одеських храмах, у їхніх розписах, у світлі, що падало крізь вітражі на старовинні фрески, торкнулося Віктора. Це не було раптовим осяянням – радше початок тихої, повільної трансформації.
1997 рік. Віктор повертається до міста. Шукає роботу. І одразу – несподіванка: його беруть директором художньої школи – на посаду, яку зазвичай довіряють людям з дос-відом.
«Я так боявся. Я ж ніде не працював ще. І тут – директор художньої школи», – сміється він. Тоді в школі було всього тридцять сім учнів. Він керував нею вісім років, але це була не його дорога.
«Директор – це ж така посада адміністративна, і треба постійно бути на місці. І в мене не було часу займатися…», – каже Віктор, і не треба закінчувати фразу. Займатися малюванням.
А тим часом батько, Василь Фурман, зайнявся іконописом. Почав розписувати церкви. І Віктор їздив з ним, учився, вбирав. Кожну відпустку – монастир або церква десь у глибинці. Пензлі, риштування, запах вапна та фарб. Стіни, що оживають під руками.
Батько, Василь Фурман
«Він розказував, як треба малювати, і я з ним їздив, мені дуже подобалось», – згадує Віктор.
Він залишив посаду директора і став учителем. Один день на тиждень – і свобода їздити, малювати, творити. «Я можу і під час навчального року десь їхати розписувати», – каже він задоволено.
Мова канонів і свободи
Написати ікону – це не те саме, що намалювати картину. Картина – це твій погляд на світ. Ікона – це вікно у світ інший. Тут не можна самовиразитися. Тут треба зникнути, щоб дати проявитися святому.
«Є канони в іконописі, і треба їх дотримуватися», – пояснює Віктор. Але канон – це не тюрма. Це мова, якою розмовляють віряни через століття. «Можна й свого вносити певну частку, певні риси, певну таку фактуру іконі додати. Якось так зробити, щоб воно відрізнялось».
Найважче – лики. «Лице – це найважче. Бо воно живе, лице живе має бути. Не мертве таке зображення, а щоб воно жило», – каже художник, і його руки мимовільно роблять рух, ніби тримають пензель.
Очі – особливо. «Очі – це дзеркало душі, вони мають бути живі».
Батькова ікона висить у його майстерні. Віктор підходить до неї щоранку перед роботою. Це ритуал, якого він не порушує. «День починається з цього», – каже він просто.
Він працював не тільки в рідному краї. Були поїздки в різні регіони України – до війни це був звичний ритм життя іконописця. «Мені подобається десь далеко їхати, бо коли я на місці розписую, постійно якісь справи ж удома, там те треба, там те, і відволікаєшся. А як кудись їдеш, там цілком присвячуєш час іконопису».
Володимир, Житомир, Довбиш, Вишгород. А зараз – Петро-Павлівська церква в «Морському», тут, у Звягелі. Спочатку оформив купол, тепер розписує вівтар. Кожна церква – окрема історія, окремий виклик.
Передавати світло
У художній школі Віктор Фурман викладає вже багато років. «Подобається працювати з дітьми», – каже він, і це чути в голосі. Сюди приходять ті, хто хоче навчитися, а не ті, кого примусили батьки. Хоча й такі бувають.
«Найбільше ще й звинувачують, що мене вчитель нічого не навчив», – сміється Віктор, згадуючи учнів, які не хотіли вчитися. Але є інші. Ті, на яких дивишся і дивуєшся.
Віктор Загривий – один із таких. Він розробляв дизайн форми для іспанської футбольної команди «Валенсія» – емблему, весь візуальний образ. «Це мій учень», – каже з гордістю Віктор.
Вероніка Конафольська – брала участь у виставках із київськими художниками, ще навчаючись. Веде онлайн-уроки, бо в школі немає місця. «Обдарована дуже».
Є учні, що стали іконописцями, продов-жили його справу. Андрій Галка – його розписи можна побачити в кафе по місту. Є дівчина, що три з половиною роки ходила, нічого не виходило, а потім – раз і пішло. Стала малювати прекрасно. «Коли постійно працюєш, – каже Віктор – дисципліна перемагає навіть відсутність таланту».
Більшість людей працює під музику. Віктор працює під Слово Боже. Коли розписуєш храм, коли твої руки створюють образи святих на стінах, що інше може звучати на тлі, як не Священне Письмо?
«Коли слухаєш, то навпаки й час так проходить непомітно. І допомагає малювати, коли Біблію слухаєш», – пояснює він. Це не просто тло. Це занурення. Коли пензель у руці, а у вухах – притчі, історії пророків, Євангелія – робота набуває іншого виміру.
«Воно якось мені не набридає Біблію слухати. Так до кінця доходить, я знову її потім вмикаю», – каже Віктор. Біблія велика. Щодня на риштуванні – нова частина, нова книга. І кожен раз щось нове відкривається, щось інакше чується. Особливо коли ти малюєш саме ті сюжети, які звучать.
«Дуже повчальні історії там. Часто всі говорять: це казочки, міфи. А мені чогось вона сприймається як реальна історія з життя», – Віктор говорить це тихо, але впевнено.
Коли художникові важко, згадує історію про перстень царя Соломона. «На ньому написано: «Все минає», – каже Віктор. Це його девіз по життю.
Коли дуже добре, цар дивився на перстень і пам'ятав: не захоплюйся надто, це мине. Коли дуже погано – дивився і заспокоювався: і це мине.
«Отак і у мене такий девіз став, як у Соломона», – розповідає Віктор.
«Я й не уявляю, що я ще міг би», – каже він, коли запитують, чи не жалкує про обраний шлях. Не жалкує ні хвилини. Якби міг обрати знову – обрав би те саме. Малювання. Ікони. Святість, втілена в фарбах.
Іван Марчук, художник, який належить до ста геніїв сучасності, сказав колись: «Я б хотів, щоб мене зачинили в камері якійсь і не випускали. Тільки давали їсти два рази на день, у віконечко передавали. І я б усе життя так жив би. Малював, тільки малював».
Віктор сміється, згадуючи це. «Ну щоб зачинили, то ні. Але так: малювати, малювати і більш нічого. Так, читати, малювати і більш нічого», – це його мрія. Не треба йому подорожей екзотичних, не треба слави та визнання. Треба пензля, дошки, фарб.
«Відчуваєте, що вам Бог допомагає по життю?» – питання, на яке Віктор відповідає без вагань: «Так, було таке».
Він не пам'ятає конкретних випадків, але він знає напевно: були моменти, коли тільки Бог міг допомогти. І допоміг.
Ланцюг, що не обривається
Петро-Павлівська церква поступово занурюється в присмерк. За вікнами мікрорайон «Морське» завершує ще один день. Віктор відкладає пензель, оглядає роботу на стіні вівтаря. Ще трохи – і цей фрагмент буде готовий.
А потім буде наступна церква. І ще одна. І ще. Поки руки тримають пензель, поки очі бачать, поки серце б'ється. Він не думає про старість, про те, що колись доведеться зупинитися. Він думає про наступний мазок, про світло в очах святого, про те, як зробити лик живим.
Його учні малюють у своїх майстернях – десь у Києві, десь за кордоном, десь тут, у Звягелі. Вони продовжують традицію, передану їм учителем, який сам отримав її від батька, який отримав її від своїх учителів. Ланцюг не переривається.
Віктор Васильович Фурман – художник, іконописець, учитель, майстер. Людина, яка знайшла свій шлях у дитинстві й іде ним усе життя. Його руки створюють святе. А святе, створене з любов'ю та вірою, живе вічно – не на дошках, а в серцях тих, хто молиться перед іконами, намальованими цими руками.
«Все минає», – написано на персні царя Соломона. Але мистецтво не минає. Віра не минає. Любов не минає.
