Катерина Нікітіна з села Кропивня вже понад три роки чекає сина Максима – кулеметника 30-ї бригади, який зник безвісти під Бахмутом 19 вересня 2022 року. Йому було неповних двадцять три. Мама переконана – він живий.
Золоте дитя, яке рано подорослішало
Максим народився у 1999 році – у найважчі роки. Катерині було за сорок, чоловік працював на селі, грошей не вистачало. Коли сусіди дізналися про вагітність, відверто крутили пальцем біля скроні: мовляв, двох не прогодувати, а вона третього народжує.
Максиму було сім, коли помер батько. Катерина лишилася одна – з трьома дітьми, господарством і велосипедом, яким три роки їздила на ринок у Звягель, щоб продати молоко, сир, овочі з городу.
"Він дуже рано подорослішав. У дванадцять років уже взяв на себе всю чоловічу роботу. Попросить у когось конячку з плугом, сам домовиться, сам собі все помаленьку зробить", – згадує Катерина.
Вона пам'ятає, як везли сіно з поля. Максимка – маленький, білявий – сидів десь у глибині воза, тримаючи віжки. Сусіди дивилися і сміялися: "Коні їдуть, а їздового немає" – його просто не було видно за снопами.
Він був спокійний, небагатослівний. Якщо мати починала кричати – мовчки розвертався й виходив. Повертався, коли бачив, що заспокоїлася. І ставав щось робити. "Наче розвідник", – каже Катерина. Тоді вона ще не знала, наскільки це слово стане пророчим.
Труба, паверліфтинг і тертий пиріг
Після дев'ятого класу Максим вступив до професійно-технічного училища у Звягелі на столяра. Дерево – його з дитинства: вирізав ножі для сала, робив шпаківні, майстрував скриньки. Всі кухонні ножі мама втратила – так старанно він вчився різьблення.
В училищі почав грати у Звягельському оркестрі – на трубі. Без жодної музичної школи, сам навчився. Три роки грав. Катерина дізналася випадково, коли приїхала на збори й побачила сина в оркестрі.
"Із нього щось було важко випитати. Приїжджає, сидить в оркестрі, а я й не знала. Мені так було приємно – така гордість", – каже мама.
Максим займався паверліфтингом, брав призові місця, брав участь у художній самодіяльності, співав на шкільних концертах. І водночас – пік пироги. З малечку. Почитав рецепти в журналах, які мама продавала на пошті, – і готував. Тертий пиріг, м'ясо в соусах, випічку.
"Я так чекаю того його м'яса. Хочу, щоб він приїхав і приготував", – каже Катерина, і голос ледь тримається.
Після училища він поїхав у Чехію – не гуляти, а заробити на мотоблок. Повернувся, купив техніку, плуги, фрези. Встиг мало попрацювати. У жовтні 2019-го його призвали на строкову службу.
"Мам, я що, буду ховатися?"
Можна було уникнути призову. Виїхати на заробітки, поїхати за кордон. Максим відмовився. "Мам, я відслужу і прийду", – сказав. П'ятого жовтня йому виповнилося двадцять, а десятого жовтня він уже був у Львові. Потрапив в армійську розвідку.
Катерина просила: не треба контракту. Плакала. Але він мовчки, по-своєму – підписав. У квітні 2020 року була перша ротація. Він їхав на Донбас.
Про контузію під час першої ротації під Попасною мама дізналася через ланцюжок: Максим розповів другу Віталіку, той – своїй мамі, а вона – Катерині. Бо Катерина носила пошту, і новини в селі розлітаються швидко. Тільки не від Максима – він мовчав.
"Синочку, завжди дзвони мені. А як не можеш дзвонити – пришли хоча б пусту есемеску з плюсиком. Напиши плюс – і я буду знати, що в тебе все добре", – просила вона.
Потім навчилася перевіряти інакше: заходила в Telegram, дивилася, чи був він "в мережі". Був – значить живий. Це тримало.
Останній дзвінок
У липні 2022-го Максим приїхав у коротку відпустку. П'ять днів. Встиг бігом поставити мамі бойлер – "Мам, що ти будеш воду в каструлю наливати?". Хрестив найменшого сина сестри. На фото з хрестин він – величезний, під метр дев'яносто, понад сто кілограмів, – тримає крихітного Ваню на одній руці, наче іграшку.
Вісімнадцятого вересня ввечері, десь о пів на дев'яту, він подзвонив. Говорили до дев'ятої. Це був останній раз, коли Катерина чула голос сина.
"Мам, ми переїжджаємо. Може, день-два не буде зв'язку. Ти не хвилюйся, я обов'язково подзвоню".
Він більше не подзвонив.
Дев'ятнадцяте вересня
Ранок дев'ятнадцятого – Максима немає в мережі. Двадцяте – немає. Катерина дзвонить дочці: "Люба, нема Максима в мережі". Дочка заспокоює: він же казав – два дні.
Двадцять першого подзвонили з військкомату. Сказали: зник безвісти.
Офіційна дата – 19 вересня 2022 року. Бахмутський район. Того дня його група зайшла в село – це була сіра зона. Росіяни швидко їх вибили, підкріплення не підійшло. Хлопці відступали вранці. Максим, кулеметник, залишився прикривати. Хлопці вийшли. Він – ні.
У наказі командира – кілька скупих рядків: зник під час стрілецького бою. За свідченнями, коли група вийшла, він один не вийшов. Ні контактів свідків, ні деталей.
П'ятого жовтня мало б бути двадцять три роки.
Пошуки наосліп
Максим не залишив матері жодного контакту однополчан. У 2022-му не було координаційних штабів, прямих ліній, зрозумілих інструкцій. Катерина дзвонила всюди: 1648, СБУ, ОУНК, волонтерам. Волонтери відповідали: "Військовими ми не займаємося".
"Ми були як сліпі кошенята. Тоді морально було дуже важко саме від того, що ти не знаєш, куди дзвонити, що робити", – згадує Катерина.
А потім – взимку минулого року – з'явилося фото. Серед полонених. Дуже схожий. Його дівчина Ангеліна із Закарпаття переслала скриншот мамі.
"Якщо я порівнюю зі своєю фотографією – портретної експертизи не треба, видно, що то він. Але коли воно зроблене, де, що – там прізвища немає, просто фото", – каже Катерина.
Фото подала в СБУ, Червоний Хрест, координаційний штаб. Усюди прийняли. У штабі сказали: на статус не впливає, просто фото. Але для Катерини воно – підтвердження того, у що вона й так вірить.
Вербові котики і тертий пиріг
Коли просиш маму розповісти про сина, слова ллються, ніби їй боляче зупинитися. Боляче – і водночас необхідно говорити.
Максим завжди на Восьме березня дарував мамі вербові котики. З маленького. Йшов, наламував гілочок, ховав десь, де мама не бачить. А на свято заносив у хату – жовті, пухнасті.
Малим ховався під піонами в клумбі – мама бігала, шукала, а він мовчав і сміявся. Приносив їй букети з польових квітів. Робив такі композиції з різнотрав'я, що вона досі пам'ятає кожну.
В армії – пік хлопцям пироги. Дзвонив мамі, і вона чула, як заходять бійці: «Ой, знову чимось пахне. Чим нас Максим порадує?». Коли м'ясо не привозили – влаштували коптильню, закопували в землю у відрах, загорнуте в целофан, щоб нічого не пропадало.
Навіть на передовій, скидав мамі гроші: "Мам, я знаю твій характер – ти сама зарядиш сіно. Скидаю тобі тільки для того, щоб ти найняла людей і сама не тягнула".
Любив дітей – на фото з хрестин маленький Ваня у його руці, наче пупсик. Метр дев'яносто, понад сто кілограмів, великий, міцний, гарний.
Сни перед обмінами
Максим не часто сниться. Але коли приходить уві сні – Катерина знає: будуть обміни. Якось так виходить – навіть якщо вона не заходила в інтернет і нічого не бачила.
Перед останнім обміном він приснився з четверга на п'ятницю. Дуже худий – високий, як є, тільки худесенький. Вона обняла його за талію – він уже не такий об'ємний, не такий, якого вона пам'ятає. Притулилася. А коли прокинулася – наче ще відчувала те тепло від нього.
"В усіх снах я щось йому несу їсти. Може, він там голодує...", – каже Катерина і замовкає.
Та якщо він у полоні – там усі хлопці голодують.
"Чекай мене, мамо"
Кожну суботу Катерина їде на акцію. З першої не пропустила жодної. Хоч температура, хоч спина болить – напилася таблеток і все одно їде. Спочатку боялася: думала, що фотографії з акцій можуть нашкодити. Потім вирішила: все, що він знав, уже застаріло. Треба говорити про них.
"Якщо будемо сидіти вдома – що ж буде?", – каже вона.
На кожній акції Катерина повторює слова як молитву – рядки вірша, від яких стискає горло:
Чекай мене, мамо, і я повернуся,
як сонечко раннє зійде крізь кришталь.
Крізь біль моїх ран тобі посміхнуся,
притиснусь губами до святого чола.
"Я лягаю спати – і повторюю: чекай", – каже Катерина.
Надія не вмирала ніколи. Бо вона не бачила його мертвим. І поки не побачить – буде вірити: "Для мене він живий".
