На площі Лесі Українки в Звягелі щосуботи об 11:00 збираються родини зниклих безвісти. Серед облич на прапорах – Андрій Новаківський із села Сусли, електрик, якого в селі так і називали Електриком. Зник під Покровськом 9 грудня 2024 року. До цього служив у 12-й бригаді майже три роки – з 26 лютого 2022-го.
Хрещеник батька дружини
Андрій народився і виріс у Суслах. Хотів спочатку йти навчатися на механіка, не склалося, тож пішов на електрика. Практику проходив у місцевому колгоспі, там же залишився працювати. Місць роботи за ці роки змінив чимало – "де тільки він не працював", згадує дружина.
З майбутньою дружиною Любов'ю Андрій знайомий з дитинства – був хрещеником її батька. Зустрічатися почали після її вісімнадцяти, ходили однією компанією на дискотеки. Спочатку просто спілкувалися, потім він почав часто приходити – "і так воно зав'язалося". Зустрічалися близько двох років, перш ніж вирішили одружитися.
Розписалися у 2003-му, повінчалися й зіграли весілля на початку 2004. У них народилося троє дітей: старша Ніна у серпні 2004-го, син Євген у 2006-му, молодша Валерія у 2012-му. На момент зникнення батька молодшій було дванадцять, тепер їй чотирнадцять. Валерія – татова донька: те, чого мати не могла домогтися ні проханнями, ні вмовляннями, батько домагався однією короткою фразою "сідай, спробуй".
Електрик
У Суслах Андрія знали не як Новаківського і не як Андрія, а як Електрика. Прізвисько пристало давно і витіснило ім'я.
До нього зверталися всі односельці: проводка, розетки, світильники, ремонт побутової техніки. Несли чайники, праски, дрібний електроінструмент. Брався за все і нікому не відмовляв.
"У Суслах, напевно, такої хати немає, де б він кому не полагодив проводку, – каже дружина. – І світильники ставив, і проводку проводив, і розетки – все. До нього всі зверталися, і він усім щось ремонтував".
У вільний час Андрій займався тим самим у власному гаражі. Складав запчастини, щось розбирав, щось збирав, щось ремонтував. Гараж був його другим домом, його простором, де все мало своє місце.
Удома він готував. Супи, борщі, смажена картопля – нічого складного, але кликав до столу всіх. Особливо молодшу Валерію, яка їсти не любила, але з батьком завжди сідала.
"Я, наприклад, не дуже хотіла їсти, але я завжди з ним їла, – згадує Валерія. – Він приготує, нас покличе, і ми разом з ним їли".
Колись батько навіть навчив її пити сире яйце – саджав поруч, казав "сідай, спробуй це", і вона слухалася. Зараз вона цього не пам'ятає і сама не може зрозуміти, як це робила.
Коли служив, куховарив і там – готував їсти хлопцям з підрозділу.
У 2014-му Андрію вже надходила повістка. Дружина занесла документи про трьох неповнолітніх дітей, його не мобілізували. Тоді обійшлося.
24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна. 25 лютого надійшла повістка. 26-го Андрій уже був у військкоматі. Призов відбувся за дві доби.
Служив у 12-й бригаді. Спершу новопризваних тримали разом, потім почали відпускати додому. До рідних Андрій приїздив часто – спочатку автобусом, потім купив собі велосипед і їздив на ньому. За майже три роки служби побував у багатьох місцях: Краматорськ, Суми, Донецька область. Його перекидали постійно.
Про службу вдома говорив мало – намагався не розповідати зайвого, не лякати дружину й дітей. Один епізод вона все ж запам'ятала. У Краматорську Андрій охороняв об'єкт. Бійці робили обходи через певні проміжки часу. Одного разу хлопці погукали його. Саме в те місце, куди він мав тоді йти з обходом, прилетіла ракета. Поранень за весь час служби не було.
З Валерією батько часто спілкувався по відеозв'язку – цікавився як справи, як школа.
"Питав, як справи. Усе було добре" – коротко каже вона, не стримуючи сліз.
Шосте грудня
6 грудня 2024 року Андрію та його товаришам по службі повідомили, що частина їде на позицію. О восьмій вечора того ж дня написав дружині, що їх пересадили з одного автобуса на інший, перевели в іншу бригаду. У яку саме – не повідомив, бо й сам не знав.
"Куди їдемо, ми не знаємо, але доїхати треба", – передав пізніше.
Останнє повідомлення від нього надійшло близько пів на десяту вечора: до Покровська лишалося тридцять два кілометри.
З Валерією востаннє листувалися 3 чи 4 грудня – тоді, коли саме її старша сестра одружилася. Розповідали йому про весілля, він радів за дітей. А востаннє побачилися влітку 2024-го на дні народження старшої сестри. Сфотографувалися всі разом.
7 грудня Андрій ще був на зв'язку. 8-го зв'язку вже не було. 9 грудня 2024 року Андрія Новаківського офіційно визнали зниклим безвісти.
Сповіщення родина отримала лише 14 грудня – через п'ять днів.
Гараж, де все лежить на своїх місцях
Андрія шукають у телеграм-каналах із фотографіями полонених – "Мрія Україна", "Світ матерів", в інших групах. Перевіряють кадри щодня. Одного разу думали, що знайшли: на фото був Андрій Новак, рік народження збігся. Прізвище майже те саме. Виявилося – не він.
Гараж Андрія стоїть, як і стояв. Запчастини лежать на своїх місцях, інструменти теж. Ніхто нічого не викидав і не переставляв. Тепер туди заходить старший син Євген. Йому вже дев'ятнадцять, він теж щось ремонтує, але по-своєму.
Валерія каже, що почала забувати голос батька. На фотографію дивитися важко...
"Я вже навіть забуваю тата, його голос. Я його дуже давно не бачила. І коли я бачу його фотографію, я хочу просто заплакати, але я не можу при людях".
Двічі їй снився батько. Перший сон майже забула – пам'ятає лише довгий стіл і вчительку географії, яка просила когось замовкнути, бо "тут Лєра, зараз буде плакати". Другий сон яскравіший: вона біжить до нього сходами вниз, обіймає, плаче. Він усміхається й щось дає їй у руки.
Любов знає, що скаже чоловікові, коли він повернеться: що сім'я його дуже сильно любить. Що чекали. І міцно-міцно обійме.
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди
