Старший син Руслани Осіпової зі Звягеля – Роман, мінометник із позивним Тішина – зник безвісти на позиції в районі Торецька. Йому було двадцять вісім. Другого січня 2025-го він написав матері, що вийшов на позицію. Третього мав надіслати смайлик – у них це означало "живий". Не надіслав. Шостого, на Водохреща, у Руслани задзвонив телефон. З того дня вона ходить, шукає, пише і вірить.
Дві сторони мосту
Руслана Анатоліївна родом із села Сербо-Слобідка. У Звягель перебралася на роботу та й залишилася: тут і чоловіка зустріла, тут і дітей виростила.
– Він мене сам знайшов, – сміється вона. – Я тоді товаришувала з однією дівчиною, яка стала моєю кумою, і якось до неї приїхав хлопець із другом. Отак ми й познайомилися.
Зустрічалися місяць. Живуть двадцять дев'ять років. Вона тоді жила за мостом на Леваневського, він – аж на м'ясокомбінаті – це фактично була інша частина міста. У дев'яності райони ставилися один до одного насторожено. Але він приїздив. Приїздив раз за разом, поки бабуся, що дивилася на ці поїздки впівока, нарешті не сказала йому коротко й по-сільському владно:
– Що ти їздиш? Давай забирай її та й женися. Це твоя навіки.
Дев'яності для родини були голодним і впертим часом. Без прописки на роботу тяжко було влаштуватись. Руслана пішла спершу в Територіальний центр соціального обслуговування – ходила по самотніх стареньких. Згодом влаштувалася прибиральницею у машинобудівний технікум, де поступово змінювала посади і врешті стала черговою. Так минуло тридцять років. Сьогодні вона не працює: відколи зник Роман, здоров'я тримається ниткою.
– Треба трохи відновити здоров'я.
Зарплату в дев'яностих видавали борошном, і його ще треба було комусь продати. На роботу ходили пішки. Виховували трьох дітей удвох із чоловіком, без сторонньої підмоги.
– Я пам'ятаю, як прив'язувала дітей до велосипеда і возила.
Первісток
Роман – перший. Народився у дев'яносто сьомому. Його ледь витягли з того світу.
– Не кричить – і я не розуміла, що відбувається. Потім зрозуміла, що в нього не було смоктальних рефлексів, – згадує мати.
Покійного лікаря Ступака з пологового вона згадує і досі. Хтось із колег помінявся з ним на зміну, він прийшов саме перед пологами – і в той єдиний правильний момент опинився на місці. Так Романа врятували.
Ростити було важко: малий не міг смоктати втрачав вагу. А виріс аж метр вісімдесят. Хоча був, як каже Руслана, "такий малесенький, ніжки як ниточки".
У Романі рано прокинувся гуманітарій. Малював, креслив, читав запоєм – ті дитячі енциклопедії досі стоять у них удома. Любив Шевченка – і вірші, і малювати портрет. До бібліотеки біля м'ясокомбінату ходив, як інші діти ходять у двір.
Веселий, смішний, усіх веселив – саме ця жвавість і коштувала йому в школі репутації "негарної поведінки".
У 2013-му закінчив школу. Мама відвела вступати його у вище професійне училище – на столяра і різьбяра по дереву. Сім'я там була своя: чоловік і його четверо братів усі вчилися саме в цьому училищі, дехто потім ставав майстрами. На одне місце претендувало по п'ять осіб. Роман пройшов завдяки малюванню.
– Там ще батька пам'ятали, – каже Руслана.
У ньому й справді жив той рідкісний тип, для якого дерево – мова. Гарно вирізав, гарно креслив, гарно читав вірші. І так само гарно, без зайвого галасу, пішов у двадцять років у Національну гвардію – у Житомир.
Після армії встиг попрацювати на підприємстві з виробництва будівельних брикетів – недовго: насувалася війна, і він стояв у резерві. Знав, що буде. Коли почалося повномасштабне вторгнення, – пішов у військкомат. Йому видали зброю, і місяць він ходив у тероборону, поки не зібрали відправку на Житомир. У свою попередню частину повернутися не вдалося – місця не було. Тож перевчився із Нацгвардії на ЗСУ і потрапив у Першу окрему механізовану бригаду імені Івана Богуна. Мінометником.
Перші дні – Херсонщина, лівий берег. Потім Харків, Луганщина, Донеччина. Постійно гарячі точки, ротацій майже не було. Перед сотою бригадою Романа привезли на ротацію – і там просто розформували, кого куди. Опинився в сотій. Відслужив там вісім місяців. Постійно на Донеччині, в районі Торецька.
Середній син Владик – теж військовий, артилерійська розвідка. На фронті брати майже не бачилися. Один раз Владик завіз братові материну посилку – хлопці сфотографувалися на згадку.
– Я завжди кажу: коли йде війна, братам не можна зустрічатися і не можна бути в одному підрозділі. Не можна, бо загинете. Це таке повір'я – ще з Другої світової війни старі люди казали.
Незабаром після того фото Роман зник.
Гуцул, якого він приніс на собі
У бригаді Богуна в Романа був друг з Івано-Франківська – гуцул, два метри зростом. Він пішов на позицію і не вийшов на зв'язок. Роман тоді був парамедиком і побіг до нього, не питаючи нікого. Знайшов уже мертвим. Дуже тяжко переніс загибель побратима.
– Каже: "Мам, не знаю, де в мене сили взялися". Мій метр вісімдесят, а той – два метри.
Потяг на собі з поля бою. Хотів, щоб у дружини було кого поховати. Той друг розписався лише за три місяці перед тим – весілля планували відкласти, поки Роман не зможе приїхати: він мав бути свідком.
Сказав: "Я не міг його залишити, щоб собаки і ворони тягали. Це мій друг".
Та вдова досі вдячна Романові і допомагає Руслані шукати її сина. Каже: "Якби не ваш Роман, я вже не хотіла жити. А він мене витягнув із того стану".
Він і її витягав уже після всього: телефонував, переказував смішні фільми, веселив. Він узагалі був, як каже мати, комік.
Третього січня смайлик не прийшов
Перед Новим 2025 роком хлопці вперше за три роки потрапили у квартиру. Не в окоп. Квартира з дзеркалами, з гарячою водою, з можливістю зробити салатик. І там, на тому шматочку звичного життя, Роман уперше за три роки служби записав окреме відеовітання кожному – сестрі, брату, мамі, татові, навіть знайомим.
– Дуже гарно вітав, гарно говорив українською мовою. Мені зараз навіть соромно за себе – він знав її досконало, а я ще ні.
Другого січня вони говорили востаннє – перед його виходом на позицію. Розмова як розмова: усе добре, побережи себе.
Між ними з матір'ю давно існувала своя коротка азбука: куди б він не виходив, навіть на позицію без зв'язку, – хоча б один смайлик надішле. Є смайлик – значить, живий.
Третього січня смайлик не прийшов.
Руслана відчула одразу – тим тихим, нелогічним материнським чуттям, яке не сперечається з фактами. Пішла до доньки: "Чи Роман нічого тобі не писав?" – "Ні". На роботі сказала дівчатам: "У мене Роман зник". Зателефонувала синові – Владик заспокоїв: він на позиції, немає зв'язку, я перевірю. Та її не відпускало.
Тієї ночі на роботі її ніби хтось схопив за руку: "Мамо, мамо!" – вона кинулась, як від крику. Це був Роман.
Шостого січня, на Водохреща, задзвонив телефон. Найстрашніший дзвінок у її житті. Спитали, чи це мама Романа Васильовича.
– Що? Де він?
– Зник безвісти.
Вона була сама вдома. Гіпертонік. Ішла попід стінкою, щоб дотягнутися до ліків. Не могла додзвонитися ні до чоловіка, ні до доньки – дотелефонувалася тільки до сина. Дочка тоді була вагітна.
Швидку викликали. Руслана злягла більш ніж на тиждень: гіпертонічні кризи, не могла встати. Кололи, давали таблетки, від яких вона ходила, наче сама не своя, не пам'ятала, куди йде.
– Не можна було ці таблетки пити. Ледь під машину не потрапила.
Та через тиждень взяла себе в руки – бо інакше було нікому.
– Хто ж буде ходити, крім мене? Дружини в нього немає.
Відтоді вона ходить, шукає, добивається, пише всюди.
Берці на місці, тіла немає
У сповіщенні – два рядки: пішов на завдання і не повернувся. Зник безвісти.
Усі радили мовчати – не виносити інформацію в публічний простір. Але Руслана зрозуміла: якщо мовчати, нічого не дізнається. Комбат не телефонував. Тоді вона написала у фейсбуку, що шукає безвісти зниклого Романа. На той пост прийшло те, заради чого варто було порушити мовчання, – повідомлення жінки, чий чоловік служив із Романом. Так Руслана знайшла Вадима: "Якби не ваш Роман, мене б не було. Він мене замінив на позиції".
Вадим пройшов із Романом ще Херсон. Коли в частині запропонували добровольцям піти на ту позицію – подивитися, чи є тіла, забрати боєкомплект – він погодився: "Я дуже багато з ним пройшов. Якщо навіть його немає живого, я вам тіло заберу".
З його слів картина склалась така. На позиції було троє. Уночі двоє чергували, один відпочивав. Якраз була Романова черга відпочивати. І тут – два прильоти підряд.
Коли Вадим зайшов у дім, де спав Роман, там уже не було ні стелі цілої, ні стін цілих. Рюкзаки порізані й порозкидані. Бронежилет, каска, речі. Побитий телефон. Берці – на місці.
Він відгорнув – думав, тіло там.
– Тільки берці, тіла немає. Усе було на місці, крім зброї та тіл.
По рації командир ще встиг передати, що "Тішина" поранений, потрібна допомога. Допомога не надійшла.
Сни і голоси
Перший сон був не їй, а доньці. Поліні наснилося, що Роман зателефонував: "Поліно, я живий, усе добре. Пройде час – і я повернуся. Просто зараз не можу прийти".
Матері снилося кладовище. Вона йде з кошиком між хрестами, заглядає під кожний – його немає. Якась жінка зупиняє її і каже: "Не шукайте його тут, бо його тут немає". Вона повертає назад. Проходить поїзд. Виходить син – роздягнений, у капцях. Обіймає її і каже: "Мам, я ж тобі казав, що повернуся, а ти не вірила".
В іншому сні приходить у ворожій формі, тримає вузлик. Біжить до нього, обіймає – а він каже: "Мамо, я не можу тебе обійняти, бо я весь обпечений".
Часом на роботі чує його голос: "Мамо, мамо, мамо!" Завмирає на секунду – і прокидається з відчуттям, що йому десь зараз погано.
Щосуботи на площі
На акції за зниклих Руслана довго не виходила – працювала по дванадцять годин день і ніч, потім лікувалася. Зрештою замовила прапор, зв'язалася з Юлею, яка веде акції у Звягелі. Тепер ходить.
– Якщо я буду сидіти вдома й плакати – нічого не зміниться. А так я вийшла – знайшла багато людей.
Фронт віри
Роман завжди питав: "Мамо, тобі гроші треба?" Без букета не приїжджав ніколи.
– Я його сварила і казала: сину, для мене найголовніше – це ти. Не вези мені букети. Те, що ти приїдеш, – це для мене найголовніше.
Як тільки сходив із позиції, першою набирав матір. Розмовляли по дві-три години.
– Про що – не знаю, але щось говорили.
Після зникнення сина Руслана в червні потрапила в лікарню – оглухла на два вуха. Одне відновили, друге практично ні. З пам'яттю стало гірше: може поговорити з людиною, вийти – і забути, про що говорила і де вона. Чоловік переніс інфаркт на ногах.
Про найгірше Роман завжди говорив прямо: "Мам, як буду при пам'яті – підірву орків і себе підірву".
Вона завжди йому відповідала: "Сину, не кажи таке ніколи. Треба завжди зберегти життя". Він не хотів у полон – казав, що краще граната.
Тепер Руслана раз за разом повертається до тієї єдиної думки, яка тримає її на ногах.
– Я думаю, він же спав. Може, взагалі нічого не пам'ятає, як сталося. Але його хтось витягнув. Значить, він живий. Побратим не буде казати мені неправду.
У матерів, каже вона, є власний фронт.
– Ми віримо – і він повернеться. Якщо мама не буде вірити, тоді все... Треба вірити, чекати, молитися. Він стільки пройшов: у дитинстві ноги ламав, тонув, у вогнищі горів. Він пройде і це. Він обов'язково повернеться!
