Священник зі Звягеля – про монахинь, які його виховали, війну в семінарії та слова, які насправді нічого не значать.
Сам він до цього ставиться зі стриманою усмішкою. Каже: маленьке місто – це велика родина, де всі одне про одного знають трохи більше, ніж треба.
Йому двадцять сім. Інколи люди приходять у костел шукати "справжнього священника" – поважного, з сивиною, у важкій рясі. Вони не одразу розуміють, що той хлопець у кросівках із косаркою в руках – це і є отець Микола.
– Часом до мене не звертаються. Не розуміють. "Хлопчику, а де у вас тут отець?" Я кажу: "Зараз покличу". Іду переодягаюсь, виходжу, дивлюся на людину. Дивиться на мене.
Він сміється, розповідаючи це. Він взагалі багато сміється.
Але саме цей молодий священник сьогодні сидить навпроти матерів, чиї сини загинули на війні. Саме до нього приходять люди, яким бракує не поради, а просто когось поруч.
– Я зрозумів, що слово "тримайтеся" – порожнє. Людині боляче, а ти їй: "Тримайтеся". І що далі?
Після цих слів у кімнаті надовго зависає тиша.
Монахині замість мами
Історія отця Миколи починається не зовсім так, як уявляють більшість людей.
Він народився і виріс у Житомирі. Але про родину говорить обережно – просить цю частину пропустити. Зрештою, погоджується розповісти лише головне.
– У мене скомплікована сім'я. Мене виховували сестри-серцянки. За це їм безмежно вдячний.
Сестри-серцянки – це католицькі монахині без традиційного чернечого вбрання. Вони не носять габіт, ходять у звичайному цивільному одязі. Працюють із дітьми, опікуються тими, кому це потрібно. Одна з них стала для нього фактично мамою.
– Вона дійсно в нас є як мама. Вона пішла в монастир у чотирнадцять років. Інша сестра – у сімнадцять. Ще одна – у шістнадцять.
Коли через роки сам Микола вирішив піти у священники у вісімнадцять – той самий єпископ, який пізніше його підтримав, скаже рідним: "Це вже не аргумент. Який сенс зачекати?"
Але до цього було довго.
На той момент Микола навчався у Житомирському коледжі культури і мистецтв імені Івана Огієнка на режисера-організатора свят. Усе дитинство він був на сцені: шкільні постановки, концерти, виступи. Любив акторство. Хотів кар'єри.
А потім одного грудневого вечора, під час молитви, щось почало змінюватися.
Він не описує це як містичне видіння чи "голос згори". Каже простіше:
– Я молився Розарій. І з'явилося прагнення. Спочатку тихе. А потім воно почало рости.
Коли Микола повідомив мамі, що кидає коледж і йде до семінарії, та довго не могла повірити.
– Вона казала: "Подумай ще, у тебе є час". А я відповів: "Ні. В мене немає часу. Я в цьому році кидаю коледж і йду".
Майже всі священники, до яких зверталися його рідні за порадою, радили зачекати. Довчитися. Не поспішати.
Підтримав лише один єпископ – він якраз проїздом заскочив до них на каву.
– Каже: "Як взявся за плуг – іди вперед. Якщо ти готовий усе залишити заради Бога – це дуже добре".
Микола й досі пам'ятає полегшення тієї миті.
– Я сидів і думав: "Фух. Хоч хтось мене підтримав".
Жук у ліжку
У популярній уяві семінарія – це майже монастир: суцільна молитва, тиша і суворі обличчя.
Отець Микола сміється з цього.
– Та ні. Ми теж були молодими хлопцями.
Сім років навчання у Ворзелі він згадує як окреме життя. Підйом о шостій тридцять. Молитви. Свята меса. Сніданок. Пари до обіду. Філософія – Аристотель, Платон, Тома Аквінський. Потім – теологія. Сесії, як у всіх. Магістерський диплом Люблінського університету в Польщі.
– Це дуже схоже на звичайний університет. Просто з великою кількістю молитви.
А ще – життя в закритому чоловічому колективі.
– У нас були такі теологічні дебати за столом, – згадує він. – Сидять молоді хлопці, кожен на своєму курсі, і вирішують усі проблеми Церкви. Хто правий, хто ні.
Іноді це закінчувалося сміхом.
Один із семінаристів панічно боявся жуків. Будь-яких. Інший купив у магазині пластикового жука і підкинув йому у ліжко. Увечері в семінарії діяла silentium sacrum – священна тиша після дев'ятої.
– Він як заревів на всю семінарію! Усі збіглися: "Що сталося?" А він: "Там жук!" Здоровий хлопець жука злякався.
Наступного дня помста прилетіла миттєво – кривднику зламали ліжко в кількох місцях. Той теж помився ввечері, ліг – і гуп!
– Цей провалився, такий повний, що провалився. Ми не билися, але веселилися нормально.
Серед них були дуже різні люди. Найстаршому семінаристові за часів Миколи було понад шістдесят. Хтось приходив з традиційної католицької родини, а хтось – навернений з православ'я, ще з уявленням про Церкву ХІХ століття.
– Він прийшов і питає: "Як це ви один до одного по імені? Не "отче"? І не по-латині молитеся?" Для нього це було шоком. Я під час студіуму сів попити чаю. А він мені: "Як це? Треба ж вчитися!" Він не міг це сприйняти.
Попри жарти, семінарія була важким досвідом. Особливо в моменти, коли приходила внутрішня криза. Хотілося все кинути – не священство, а саме цей шлях. Піти в монастир, стати братом, заховатися.
Тоді він приходив у каплицю.
– Сідав перед Ісусом і казав: "Ісусе, мені все набридло. Мене все задовбало. Мені важко".
Він говорить це дуже просто, без пафосу.
– Потім дивився на хрест. І думав: "Ну тобі, Ісусе, теж було нелегко".
Війна, ракета і Марія
24 лютого 2022 року Микола перебував не в семінарії, а на зимовій практиці під Житомиром, в одного зі священників.
Він добре пам'ятає вибухи в Озерному.
– У нього такий легкий будиночок, майже з паперу. Все трусилося.
Ворзель тим часом опинявся в окупації.
У семінарії залишилися ректор, віцеректор, духовний отець і двоє семінаристів. Перше, що зробили, – спожили пресвяті дари, забрали документацію.
– Бо ніхто не знав, що буде далі.
Духовний отець залишився в семінарії під окупацією на два тижні – допоки єпископ не наказав йому виїжджати. Він пішов через евакуаційний коридор.
Невдовзі на територію семінарії прилетіла ракета. Вибила вікна, пошкодила стіни. І зачепила фігуру Пресвятої Діви Марії.
– Спочатку ректор думав, що це навмисно. Але пізніше зрозуміли – це осколки.
Російські солдати виламали масивні залізні ворота – найімовірніше, БТРом. Усередині винесли все, що мало цінність: телевізори, комп'ютери, принтери, побутову техніку. Ікони не чіпали.
– Найголовніше, що людське життя залишилось, – каже він. – І в нас було не так, як у Бучі. Можливо, там були кадирівці. Я не виправдовую росіян. Просто говорю, як було.
Семінаристи повернулися у травні, відразу після деокупації. Прибирали уламки. Допомагали розвозити гуманітарну допомогу разом із "Карітас".
– Семінарія – це просто будівля. Сьогодні вона є, завтра її немає. А життя людей – це завжди важливіше.
"Завтра треба їхати додому"
У Звягель отця Миколу призначили після висвячення, влітку 2024 року. Молодих священників зазвичай не питають, куди вони хочуть.
– Єпископ просто дає призначення.
До цього він був у Звягелі лише кілька разів – на посвяченні храму та в гостях у знайомого священника. Нікого з рідних чи друзів тут не мав.
Перші місяці пам'ятає дуже добре.
– Молодий священник завжди думає: "О, я зараз все зроблю. Я зроблю!" А потім приходить розуміння, що ти не герой Марвелу. Що це Ісус має робити, а не ти.
Звягель прийняв його швидко. Можливо, через відкритість. А можливо, через молодість.
– Тут усі одне одного знають. Часом я ще не представився, а мене вже знають.
Одного дня він приїхав до Житомира й раптом сказав сестрі:
– Завтра треба їхати додому.
І тільки потім зрозумів, що назвав домом Звягель.
Тепер він автоматично поправляє людей, які кажуть "Новоград":
– Ні. Звягель.
Чипси, "Мафія" і "Філіжанка"
У храмі отець Микола проводить багато часу. Але й поза ним – теж.
Він живе на квартирі – будинок при храмі ще будується. Любить кав'ярню "Філіжанка". Любить сидіти там із парафіянами й говорити про життя.
– Вони не знають, що я їм рекламу роблю. Але там смачна кава.
Заходить у зоомагазин – просто привітатися з дівчатами, які там працюють. Колись у нього були рибки, які він теж придбав там.
– Потім зрозумів, що з моїм способом життя їм зі мною не дуже комфортно. Віддав парафіянам, у яких є дітки.
Щочетверга у костелі збирається молодь – підлітки чотирнадцяти-шістнадцяти років. Чипси. Кола. Теніс. "Мафія".
У п'ятницю приходить старша молодь – обговорювати азартні ігри, війну, заяви Папи Лева, згадки про Трампа.
– У нас постійна движуха.
Він кілька разів повторює це слово – "движуха". І воно йому пасує.
"Мені ваше "тримайтеся" до лампочки"
Найважчі розмови у нього – з матерями загиблих військових.
Одну історію він згадує окремо.
Син жінки давно жив у Польщі, мав там бізнес. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він попросив маму приїхати до нього. Вона відмовилася – тут залишалася її власна літня мама.
Тоді він приїхав сам. Сказав: "Я не буду сидіти склавши руки. Йду добровольцем".
Він загинув, не доїхавши до позицій. У машину влучив дрон. Жодного пострілу зробити не встиг.
Згодом померла й бабуся. Жінка залишилася сама – з подвійним болем і з думкою: "Якби я тоді поїхала до нього в Польщу…"
Коли отець Микола вперше зустрів її, він автоматично сказав:
– Тримайтеся.
Вона подивилась на нього і відповіла:
– Отче, що ви мені говорите "тримайтеся"? Мені ці ваші слова до лампочки. Мені всі говорять "тримайтеся".
Він замовкає, коли переказує цю розмову.
– Я тоді відчув: сум. Дійсно, я ляпнув, аби щось сказати.
Тоді він сказав інше:
– Я за вас молюся.
– О, дякую, – відповіла вона. – Це краще, ніж ваше "тримайтеся". Цього мені вистачить. Більше не говоріть.
Після цієї зустрічі він довго сидів шокований. Усвідомлював, що багато його слів – такі самі порожні, як те "тримайтеся".
Сьогодні він майже не намагається пояснювати людям, чому існує зло.
– Зло – це велика таємниця. Не можна сказати: "Ти страждаєш, бо ти найгрішніший". Багато святих страждали. Багато сьогодні страждають люди, які ні при чому. Господь не прагне нашого болю. Але він дозволяє, щоб зло існувало, бо дав нам вільну волю.
Він вірить в інше:
– Ісус іде поруч із нами. В образі садівника, як з Марією Магдалиною. Як попутник у дорозі до Емаусу. Просто ми не завжди його впізнаємо.
Падати і вставати
Отець Микола не вдає ідеального.
– Часом як за кермом хтось і перебіжить дорогу – і просигналиш у нервах: "Куди побіг?"
Він заходить у магазини. Замовляє піцу – і коли в піцерії запитують: "А ви священник?", він просто каже: "Так. Священники теж їдять піцу".
Він замовляє в Китаї значок із надписом "I love you, Jesus" і чіпляє його собі на портфель. Він плаче над фільмами, якщо вони хороші. У неділю дивиться з молоддю "Лева" і стримує сльози при підлітках.
Він молиться Розарій, який півтора року тому замінив старий – той просто порвався від використання.
– Не, тому що я такий побожний. Просто річ матеріальна. Псується.
Він має духівника – як психотерапевт має супервізора. Ходить на сповідь, як і всі. Часом теж щось скаже не те.
– Часом я помиляюся. Тому потребую підтримки іншого священника, який вкаже на правильний шлях.
Він не любить, коли люди бояться священників.
– Ми ті самі люди. Тільки намагаємося бути з Ісусом і донести Ісуса.
Наприкінці розмови він довго думає, чим би хотів закінчити. І зрештою згадує Фултона Шіна – американського єпископа, який давно став для нього орієнтиром:
– В Ісуса було дванадцять апостолів. Усі різні, неідеальні. Юда зрадив його. Але Ісус знав це – і все одно тримав його з собою до останнього. Можливо, Ісус і нас, неідеальних, обирає, щоб ми ставали кращими.
Він замовкає на секунду. Усміхається.
– Християни – це не ідеальні люди. Це люди, які мають свої слабкості, але хочуть іти з Ісусом. Падаємо і встаємо. Вперед – завжди.
