Ольга Лук'янчук зі Звягеля не ходить на суботні акції пам'яті. Жінка відверто зізнається: після кожної такої акції вона приходить додому і плаче, а потім цілий тиждень відходить на таблетках. Для неї це занадто велике моральне навантаження. Але вона чітко знає і розуміє, навіщо ці зібрання потрібні. Її чоловік Павло зник безвісти 7 лютого 2023 року – лише через сім днів після того, як опинився на передовій.
Відтоді її життя перетворилося на суцільне чекання, постійний моніторинг новин та аналіз будь-якої інформації з пошукових пабліків. Ольга щодня переглядає тисячі фотографій. Вона дивиться не лише на живих військовополонених, а й на мертвих. Шукає знайомі риси у кожному обличчі: за формою голови, по потилиці, по підборіддю.
Вони познайомилися ще у 2007 році на новорічні свята. Проте жодного кохання з першого погляду з її боку не було.
Понад рік він наполегливо залицявся до неї. Постійно зустрічав її після роботи, періодично телефонував на стаціонарний телефон. Ольга ж постійно відмовляла: «Ні, ні, ні. Дякую».
Усе змінив звичайний побут. Ользі треба було зробити ремонт у будинку. Вона знала, що Павло – будівельник, і попросила його допомогти. Він погодився одразу: «Без проблем, я завтра прийду». Вона уявляла, що він з'явиться десь після обіду, тому спокійно збиралася спати. А він прийшов рівно о восьмій ранку. Як штик, з трубами в руках, стояв під її дверима. Тоді Ольга зрозуміла, що він відповідає за свої слова. Не просто говорить, а справді робить. Її серце почало відтавати, і у 2009 році вони одружилися.
За своїм першим фахом Павло зовсім не був будівельником. Він навчався у Рогачові на зоотехніка. Насправді він дуже хотів вступити до агроакадемії в Житомирі, щоб вивчитися на ветеринара. Але батьки не мали грошей на навчання і відмовили йому. Він навіть не поїхав подавати документи. Згодом виявилося, що в академії був недобір, і його б точно взяли безкоштовно. Він дуже довго шкодував про цю втрачену можливість.
Життя змусило шукати заробітку. Якийсь час він працював на фірмі, де крутив котушки для холодильників. Зарплата була дуже малою, тому кілька разів разом із другом він їздив на заробітки за кордон. Потім вони зібрали будівельну бригаду і почали працювати у Звягелі. Як будівельник-самоучка він міг зробити абсолютно все: хату збудувати, паркани поставити, провести електрику та сантехніку. Єдине, чого він терпіти не міг – це шпаклювати.
Павло прийняв старшого сина Ольги від попереднього шлюбу як свого власного. Хлопець називає його татом. Коли Ольга завагітніла спільною дитиною, чоловік дуже хотів дівчинку і перші три місяці розмовляв із животом, як із донькою. Але УЗД показало хлопчика. Павло трохи скривився, але швидко це прийняв. Ім'я обирала Ольга – вона завжди хотіла сина Андрія. Зараз старшому сину Івану вже двадцять два, а молодшому Андрієві – шістнадцять років.
Ольга розповідає, що Павло був дуже романтичним, постійно дарував квіти. Як тільки теплішало, вони брали м'ясо і їхали до річки. Він завжди водив її до річки. Був період, коли родина сиділа зовсім без грошей: мінімум на їжу – і все. У неї наближався день народження, і вона дуже хотіла стемпінги для манікюру. Павло помітив це. Попри відсутність грошей, у свій день народження вона отримала цей подарунок.
За словами Ольги, чоловік був дуже мудрою людиною. Вона зізнається, що сама завжди хвилюється. А він завжди вмів її заспокоїти. Знаходив слова і виходи з будь-якої ситуації. Навіть якщо всередині сам не знав, що робити – ніколи не подавав вигляду. У нього завжди був запасний план, а якщо не було – він його швиденько придумував.
Якось вони разом поїхали на заробітки до Польщі. Там у них з'явився вільний час, і жінка дізналася про таємне захоплення чоловіка. Виявилося, що він любить будувати мініатюрні кораблики. Він знаходив схеми в інтернеті, діставав дерев'яні заготовки, вирізав їх, обробляв і збирав справжній фрегат. Міг годинами розповідати їй про те, як правильно це робити. Вона дізналася про це лише через кілька років спільного життя.
Мобілізували Павла у травні 2022 року. Він просто поїхав по матеріали для роботи. Працівники ТЦК зупинили його біля магазину, записали дані і сказали прийти на медкомісію. Він пройшов її швидко і просто чекав на дзвінок. Ольга плакала і пропонувала шукати відстрочку, адже у нього була дуже хвора спина. Просила спробувати влаштуватися в тилу.
Він категорично відмовив: «Хто, як не я? Я маю це зробити».
З 22 травня він офіційно перебував на службі у лавах ЗСУ. Оскільки він місцевий, до жовтня ходив у свою частину щодня, як на роботу. Наприкінці листопада йому наказали збирати речі. Відправили до Миколаєва на два місяці навчання, де він отримав звання старшого солдата. А вже після Нового року їх перекинули у Донецьку область. З навчання їх відправили одразу на бойові позиції. Його перший вихід тривав сім днів.
Остання розмова відбулася 4 лютого о восьмій годині вечора. Зв'язок там був великою рідкістю, але Павлу вдалося знайти можливість зателефонувати додому.
Він сказав: «Хочу попередити, що я на Красній горі, якщо що. І що я тебе люблю. Бережи дітей». А потім весело так запитав: «Ну як ви там?».
Ольга щойно прийшла з роботи. Почула його голос і подумала, що все не так погано. Він попередив, що не дзвонитиме щодня, щоб вона не панікувала, і пообіцяв набрати через три дні. П'ятого числа вона ще трималася. Шостого після обіду їй стало дуже погано. Сьомого він не передзвонив. Вона набрала командира, який сказав, що зв'язку немає. А десятого лютого зателефонували з ТЦК.
Ольга вибігла в коридор. Андрій побачив її і запитав, що сталося. Вона відповіла: «Схоже, наш тато пропав». У військкоматі їй пропонували нашатир і воду, казали, що дружини часто втрачають свідомість.
Вона відмовилася: «Ні, падати не буду. Мені треба зібратися».
Матері Павла, якій вісімдесят чотири роки, правду не казали цілий місяць. Сестра чоловіка попередила, що у мами може статися серцевий напад, якщо вона дізнається це від сусідів через пости в інтернеті.
Ольга довго чекала на акт службового розслідування. У документі було зазначено, з якими бійцями він був на позиції і за яких обставин зник. Найголовніше в акті те, що згодом наші військові заходили на ту територію – тіл там не знайшли.
Більше зробити офіційно неможливо. У 2024 році через Координаційний штаб з'явилася надія передавати листи навіть тим, чий статус ще остаточно не підтверджено. Ольга відправила один конверт у листопаді 2025-го. Після обмінів вона зателефонувала до штабу, і їй відповіли: «Вашого листа немає». Це означало, що лист не повернувся, і є надія, що він дійшов до адресата.
«Росіяни – неадекватні люди, у них немає логіки. Домовляються про одну кількість, везуть іншу. Роблять, що хочуть», – каже Ольга.
Але саме на ці списки вона покладає найбільшу надію. Усе інше – це лише офіційні папери і чекання.
Коли Павло зник, Андрієві було тринадцять. Тоді він плакав жахливо. Ольга пояснює: «Це ж татусь – він батькові більше розкаже, ніж мамі». Перші два роки чоловік часто снився Ользі, вони розмовляли, але потім ці сни припинилися.
Нещодавно він приснився молодшому сину. Андрієві снилося: дзвінок у квартиру, він відчиняє двері – стоїть тато. Заходить, як ні в чому не бувало. Син у шоці, а тато спокійно каже: «Та все нормально» – і проходить далі у спальню.
На суботні акції Ольга не ходить – емоційно це надто важко, але вона добре розуміє їхню суть. А сьогодні вона живе з надією і вірою, що скоро почує рідний голос зі словами: «Кохана, я вдома».
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди
