Анастасія Соколовська – музикантка-ударниця, випускниця Одеської консерваторії, мама двох дітей. Народилася в Житомирі. До повномасштабної війни жила в Одесі, викладала в Одеському державному музичному ліцеї ім. П. С. Столярського, грала у симфонічному оркестрі філармонії. 24 лютого 2022 року виїхала з родиною і друзями у Шаргород. Зараз живе у Звягелі – у батьків чоловіка, який лишився в Одесі. Між ними – вісімсот кілометрів. Активно волонтерить і автівкою возить гуманітарку, дитяче взуття і крапельниці для онкохворої подруги.
Вахта у школі
«Збирайте речі, заправляйте машину та їдьте. Вони вже заходять», – Настя пригадує слова духовного отця Артема Петренка зі Скадовська, який зателефонував їм 24 лютого 2022 року. Того ранку вони ще не розуміли, що «на кілька днів» розтягнеться на роки.
У машину втиснули все, що змогли: речі, двох хом'ячків і страх перед невідомістю. Бензину майже не було. Їхали польовими дорогами у Шаргород – до друзів, які погодилися прихистити сім'ю.
– Найстрашніше було не те що ми виїжджаємо. Найстрашніше – невідомість. Ніхто не розумів, наскільки це надовго. Здавалося, тиждень, два – і повернемось, – згадує Анастасія.
До повномасштабки її життя було суцільним рухом. Житомирська музична школа, училище, Одеська музична академія, оркестри, репетиції, викладання, концерти. Вона сміється, що за барабани сіла ще в чотири роки завдяки бабці, яка працювала в музичній школі на вахті. Мала Настя приходила після уроків, тиха й непомітна, бралася за палички й грала. Година за годиною.
Одного вечора з кабінету нагорі спустилася директорка Людмила Іванівна.
«А хто це так грає?». «Це моя внучка», – відповіла бабця. «Її треба записати. Обов'язково».
Так Настя стала ученицею класу ударних. Паралельно – акордеон, фортепіано, домра, цимбали.
– Мені казали: ну ти ж дівчинка, куди тобі барабани? А я грала.
Справжній учитель з'явився пізніше – в училищі – Веніамін Віталійович Романько.
– Він просто відкрив для мене світ ударних інструментів з найпрекраснішого боку. Дав мені потужну базу – як музикантці, як виконавиці, як людині.
Інструменти в школі тоді були не найкращі. Але грали. Виходило.
Конкурс шість на одне
Київ Настя одразу відкинула – за результатами ЗНО не витягне на бюджет. Львів – там вже знайшлося місце для дівчини на ім'я Віка, з якою згодом потоваришують. Контракт скрізь – двадцять шість тисяч. У сім'ї простих трударів таких грошей не було, а просити Настя не вміла.
Залишалася Одеса. Найдешевший контракт у країні – шість тисяч.
Приїжджає на іспит – одна дівчинка і п'ять хлопців. Одне бюджетне місце. Спеціальність – двісті з двохсот. Колоквіум – двісті. Гармонія – сто сімдесят чотири.
– Не дано, – каже коротко.
І завдяки цим балам вона пройшла на бюджет.
– Я танцювала біля тієї консерваторії.
В Одесі Настя знайшла костел по навігатору. Прийшла – і виявилося, що земляки є й там: органісткою працювала Марина Лєвант із рідного міста. Через неї познайомилася з Віктором – він теж ходив до костелу, закінчував будівельну академію.
До костелу вона прийшла свідомо ще в училищі. Однокурсники з Бердичева, де санктуарій, заразили її настроєм: «у них там рух». На курсі старше вчилася Вероніка Суходольська – її родина стала для Насті справжнім прикладом католицької сім'ї та традицій.
– У мене в сім'ї такого близько не було. Мене ніхто не заведе, допоки я сама в голові свідомо не зрозумію, чого я хочу. До цього всього я дійшла сама.
Потім була катехиза про шлюб. Парафія Святого Петра. Двадцять другого квітня 2017-го – вінчання в Кафедральному соборі Успіння Пресвятої Діви Марії. Сімнадцятого січня 2018-го народилася старша донька Оля.
– Усе було в Одесі, допоки не почалася повномасштабна війна...
Пів на шосту
Двадцять четвертого лютого 2022 року о пів на шосту ранку зателефонував священник зі Скадовська. Майже одночасно – кум, хрещений Олі, з Харкова: «Вітьок, виїжджайте».
Почали поспіхом збиратися: у машину помістилися самі, забрали друзів, а ще – двох хом’ячків і папугу. Бензину вже не було – їхали полями. У Шаргород, до друзів Юрія і Лесі Печенюків.
– Найтяжчою була невідомість. Війна в XXI столітті, в якому ми живемо? Як це може бути?
День. Два. Тиждень. Місяць. Два. Три. Без змін.
Потім Настя з донькою поїхала до батьків у Глибочицю під Житомиром. У вересні школа Столярського оголосила про початок очного навчання, і Настя повернулася в Одесу. Дитину залишила з бабусею Валею.
Другого червня 2022-го Настя приїхала у Звягель. Цього червня три роки, як вона тут живе.
– Він для мене став ріднішим, ніж Житомир. Бабуся і дідусь поруч. Бачать, як ростуть онуки. З Одеси виходило приїжджати в кращому разі раз на пів року. Я зрозуміла, наскільки це велика цінність.
Так живуть і досі. Чоловік в Одесі: ремонтує квартири після прильотів, забиває вікна старим людям, яким нема кому допомогти. Настя – у Звягелі, у батьків чоловіка.
– Хай зараз ми живемо окремо, але він мені найближчий і найрідніший. Хоч між нами вісімсот кілометрів.
Двадцять шостого грудня 2022 року, після Різдва, народився Макар. Виношувала з ризиком – лікарі казали: або ти, або дитина.
– Я сказала: ні, я так просто не здамся.
І зараз жінка виховує двох прекрасних діток.
Маримба, віброфон, кахон
У Школі мистецтв Звягеля п'ятнадцять років не було вчителя ударних. Директорка Лілія Полтавченко запрошувала неодноразово. Настя приходила, ще вагітна Макаром, перебирала шкільні інструменти і відмовлялася.
– Я раз заправлю машинку – і ціна того бензину перекриє всю зарплату. Тримати дітей у бабусі і їздити на роботу за три тисячі гривень? Шкурка вичинки не варта.
З-за кордону теж телефонують. Жіночі склади оркестрів у Європі під час війни цінуються особливо. Гроші, умови, контракти.
– Тиждень, півтора – ще можна подумати. Три місяці, пів року, півтора року – ні.
Запитуєш про улюблений інструмент – і голос міняється.
– Маримба. П'ятиоктавна Adams Concert. Її звук я вже уявляю, а в мене мурашки по тілу.
Поряд – віброфон з педаллю, як у фортепіано. І кахон – нещодавно куплений, новий улюбленець. Барабан – це ритм. Ритм Настя задасть на чому завгодно.
– А мелодійне – настільки до душі. Воно в мені кипить.
Удома інструментів немає. Часу – теж. Іноді Макар сам вмикає мамині відеозаписи: «Олю, давай мамине послухаємо».
Ланос, в якому помістилася гуманітарка
Настя активно волонтерить. На своєму Ланосі їздить скрізь – у Глибочицю, по селах, до АТБ. Запакований по самісінький дах: рис, гречка, шпроти, дитяче взуття.
– Бабусі на пенсію не куплять консервочку. Вони купують хліб, чай, цукор.
Її 22-річний брат Льоша служить. Пішов сам. Настя збирає для нього і для побратимів каски, бронежилети. На машину – вісімдесят тисяч плюс хлопці докладали. Машина і досі їздить.
«Звягельські кікімори» з Оленою Маркович – ті, кому Настя допомагає. Дядько Вова, рідний брат свекрухи, демобілізований, їздить як на роботу. За свої гроші.
– Він знає, бо він там був. З його частини залишилося, по-моєму, двоє людей. А всіх інших уже немає.
Зараз центр усіх зусиль – Наталка Ніканорова. Тридцять один рік. Четверта стадія раку. Щочетверга – Рівне, онкоцентр. Дев'ять хіміотерапій підряд.
– Вона не хотіла нічого робити, бо в неї просто немає фінансів. Усе, що було, пішло на лікування.
Настя сказала їй прямо:
– Наталко, ти маєш лікуватися. Бабуся бабусею, тато татом, а дітям треба ти.
Написала одне повідомлення своїм знайомим – і люди відгукнулися. Без банок, без публічних зборів. Сорок тисяч на місяць на препарати. Плюс паливо до Рівного й назад.
Виїжджають о сьомій нуль дев'ять. О восьмій п'ятнадцять – уже в онкоцентрі. Її там знають усі медсестри. Палата на вибір – так рано ніхто не приїжджає.
Першого разу Наталка сіла в машину мовчазна. А Настя – анекдоти, жарти, тонус.
– Вона відкрилася. Просто очі зовсім інші.
Бумеранг добра
Звідки сила? Молитва.
– Я за все дякую Богу. За все, що маю. Де я є. Хто зі мною є.
Минулого місяця за Наталку молилися на площі Святого Петра у Ватикані. Друзі-католики розкидані по всьому світу.
– Один дзвіночок – і будь-яка проблема вирішується.
Є сімейний знак. Ікона милосердного
Ісуса з підписом «Ісусе, довіряю Тобі». Раніше слова про довіру Настя пропускала – говорила «Ісусе, Тобі». Тепер не пропускає.
– Суть у довірі.
Вони з чоловіком вінчалися на свято Божого милосердя. Хрестили дітей на нього ж.
Питання, що робить її щасливою, я лишила на роздум. Відповідь надійшла наступного ранку повідомленням:
«Доброго ранку! Ви мені поставили таке цікаве питання: «Що вас робить щасливою?» Я роздумувала про це у свій вільний час… І зараз сиджу, п'ю каву, і мені прийшла свідома відповідь! Щасливою мене робить те, ким я є, чим я займаюсь, і щирі очі радості людей, які мене зустрічають на своїй життєвій дорозі. Емоції не підробиш. І тут це для мене відіграє важливу роль. Якщо я бачу у людей сльози радості в очах – значить, я все роблю правильно! Це не я роблю добро, це Бог його творить через мене!»
– У мене офігенна сім'я. Двоє з вулиці, грубо кажучи. Без свідомого релігійного виховання. До всього прийшли самі, – ділиться вона.
Двадцять першого червня відбулося перше причастя Олі. Настя готувала музичний супровід. Збирала хор щовівторка о шостій. У четвер – знову Рівне. У понеділок – крапельниці. Щочетверга. Щовівторка. Щодня.
– У свій час всіх дітей вчити – то я нікому не буду потрібна. Мої діти виростуть. Я потрібна зараз своїм дітям, а не потім колись.
Музика музикою. Маримба, віброфон, кахон – на відстані одного концерту, однієї репетиції, одного «так» у відповідь на чергову пропозицію.
– Воно в мені кипить.
Просто зараз – інший час. Час, коли Ланос возить крапельниці. Час, коли «Ісусе, довіряю Тобі» – не молитва, а спосіб жити.
– Я вірю в бумеранг добра. І він вже повертається.
