Валентина Бондар приїхала з Яворівки – маленького села за кілька десятків кілометрів від Звягеля. Вона стояла на відкритті меморіального знаку "Крила надії" з фотографією сина – Олега, 38 років, позивний "Мороз". Він зник 16 лютого 2025 року в Донецькій області. Відтоді минуло понад рік.
Позивний на честь діда
Олег народився в Житомирі – тоді батьки ще працювали на заводі Хімоволокна. Потім сім'я переїхала до Яворівки, до бабусі. Він пішов до місцевої школи, потім до Барвінівської. У дитинстві писав вірші – приїздив до Звягеля на свято "Лесині джерела", виступав із власними текстами.
Будувати любив змалку. Вже підлітком цікавився, як зводять стіни, як кладуть дах. Дорослим зробив ремонт у хаті, побудував хлів. Після школи вступив на кухаря – планував: якщо заберуть в армію, буде служити на кухні. Але за станом здоров'я у 2007-му його повернули – вроджена вада серця. Тоді вступив до Житомирського будівельного коледжу, закінчив у 2015-му за спеціальністю "технік-будівельник". Вступив до Київського інженерно-будівельного інституту, але після третього курсу залишив – не було грошей продовжувати. Мріяв після війни взяти батьківські паї, повернути землю, яку колись відібрали в колгосп, і зайнятися сільським господарством.
На заробітки їздив до Польщі. Там у 2019-му познайомився з дружиною Оксаною – вона зі Львівської області. Щовихідних їздив до неї в інше місто. Коли вона поїхала на заробітки у 2020-му, він поїхав слідом – щоб не втратити. Привіз додому. У вересні 2023-го народився син Роман.
Перший позивний Олегу дали "Кухар" – жарт із його навчання. Другий він обрав сам: "Мороз" – прізвище діда по матері, який пройшов усю Другу світову. Діда він фактично не знав – але чув про нього від матері і родичів усе своє життя.
Мобілізували Олега в листопаді 2024-го. Відправили в Гончарівськ на навчання.
Як тільки була змога – він обов'язково дзвонив. Казав матері: не питай, куди їду і де знаходжуся – дзвінки можуть прослуховуватись. "Якщо їду на вихід – не дзвони. Приїду – сам подзвоню".
У лютому 2025-го Олег отримав контузію біля Великої Новосілки. Другого лютого – госпіталь у Новомиколаївці Запорізької області. Тиждень крапельниць, тиждень під наглядом. Відпросився на додому.
Розповідав: горів бронежилет. Виносили поранених. Один загинув. Рюкзак, спальник, телефон – все лишилося під землею. "Ми знову туди підем", – сказав.
Купив новий телефон. Взяв із собою цивільний одяг – чорний спортивний костюм. Пояснив: вдень не можна виходити у формі, засічуть – і будинку може не бути.
Перед від'їздом вони заїхали до церковної крамнички у Звягелі. Олег помолився, купив іконку. Мати дала оберіг. Він сів у машину – і вже з дороги передзвонив: "Мамо, я вже їду". Вона підняла телефон, показала онука Романа через екран. Він подивився – і заплакав. Це було останнє відео.
20 лютого з військкомату зателефонували дружині: пропав безвісти. Валентина одразу набрала командира. Той сказав: два тіла знайшли, Олега серед них немає. "Мені вже легше від цього", – каже вона.
В акті розслідування – коротко: дрон скинув снаряд на машину. Хто був поруч, де саме – не вказано. Валентина сама шукала в Google за датою і населеним пунктом. Знайшла: є ті, хто загинув того дня. Навпроти імені сина – "пропав безвісти".
Три листи
З'явилися два відео з російського полону. На одному чоловіка піднімають – обличчям донизу, в камеру не дивиться. На іншому людей примушують танцювати – він стоїть на колінах. Валентина каже: постава його, рухи його. Родина переглянула і вирішила: він. Але обличчя не видно. Передала відео слідчому.
Написала три листи в полон. Жодного не повернули. "Значить, надія є", – каже вона.
Щосуботи на площі Лесі Українки збираються родини зниклих. Валентина прийшла сьогодні вдруге. Каже: раптом хтось із тих, хто повернувся, впізнає обличчя на фото.
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди
