Олена Захарченко з 6 січня 2025 року живе між двома світами – тим, де всі навколо рухаються далі, і тим, де час застиг о п'ятій вечора 28 грудня. Саме тоді вона востаннє почула голос Юрія.
Є деталі, які не відпускають
У коридорі їхньої квартири висить світильник без плафона. Юрій замінив перегорілу лампочку – це було в його останній вечір вдома – і забув закрутити. Олена не дозволяє цього нікому. Каже, що хоче, щоб це зробив Юра.
"Коли думаю про це в голові – не так важко. А коли говориш уголос..." – вона замовкає.
Юрій Захарченко зник безвісти 28 грудня 2024 року в районі Покровського напрямку. Йому було тридцять вісім. Він служив у 32 бригаді, яку встиг пізнати менш ніж за два місяці. До цього – вісім років у 12 полку, добровільний контракт із 2016-го.
Знайомство
Звягель – місто, де всі так чи інакше знайомі. Олена і Юрій познайомились у 2010 році – і виявилось, що бачили одне одного ще підлітками.
"Мені тоді було тринадцять, а йому шістнадцять. Ми з подругою сиділи у дворі, він прийшов зі своїми друзями. Минуло сім чи вісім років, і коли я відкрила його паспорт – "Захарченко". Кажу: "Це ти, часом, не Захар?"
Та перше доросле знайомство сталося майже випадково. Подруга познайомилась із хлопцем і попросила Олену скласти компанію, але та відмовлялась: "Я не хочу, не піду на побачення". Проте заради подруги пішла.
Ні він, ні вона не хотіли нового знайомства. Він – після розлучення, вона – після третього курсу університету, зосереджена на навчанні. Але заговорились – і просиділи до шостої ранку. "Наші друзі потім сміялися: "Це ті, які не хотіли знайомитися".
Наступного вечора Юрій їхав на заробітки – майже на три місяці. Зв'язку практично не було. Вони знаходили на сайтах мобільних операторів можливість відправити до п'ятдесяти символів безплатно і так писали одне одному.
Потім – роки на відстані, одна сварка, примирення, спільне життя. Сина Єгора народили, ще не розписавшись. Розписались, коли хлопцеві вже виповнилося три роки.
"Дивлячись на сім'ї, які відгуляли гучне весілля і через місяць розійшлися... У нас все було по-простому. Головне – стосунки між нами".
Захар зі шкільного двору
Юрій хоч і народився у Звягелі, але дитинство провів у Маріуполі – батько був військовим. До Звягеля повернувся у дев'яносто сьомому. Навчався у школі № 4, грав у футбол – і ще тоді всі звали їх з братом просто – Захари.
Футбол – це окрема тема. Серцева вада не дозволила займатись професійно, але у дворі він грав завжди. Вже дорослим орендував із друзями зал у "Морському" – просто щоб пограти.
Коли Єгор пішов у перший клас, Юрій одразу повів його на секцію. На одному чи двох тренуваннях встиг побути – і знову поїхав на службу. Тепер Єгор сам знайшов футбольну школу на "Авангарді". Знає всі клуби, всіх гравців, Золоті м'ячі. Дивиться нарізки голів замість мультиків.
"Я дивлюся на це і розумію, наскільки б Юрі зараз було цікаво. Він би їздив на тренування, на змагання. Вони б уже могли разом дивитися матчі".
Олена в футболі, за власним зізнанням, "абсолютний нуль". Поки він дивився матч – вона читала книжку поруч, щоб не заснути.
Перший ранок повномасштабної
24 лютого 2022 року Юрій Захарченко перебував у Сєвєродонецьку.
Олені подзвонила подруга о п'ятій ранку. Та не вірила: Юра мовчить, Саша – брат Юри – теж удома спить, все нормально. Через пів години зрозуміла: не нормально.
Набрала чоловіка, поки розмовляли телефоном – в кімнату зайшов командир. На них йшли танками.
Понад тиждень вони простояли в лісах. Не можна було заводити двигун, не можна було запалювати цигарку – щоб не помітили. Юрій спав у кабіні в кінці лютого. Шкіра на плечі й руці почорніла. Берці примерзли. Шкарпетки сушили на вихлопній трубі.
Додому він повернувся лише в червні 2022-го – через дев'ять місяців після від'їзду на ротацію.
Бахмут та іконка
Двадцять третій рік – це Бахмут. Юрій базувався в Краматорську, але щодня їздив туди. Зранку від'їде – і зв'язок міг з'явитися лише о четвертій вечора. У кращому разі. Решту дня – тиша і нерви.
Якось вони везли запаси хлопцям на позиції і потрапили під обстріл. Заховались. У машині – стара іконка, яку ще його бабуся колись дала із собою. Він її ніколи не забирав, вона так і лежала в кабіні.
Коли обстріл затих і вони вийшли надвір, побачили: навколо машини – ями від уламків, усе вибите, а вона стоїть ціла.
"Він потім казав: "Я сидів у тому укритті і думав, що я ж своєї нової квартири навіть не бачив. Дай пережити, щоб хоч подивитися, яка вона є". А коли вийшли і побачили машину – він сказав, що тоді повірив, що щось є».
За кордоном
Юрій був хіміком за військовою спеціальністю – водієм хімічної машини. У 2023-му його відправили до Німеччини: в Україні з'явилась нова техніка, яку треба було освоювати, і він їздив на навчання – вчився керувати великими хімічними машинами, яких тоді ще не знали.
А влітку 2024-го – вже Велика Британія, піхотні бойові курси. Він жартував: "Мені вже тридцять вісім, куди я піду на те навчання? Там молоді хлопці". Олена відповідала: "То що? Іди. Зараз такий час".
Йому подобалось. Військова справа – це справді було його, каже дружина. Він зберігав усі шеврони – з кожної бригади, де служив. Цікавився, чим відрізняється форма, які букви на нашивках, якого кольору. Усе це досі лежить удома.
Після британських курсів йому надали звання сержанта. Готували до посади старшого сержанта. Потім – перевели.
Карпати в жовтні
Жовтень 2022-го. Перша і єдина спільна відпустка за все повномасштабне вторгнення – чотири дні в Карпатах.
Юрій ніколи не бачив гір. Море – так, море було очевидним, Маріуполь. А гори – ні. Олена вибирала маршрут з огляду на його проблеми зі спиною – після відмороженої лівої сторони болів хребет, щемив нерв, не відпускало плече. Записалась до реабілітолога, попросила, щоб показав, де і як натискати під час масажу. Показав. Вона запам'ятала.
Вони піднялися на Синевир. Навкруги – жовто-червоно-коричнева осінь, маленькі річечки, люди з дітьми. Юрій зупинявся, просив почекати, роздивлявся.
"Він тоді сказав: "Дивіться – там діти бігають, люди. Ось заради цього ми боремось. Щоб це можна було бачити і просто радіти".
28 грудня
Двадцять сьомого Юрій сказав, що наступного дня відправляють на завдання. Їх п'ятеро, він – старший групи. Вранці двадцять восьмого – спільні тригодинні навчання. Потім Олена бачила його по відеозв'язку. Він казав "все буде добре", але вона читала його обличчя краще, ніж власне.
"У нього очі великі, блакитні. Коли нервує – вони здаються ще більшими. Я бачила, що він переживає. Але він старався триматися".
Вони переписувались. Вона написала: "Ми тебе дуже чекаємо. Бережи себе і повернись". Він відповів: "Вернусь. Обов'язково вернусь. Я тебе люблю".
О п'ятій вечора він зателефонував – у неї якраз була знайома, він почув і каже: "Ну, тоді недовго. Ми скоро вже їдемо". Вона: "Ти зможеш ще набрати?" Він: «Думаю, так".
Коли знайома пішла, Олена одразу набрала. Чоловік уже був поза зоною.
Сповіщення
Юрій перед виходом попередив: "Три-п'ять днів не дзвоніть, я сам наберу". Але вже з понеділка вона телефонувала побратимам. "Поки нічого не чути". Зв'язок із позицією втрачено – глушать РЕБи.
Тридцяте грудня. Тридцять перше. Новий рік без свята. Єгор лежить із лівосторонньою пневмонією – дізналась двадцять дев'ятого. Юра не встиг дізнатись.
П'ятого січня побратим Славік написав: "Щойно зі штабу – Юра зниклий безвісти".
Шостого січня, ще до дев'ятої ранку, Олена вже була в ТЦК. Чекала, поки надрукують офіційне сповіщення. Потім – поліція, ДНК-зразки Єгора, заява.
Між пошуком і очікуванням
Олена передивляється Telegram-канали щодня. Слідчий веде справу.
Перші місяці після зникнення вона не могла їсти. Не могла пити воду – ковток, і все виходить назад. Схудла до сорока дев'яти кілограмів. Феритин упав до шести. Лікарка сказала: "Серце намагається качати кров, але немає що качати".
Врешті якось витягнулась. Допомогли книжки – вона читає багато, завжди. Допомогла подруга, яка щодня телефонувала і розповідала про щось зовсім інше, відволікала. Допомогли інші дружини хлопців з тієї ж групи – вони знайшли одна одну, тепер підтримують зв'язок.
"Тебе зрозуміє лише та людина, у якої така сама ситуація. Ніби ви щойно познайомилися, але вони стають рідними".
Щосуботи на площі
Олена разом з рідними Юри ходить на акції пам'яті – щосуботи, якщо є змога. Мама захисника пані Наталія постійно ходить до церкви та молиться за повернення сина.
"Коли хтось сигналить, коли водій виходить із машини під час хвилини мовчання – це багато значить. Бо в таборах їм кажуть: "Ви нікому не потрібні, ви тут згниєте". А раптом хтось, десь, колись побачить трансляцію – і впізнає свого".
Плафон у коридорі
У квартирі – тій, яку вони купили на початку 2024-го і куди Юрій уперше зайшов лише перед самим від'їздом – все залишилось як було.
Диван, який подарувала мама. Меблі ще з маріупольського дитинства. Плитка в кухні, яку вони заклеїли разом – купили клей і шпателі, довго сміялись над результатом.
І плафон у коридорі. Без кришечки. Лампочка горить.
"Найжахливіше – що немає жодних новин. Просто невідомість. Він сказав: "Вернусь. Обов'язково вернусь".
Юрій Захарченко – Захар – досі зниклий безвісти. Рік і три місяці.
Надія є.
