Розбита лісова дорога спершу навіть натяку не подає, що невдовзі приведе до села. Декілька хат, порожні вулиці – будинок нашої наступної героїні, Катерини Гребенюк, нам довелося пошукати.
У віддаленому селі Карпилівка немає зв’язку, тому шукати потрібну хату довелось мало не навмання. Спершу ми відчайдушно намагались знайти хоч якийсь зв’язок, потім вирішили питати у людей. У єдиному відчиненому будинку господарка займалась хатніми справами, проте люб’язно погодилась підказати нам шлях. Спершу показала на дім, що розташований трохи далі по дорозі, та кілька хвилин подумавши, все ж показала на віддалену хатину біля самісінького лісу. За високим парканом нас радісно зустріли головні мешканці двору, найліпші друзі господині – собаки. За ними вийшла й сама Катерина Адамівна.
Жінка родом з Карпилівки, а її діти народились на Донеччині. В родині Катерини Адамівни було 7 дітей і всі дівчата. Дуже дружні, спілкуються і приїздять одне до одного в гості й досі.
– Нас було 7 дівчат: одна з сестер в Ілляшівці, одна в Новограді, одна в Донецьку (зараз у сина в Росії) дві в Херсоні, ще одна, на жаль, давно померла. На Донеччині була востаннє у квітні 2014 – їздили з Сонею в гості до сестри в Шахтарський район, село Демидівка. Потягом доїхали аж до Макіївки. Вже тоді ми помітили зміни. Люди злі, не такі, як раніше, тиждень побули там і повернулись назад, – розповідає жінка.
До 4 класу навчались у Карпилівській школі, далі в Малоцвілянській. З 1971 по 1973 Катерина вчилася в Авдіївському ПТУ № 96 на маляра-штукатура.
– На Донеччину подалась з рекомендацій шкільного майстра, – каже пані Катерина. – Він тоді загітував на навчання саме туди мене та ще двох дівчат і трьох хлопців. Хлопці не витримали і через місяць втекли, а ми залишились. На Авдіївському коксохімічному заводі практику проходили. У 1974 в Харцизьк переїхали, потім в Макіївку, де я до 1992 року жила. В Авдіївці вийшла заміж за Сашкового батька, та через пів року розлучились, бо любив "гуляти". Працювала і стрілочником, і поштаркою. Вдруге вийшла заміж у 1978 році. Народила двох доньок, а у 1981-му поховала чоловіка, батька дівчат. Згодом знову вийшла заміж за першого чоловіка та народила Сашу. А коли чоловік узявся за старе – подала на розлучення. Після того поїхали з дітьми на літо до мене на батьківщину, там вирішили й залишитись. У 1992 році переїхали назовсім. Продала квартиру, звільнилася з роботи.
На Донеччині жінка довго працювала поштаркою. Люди довіряли, любили. Ще довго після звільнення керівництво просило рознести у віддалені села пенсію, бо нікому з чужих люди не відкривали. Коли сім’я переїхала в Карпилівку, дівчатам, Тетяні та Наталії, було по 14, а Саші 6. Спершу жили в батьківській хаті, згодом бабуся отримала компенсацію, у війну працювала в Австрії, та купила у 2003 році хатину на сусідній вулиці. Саме туди спершу нас відправила сусідка, але вчасно згадала, що зараз там мешкає внук Катерини Адамівни. Їхнє спільне життя з онуком Сашею останнім часом геть не ладналось, і у 2014 жінка переїхала в маленьку хатину біля лісу.
Доньки заміжні. У Тані, яка живе в Ілляшівці, двоє дітей – Світлана працює в Польщі, син Саша в Росію їздить, у Наташі, що живе в Малій Цвілі, дві доньки і син – Юля, Іра та Вадим.
Саша вчився в Малоцвілянській школі, на той час автобусів не було, тож доводилось ходити пішки. Навчався добре, тому після школи вступив до Корецького училища. З першого разу отримати диплом не вдалося, тому наполегливий хлопець вирішив повернутися за ним через рік, затим вступив до ще одного училища, що в Новограді. Як підсумок – старанний студент здобув спеціальності шофера-тракториста, електрика та муляра.
Під час розмови ми все частіше замислювалися, які ж схожі мати з сином. Там спільні не тільки риси обличчя, а і м’який характер. На подвір’ї у Катерини Адамівни, багато цуценят, проте немає ні свиней, ні курей, навіть городу тримає грядочку. Спершу жінка нас запевнила, що немає здоров’я, тільки потім зізналась: курей не тримає, бо шкодує їх рубати, та сама ситуація і зі свиньми. От і Сашко таким був – добрим, усіх жалів, усе боявся словом поганим образити.
– Такий добрий був, за що не візьметься, то все до ладу доведе. А інші, аби по дівчатах та на гульки, мій же – ні. Все йому навчатись чогось нового кортіло, допомагати, майструвати щось. Усі сусіди просили про допомогу. А як добре знав англійську, ви навіть не уявляєте. Наташа ще там, на Донеччині, вивчила цю мову, любила тексти перекладати, і він поряд з нею навчився, – з гордістю каже мама.
Кожна матір пишається своїми дітьми, особливо коли вони були такі, як Сашко. Катерина Адамівна дуже шкодує, що так і не дізналась, як жив її син там, сам нічого не розповідав, після трагедії не було в кого спитати. Єдине, що вона має зараз, – добру згадку про часи, коли син ще був поряд.
Після навчання проходив практику трактористом. У 2008 пішов в армію, служив у Житомирі (зв’язківцем), був шофером. Потім пішов працювати на "Церсаніт", як би не було тяжко, ніколи не скаржився. В різні періоди життя їздив і на будівництво в Новоград – допомагав ремонтувати кафе "Золота підкова".
Катерина Адамівна не приховує, що жити було дуже тяжко. Час такий був, що грошей всім не вистачало, а особливо тут, у селі, роботи не було зовсім. Такі віддалені села годував ліс як тоді, так і зараз. У лісі робота знайдеться, аби були здоров’я та сили.
– А що мені тут ще робити, я на лісі знаюся добре. Росла тут, та і зараз вже стільки років лише в лісі й знаходжу віддушину. Як мені в хаті всидіти? Все про Сашу мого нагадує. Піду до лісу: то ягоди, то гриби, то шишки збираю, і вже якусь копійку зароблю, і на душі краще стає. А здоров’я вже не те, проте, буває, сяду відпочити, та й засну, кілька хвилин подрімаю, і далі йду, наче сил побільшало.
…Ще коли у школі Саша навчався, може, в 6 класі, може, трішки старший був, на комісії запідозрили якісь проблеми зі здоров’ям – відправили нас на перевірку. У нього виявили лейкемію, а в мене – перевищений рівень радіації. Грошей тоді не було, так все й залишили… Саша відтоді часто говорив, що він не доживе до 50 років, а воно он як вийшло – навіть до 30 не зміг, – зітхає мати.
Для того щоб хоч якось покращити життя своє та дітей, жінка чого тільки не пробувала. У відчайдушних спробах заробити хоч якусь копійку в 1997 році влаштувалася й тут поштаркою. Досвід вже мала, бо ж не один рік працювала на Донеччині. Однак тут з цією роботою ніяк не складалось: 7 гривень – заробітна плата, на яку прожити всією родиною ніяк не вдавалось. Покинула. Пішла в лісництво, то посадки обробляти, то ягоди збирати – ось і весь заробіток. Пані Катерина пригадує, як за допомогу лісникам отримала премію:
– Я ж тут поряд завжди, що робиться в лісі бачу, а лісники ж за всім не вдивляться, бо він великий. Я як тільки дим побачу – відразу дзвоню, і вони вже тут як тут, гасять. Так було кілька разів, то якось мені навіть премію дали за пильність. Саша, до речі, теж в лісництві працював, та обманули його, от він, розчарований, і покинув роботу.
У таких пошуках кращого заробітку минало й Сашкове життя, аж доки не прийшла війна. У березні 2014-го йому, як і всім, прийшла повістка. Незважаючи на хворобу, його забрали як й інших. Зараз це навіть в голові не вкладається. Повістку Саша не ховав, а відразу зізнався і через хворобу сачкувати не став.
– Він тоді як з повісткою пішов, більше й не приїздив. Коли треба було поїсти, помитись чи просто відпочити, ходив до моєї сестри Соні, вона живе в Новограді. Подзвонив, коли вони вже на залізничному вокзалі вантажили техніку, сказав, що їх відправляють далі. Я відразу зібралась і приїхала, тоді його востаннє й бачила. Звідти дзвонив нечасто, здебільшого я питала як він, а він нічого не розповідав. Одного разу лишень, коли я запитала, чи далеко він від малої батьківщини, Макіївки, сказав, що далеко, і все, – схилила голову мати. – Відпустку не брав, написав офіційну відмову, хотів, щоб інші йшли, в кого є діти.
Олександр служив на посаді водія – возив медичних працівників. Саме на одному з таких маршрутів Сашко і загинув: віз зі Степанівки медиків, дорогою їх обстріляли. Ті, що були в пасажирському відділені, коли машину вибуховою хвилею перевернуло, змогли вибратись, Сашу витягли напівмертвим. У нього було безліч тяжких травм, та він ще був живим, коли один з військових телефонував його племінниці в Херсон: "Сашкова машина потрапила під обстріл. Він тяжко поранений. Ми відправимо його в лікарню до Харкова".
Племінниця боялася сказати це його мамі, зателефонувала тітці Соні, а та вже Катерині Адамівні. Вбита горем матір не знала, кому телефонувати і що робити. Спершу намагалась додзвонитись до Сашка, потім до єдиного хлопця, якого знала з оточення сина. Він вже їй і розповів, без деталей, стисло. Сашко помер від отриманих травм, так і не дочекавшись порятунку, в Харків його доправили вже мертвим.
Згорьованій матері спершу не хотіли говорити правду… Казали, ніби син просто потрапив в аварію, про обстріл змовчували. От тільки жінка не розгубилась і відразу повідомила, що знає про все, що сталось з її сином. Тільки після того в свідоцтві про смерть написали все, як було.
На прощанні в Будинку офіцерів до жінки підійшла незнайома дівчина. Подякувала за сина і розповіла, що навіть на війні Сашко знайшов поламаного велосипеда, відремонтував його і катав дівчат. Ніколи не вішав носа і був, як і вдома, добрим та чуйним хлопцем.
Попри всі труднощі життя Саша завжди лишався добрим, життєрадісним хлопцем, про якого рідні згадують з особливою усмішкою. Він так і не влаштував особисте життя. Скільки б не намагався, та все щось заважало, й дівчата були, й кохання було, проте не склалось.
– Приводив навіть в будинок дівчину й жили разом, – каже мама, – добра була, роботяща і красива, однак випивала трохи, а Сашко такого страх, як не любив. Він намагався їй допомогти, адже кохав її дуже, та не вдавалось. Так і розійшлися. Потім ще намагався знайти ту єдину, але я думаю, що він увесь час кохав тільки її, тому більш ні з ким і не складалося...
