Ірина Лєта, відома в соцмережах як Анжела Петровна, розповіла про свій шлях від безіменної сільської розповідачки до коучки з сотнями тисяч підписників. Про суржик, який став візитівкою, будинок мрії і чому Звягель – найкраще місце на Землі.
Ми зустрілися в редакції. Ірина приїхала з Рівного, де зараз живе частково, але серце її вже тут – у будинку, який вона будує у Звягелі. Розмова розпочинається легко, наче ми знайомі роками. І це невипадково – сотні тисяч людей уже сім років живуть разом з нею, проходячи всі життєві етапи через екрани смартфонів.
Анжела Петровна, блогерка
Як простий телефон і суржик зламали інстаграм
2017 рік. Інстаграм тоді був царством вилизаних картинок під однаковими пресетами. Естетика панувала над життям, а фільтри були важливішими за зміст. І раптом серед цього ідеального світу з'являється сторінка з фотографіями, зробленими "як на калькулятор", і текстами суржиком.
"Я зареєструвала сторінку, бо мені просто хотілося писати про село", – розповідає Ірина. У неї тоді ще був кнопковий телефон, і про інстаграм вона майже нічого не знала. Подруги радили завести блог, аргументуючи тим, що її історії варто ділити з іншими.
Перший допис був про м'ясо. Ірина й досі усміхається, згадуючи його. Вона писала з такою самовпевненістю, наче за нею вже стежать десятки тисяч людей. Хоча підписників тоді було всього сімдесят.
"Мені наскільки хотілося про це все говорити. Я писала по два великих пости на день. Не могла про це не писати", – каже вона.
Чому Анжела Петровна, а не Ілона Давидівна
Коли приходить час обирати ім'я для блогу, більшість людей довго роздумують над псевдонімом. Ірина вирішила питання за кілька хвилин. Вона з чоловіком якраз переглядала українське гумористичне скетч-шоу "Файна Юкрайна", де були дві прибиральниці у Верховній Раді – Анжела Петровна й Ілона Давидівна.
Анжела Петровна
"Мені сподобалась Ілона Давидівна, але я почала вводити англійською і зрозуміла, що це дуже незрозуміло латиницею. Тому написала просто Анжела Петровна", – сміється вона.
Першою аватаркою були мальовничі пін-ап ілюстрації Хільди. Ірина й гадки не мала, що цей жартівливий псевдонім стане її візитівкою на багато років.
"Якби я знала, що воно кудись піде далі, може, придумала б щось поприлічніше", – жартує блогерка.
“Всеукраїнське цицькомовлення” і перший вихід з обличчям
Перші роки Анжела Петровна існувала лише як голос і текст. Обличчя за ніком не було. Спочатку Ірина викладала готові малюнки персонажки Хільди, потім почала знімати застілля й побутові сцени. А коли вийшла в розмовні сториз, ставила телефон так, щоб у кадрі було видно лише частину тіла без обличчя.
"Підписники придумали рубрику «Всеукраїнське цицькомовлення», тому що видні були тільки груди в кадрі", – згадує вона з усмішкою.
Рішення показати обличчя з’явилося несподівано влітку 2021 року. Ірина поїхала в рідне село на Одещині, де виросла. Вийшла на берег лиману – місце, куди в підлітковому віці бігала плакати, складати вірші, переживати перше нерозділене кохання.
"Я знімала сториз про те, скільки разів тут бувала і скільки подій пережила. І раптом у мене з’явилась думка: от би зараз якраз показати обличчя", – каже вона.
Перше фото, де Анжела Петровна показала обличчя
Телефон після цього вона відкладає і більше не дивиться в нього. Їде в Приморське. Але згадує – сьогодні ж реклама! І коли врешті відкриває телефон, там тисячі повідомлень. Вони приходили безупинно.
"Це був дуже цікавий період. Змінився наш контакт з аудиторією, але не через те, що я показала обличчя. Просто змінилася я сама", – пояснює Ірина.
Від редакторки до коучки
До блогу Ірина працювала редакторкою інтернет-ресурсу про криптовалюти, блокчейн та огляди техніки. Але в певний момент зрозуміла: їй нудно, росту немає, а просто вести блог без іншої діяльності здається неповноцінним.
"Для мене, якщо ти ведеш блог і більше нічим не займаєшся, то це – замало", – сміється вона.
У 2021 році Ірина прийшла в коучинг спочатку як клієнтка – шукала відповіді на питання про професійний шлях. І закохалася в цей підхід.
Ірина Лєта, випускниця з коучингу
"Для мене стало зрозуміло, чого я роблю отак, а чого тут. Виявляється, всім моїм питанням уже є пояснення", – каже вона.
Третього липня, напередодні дня народження чоловіка, Ірина повідомила йому, що їдуть в Одесу на кілька місяців – вона йде вчитися на коучку. Четвертого було свято, п'ятого – збори, шостого – дорога.
"Я розумію, що якби він мене не підтримав, я б все одно поїхала. Мені було б сумно, але я не могла цього не робити", – зізнається вона.
Навчання далося легко. Не тому, що було просто, а тому, що подобалося. Водночас Ірина вела блог, робила рекламу, генерувала контент. Графік був шаленим, але коли подобається – це не так відчувається.
Коучинг про щастя, а не про успіх
На відміну від багатьох колег, Ірина в коучингу не про досягнення цілей і не про "успішний успіх". Її підхід – про глибше пізнання себе.
"Мій підхід здебільшого про те, щоб краще розуміти себе, свої потреби, свої бажання для того, щоб жити більш щасливо", – пояснює вона.
За її філософією, щастя – це коли зовнішнє життя відображає внутрішнє. Коли твої цінності, потреби й бажання збігаються з тим, як ти живеш.
Ірина проводить річні програми, індивідуальні консультації, організовує жіночий клуб, де дівчата разом їздять у Стамбул, Карпати, зустрічаються на Atlas (один із найбільших музичних фестивалів України – прим. ред.). Це поєднання розвитку й спілкування, глибоких розмов і спільного відпочинку.
Усе вона робить здебільшого сама, хоча іноді співпрацює з психотерапевткою або залучає технічних спеціалістів.
"Мені важливо бути залученою в усі процеси", – каже вона.
Чому Звягель
Ірина жила в Одесі, Києві, Рівному. Але саме Звягель став містом, куди вона повернулася серцем.
"Тут дуже цікаве поєднання сільської, в хорошому сенсі, простоти, душевності, відкритості людей та інфраструктури", – пояснює вона.
Коли жили в Рівному, приїжджали у Звягель двічі на тиждень. Просто їздили вуличками, пили каву над річкою, ходили на базар. Це місто викликало теплі почуття.
"Я не уявляю, щоб десь ось так сісти. Для мене Звягель – це найкраще місце, яке тільки може бути", – каже Ірина.
Спочатку вони з чоловіком планували купити старенький будиночок для періодичних відвідин. Знайшли майже в центрі. Хотіли зробити косметичний ремонт. Але виявилося, що змінювати треба майже все. Тоді вирішили розібрати будинок і побудувати новий.
Будинок у Звягелі
"Це була така моя мрія протягом багатьох років", – зізнається вона.
Будувати під час війни
Чи важко будувати під час війни? Ірина каже, що їм пощастило. Працюють місцеві майстри, матеріали купують у місцевих магазинах. Лише проєктувальники з Рівного та Львова.
"Не можу сказати, що важко, тому що це була моя мрія", – каже вона.
Ірина знала ще з 2015-2016 року, куди звернеться за геодезією. Коли гуляла з чоловіком Звягелем, побачила офіс землевпорядної фірми й подумала: "Колись ми будемо будуватися, я сюди звернуся. Це наскільки була моя жива мрія", – пояснює вона.
Зараз будинок побудований, залишилися внутрішні роботи. Ірина цікавиться всім: від щільності утеплювача до марки бетону. Веде записи, фіксує деталі.
"Мені дуже це цікаво. Скільки там того утеплителя? Який він саме? Якої щільності? Який бетон? Я усе собі фіксую", – розповідає вона з ентузіазмом.
Улюблені місця
Найбільше Ірина любить їздити на Смолку. Там, де будинки закінчуються, є два невеликих озерця. Саме туди вона приїжджає попити кави або побути на самоті.
"Там джерело, але воно не для слабонервних – так повільно вода тече", – сміється вона.
Подобається їй і вуличка, де будують дім. Здавалося б, центр, шум, метушня. Але коли пірнаєш на цю вуличку – тихо й затишно.
Ірина любить пішохідний міст у центрі, краєвид на Случ, прогулянки центральними вуличками. Радить відвідати музей Лесі Українки.
"Там дуже цікава енергетика, дуже затишно й гарно", – каже вона.
Хейт як податок на публічність
За сім років блогерства Ірина майже не стикалася з активним хейтом. На початку її критикували за суржик. Вона жартома відповідала: "Ізвінітє, я не зовсім житомирська, я з одеським корінням".
Найскладніший період був у серпні 2022 року, коли чоловік потрапив у ДТП і опинився в лікарні. Саме тоді посипалися найбільше негативних коментарів – про зачіску, зовнішність, інше.
"Ти бігаєш між лікарнями, роботою. Можеш себе в дзеркало чотири дні не бачити. І саме тоді люди підбирають момент, коли ти вразлива", – каже вона.
Але коли ситуація налагодилася, хейт зник. Зараз – лише підтримка.
"Це дуже велике джерело підтримки. Ти можеш поділитися своїм станом, звернутися по допомогу, і люди тебе підтримують. Це дуже цінне в стосунках з аудиторією", – підкреслює Ірина.
Творча криза й нові сенси
Останні роки Ірина відчуває творчу кризу стосовно блогу Анжели Петровни.
"Все, що я могла написати про село, я написала. Я вже виписалася", – зізнається вона.
Плюс професійна діяльність коучки, будівництво, повномасштабна війна – усе це забрало ресурс на творчість.
"Не так важливо бути стабільним у створенні контенту, як важливо розуміти, для чого ти той контент робиш", – каже Ірина.
Вона планує розвивати блог далі, але лише тоді, коли буде натхнення й бажання, а не через необхідність підтримувати сторінку.
"Найважливіше – це мати, чим ділитися. Це основа стосунків з аудиторією", – підсумовує вона.
Аудиторія, яка росте разом з тобою
Сім років – великий термін для блогу. За цей час багато підписниць Ірини встигли одружитися, розлучитися, одружитися вдруге, народити дітей.
"Кожного разу, коли в моєму житті якісь зміни, я думаю, що мене можуть не зрозуміти. А виявляється, що дуже багато людей також на цій хвилі", – каже вона.
Колись вона казала, що любить жити в селі на землі – а потім переїхала в місто. Знімала село – а стала коучкою. Але аудиторія розуміла, підтримувала, росла разом з нею.
"Багато хто боїться вести блог через хейт. Але разом з тим це дуже велике джерело підтримки. Це дуже цінно", – наголошує Ірина.
На переломі
Зараз Ірина переживає трансформаційний період. Старі мрії реалізувалися, нові ще не сформувалися. Вона на тому етапі життя, коли запитання змінюються з "чого я хочу досягти" на "хто я як людина".
"Я доросла, зріла, забезпечена жінка. Реально маю навіть те, про що не мріяла. І тепер запитую себе, хто я як людина, що я можу", – каже вона.
Ірина виросла в дуже бідній сім'ї. Настільки бідній, що коли розповідає про дитинство, люди думають, що вона росла десь у сімдесятих. Мама рано розлучилася з татом. І з татом жили бідно, і без тата жили бідно.
"Я з дитинства мріяла вивчитися, досягти чогось, стати кимось, заробити грошей, щоб ніколи не нуждатися", – розповідає вона.
Цю мету вона закрила. Тепер час зосередитися на іншому – на тому, що робить щасливою, на витриманому контакті з собою.
Життєве кредо
"Життя надто коротке, щоб погоджуватися на менше", – це головний принцип Ірини зараз.
Вона каже, що це кредо насправді проявлялося в її житті завжди. Коли вона хотіла чогось, що здавалося недоступним, тисячу разів чула фразу "закатай губу в губозакаточну машинку, бо такого не буває".
"А я думала: не буває? Ось я вам зараз покажу, що буває", – сміється вона.
Для Ірини важливо будувати життя відповідно до власних цінностей, потреб і бажань. Не погоджуватися на те, що "всі ж так живуть, у всіх же так є".
"Треба підтягувати можливості під бажання, а не бажання під можливості", – резюмує вона.
Про що мріє
На запитання про мрії Ірина відповідає так, як, мабуть, відповіли б багато українців зараз:
"Про розвал російської федерації, звісно".
А для себе?
"Добудований будинок і чай на терасі, коли коти труться об ногу і тобі не треба нікуди спішити", – каже вона після паузи.
Ірина визнає, що зараз на переломному етапі, коли старі мрії зруйнувалися, а нові ще не з'явилися. Але вона точно знає одне: "Через п'ять років я бачу себе щасливою людиною".
І для неї щастя – це не тільки бути успішною, реалізованою, фінансово забезпеченою. А й мати змогу проживати себе в усіх станах – втомленою, розгубленою, сумною. Без постійного “досягаторства”, яке так виснажує.
"Мені хотілося б більше просто жити", – підсумовує Ірина.
Довідка: Ірина Лєта (Анжела Петровна) – блогерка, коучка, авторка контенту про сільське життя, саморозвиток та особисті трансформації. Веде блог з 2017 року. Має сотні тисяч підписників у соціальних мережах. Професійна діяльність – коучинг, консультації, організація річних програм і жіночого клубу.
