Світлана Зароднюк зі Звягеля востаннє чула голос Анатолія Фурса 25 жовтня 2025 року – через рацію, у голосовому повідомленні від командира. "Привіт, рідна, люблю вас", – сказав він. 6 листопада їй повідомили, що Анатолій зник безвісти на Сумщині. Тепер Світлана щосуботи виходить на акцію пам'яті разом із семирічною Софійкою, яка тримає плакат: "Поверніть мені тата".
Світлана і Анатолій познайомилися у 2016 році через знайомих. Він приїхав до Звягеля з Києва після смерті мами. У Світлани вже була дев'ятирічна донька Ліза. У 2018-му народилася їхня спільна донька Софія.
Жили як сім'я, хоча офіційно не одружилися. Анатолій продав квартиру в Києві. Працював на пусконалагодці, майстрував вдома. Зварив Світлані три металеві троянди на підставці – вони досі стоять у квартирі.
"Він був домосід. Піде в магазин, посидить там із хлопцями – і додому. Завжди казав: "Я щасливий", – розповідає Світлана.
Останній дзвінок
У лютому 2025 року Анатолію дали повістку. Він був обмежено придатний, але вирішив піти. "Мені вже набридло", – сказав він.
Його відправили на навчання в Кам'янець-Подільський, він вчився на сапера. Був під Харковом, під Києвом. Влітку 2025-го його направили на Сумщину.
7 жовтня Світлана востаннє розмовляла з ним телефоном. Збирала посилку – теплі речі, ліки, шкарпетки. Опівдні Анатолій зателефонував: "Продукти можеш не купувати, я виїжджаю". Він їхав на Андріївку.
Місяць зв'язку не було. Світлана телефонувала командиру, питала, де чоловік. Відповідь: "Там немає зв'язку".
25 жовтня командир надіслав їй голосове повідомлення Анатолія по рації: "Привіт, рідна, люблю вас. Поцілуй за мене дітей. Скоро буду, приїду в відпустку".
Це було останнє, що вона почула.
Сповіщення
6 листопада їй зателефонували з ТЦК. "Хто вам Фурс Анатолій?" – "Цивільний чоловік". – "Ми хочемо повідомити, що ваш чоловік зник безвісти".
У документах написано: зник 6 листопада о 12:01.
Світлана знайшла фотографію в телеграм-каналі "Марія. Пошук безвісти зниклих осіб". Погано видно, але схожий – підборіддя, вуса. Написала: "Як забрати тіло?" Відповідь: "Тіло ви звідти самі не заберете, поки не буде обміну".
Суд за визнання сім'ї
У грудні Світлана пішла в суд. Доводила, що вони прожили однією сім'єю 10 років. Брала свідків.
19 січня суд виніс рішення на її користь. Тепер вона чекає – можливо, буде апеляція. Це потрібно, щоб мати право на виплати та пільги.
"Яким він був? Добряк. Дуже добрий. Софійку дуже любив. Піде з нею в магазин – іде з високо піднятою головою: це моя дочка", – каже Світлана.
Що каже Софійка
Семирічна Софія досі пише татові в WhatsApp: "Тату, я тебе люблю, відгукнись, де ти, як ти?" Вона вважає, що він десь є.
Одного разу вони пішли в місто, Софія побачила каблучку. Каже: "Тату, а у мами ж немає обручки. Ходімо купимо". Купили Світлані золоту каблучку, подарували.
Коли привезли татові речі, Софія взяла балаклаву. Каже: "Я її носитиму в школу".
Суботи на площі
Світлана почала виходити на акції, коли прочитала про них у фейсбуку. Вони вже були на трьох акціях разом із Софією.
"Було холодно, мала каже: мам, я піду з тобою. Це дівчинка, якій сім років. Ми вдвох із нею ходимо. Надрукували плакат: поверніть мені тата. Вона стоїть із цим плакатиком", – розповідає Світлана.
Коли на акції приходили віяни, стояли поруч і молилися, Соня плакала. Каже: "Мамо, мені здалося, що поруч зі мною стоїть тато".
Пошуки
Світлана шукає Анатолія в соцмережах, у координаційному штабі. Є група в телеграмі. Жінки, у кого зникли чоловіки, спілкуються, зробили альбом слайдами. Відправлятимуть хлопцям, які повернулися з полону, які на реабілітації, у госпіталях. Може, хтось десь бачив.
"Бо якщо вони в росії, в госпіталі – вони не дають інформацію. російська сторона не надає нам цієї інформації, хто в них був. Тільки після обміну полоненими", – пояснює вона.
Як живе
"Інколи ходжу по кухні сама – і розмовляю з ним. Він завжди сам топив – у нас дров'яний котел, новий поставили. Я зараз топлю, і воно не гріє. Кажу: Толику, що ти робив, щоб розтопити?"
Світлана каже, що тримається заради дітей. Інколи сидить на кухні, а Соня виходить: "Мамо, чого ти так довго тут сидиш?" – "Так, хочу посидіти". Сидить і плаче. Дивиться на фотографії і плаче.
"Старша дочка спочатку якось так ставилася. Потім прийшла з роботи. Каже: "Мамо, як це так? ХХІ століття, і не можуть знайти людину? Як він міг зникнути?"
"Знаєте, легше, коли тобі привозять – і ти його ховаєш. Ти знаєш, куди можеш прийти, поплакати. А тут – куди ти прийдеш?" – каже Світлана.
Сусідка втратила сина – він загинув у 19 років. Спочатку був безвісти зниклий кілька днів, потім дали сповіщення. Вона приходить до Світлани: "Світлано, тепер я тебе розумію. Твій стан душі, що ти відчуваєш".
"Коли їй привезли, вона його поховала. Знаєте, я їй трохи заздрю. Вона може прийти – знає, що він там є. А я не знаю... Уже скоро буде пів року".
Софія каже: "Мам, так сумно". – "Чого?" – "Ну тата ж нема".
"Просто біль. Дуже боляче. Це як відірвали серце – і його наполовину розрубали. Чекаємо ввечері – якийсь шурхіт, і думаємо, що він прийде...".
Акції пам'яті зниклих безвісти відбуваються щосуботи о 11:00 на площі Лесі Українки у Звягелі. Якщо ви проходите повз – зупиніться хоча б на хвилину. Ці люди стоять там не для себе. Вони стоять, щоб їхніх зниклих не забули. Ваша присутність, підтримка, навіть просто погляд – це вже багато.
