Цього року Україна відзначає 35-ту річницю незалежності. Звягель, як і сотні інших міст, щодня адаптується до нових реалій: ракетно-дронових атак, болючих втрат та обмежених бюджетів.
Ми зустрілися з міським головою Миколою Боровцем, якого громада тричі обирала на цю посаду, щоб поговорити про управління містом під час війни, підтримку військових та найскладніші виклики за роки роботи.
– Миколо Петровичу, Ви керували містом у різні періоди Незалежності України. Які питання раніше вирішувалися складно, а тепер – швидко, і навпаки?
– У різні періоди по-різному складалися обставини й можливості ухвалювати рішення. Через об'єктивні причини велике значення має склад міської ради, бо всі важливі рішення приймаються через сесію. Залежно від того, який контингент людей приходив, так і доводилося працювати. Мені здається, що раніше це було простіше, тому що було більше одностайності. Ще один дуже важливий момент – відносини з владою регіонального, обласного та національного рівня. Раніше нас дуже часто запрошували в область, ми приймали рішення спільно. Зараз узагалі майже нікого не кличуть, і все покладено на місцевий рівень. З одного боку, це позитив, рішення приймаються швидше. Але з іншого – є багато питань. До прикладу, у нас сьогодні ведеться будівництво хірургічного корпусу лікарні. Але громада повинна знати: муніципалітет, міська влада не має жодного стосунку до контролю за умовами будівництва і навіть до приймання цих об'єктів. Ми до цього не причетні.
– За законом повноваження Вашої каденції мали б закінчитися у 2025 році. Чи впливає це якось на управління містом і чи відчувається відсутність виборів?
– Було б дуже добре, якби вибори відбулися. Погано, що зараз є така невідповідність між Конституцією та обставинами, що склалися. Та причина всім зрозуміла – війна. У такій ситуації перебувають не тільки міські голови, а й Верховна Рада та Президент. Усі розуміють, що в умовах воєнного стану провести повноцінні демократичні вибори неможливо. Це не тому, що хтось так захотів, – ми мусимо працювати в таких умовах.
Якщо говорити особисто про мене, я волів би, щоб війна якомога швидше закінчилася і прийшла нова команда, новий міський голова. Говорив про це раніше і сьогодні ще раз підтверджую: на жодні вибори більше йти не буду. На міського голову балотуватися не буду. Я дуже хотів би, щоб прийшли нові молоді люди з новим баченням, із завзяттям, які були в мене двадцять п'ять років тому.
– Під час Вашої каденції Звягель повернув собі історичну назву. Скажіть, чи змінилася свідомість містян, чи це залишилося просто зміною вивісок на адмінбудівлях?
– Це рішення було дуже непростим. Можливо, найскладнішим за цю каденцію. Здебільшого громада була байдужою: відсотків десять активно підтримували зміни, ще десять – категорично заперечували.
Це був 2022 рік. Сьогодні, через чотири роки, ситуація змінилася. Люди призвичаїлися. Багато хто зрозумів, що це було правильне рішення, бо назви змінюються по всій Україні. Люди подолали страх змін. І це не просто зміна вивіски. Назва Звягель гарно звучить на національному та міжнародному рівнях. За два роки ми встановили гарні в'їзні знаки і з боку Рівного, і з боку Житомира, майже не використовуючи бюджетних коштів. Я вважаю, що рішення було правильним, і час це підтвердить.
– Наше місто нерозривно пов'язане з військовими. Скільки коштів виділяють на потреби захисників і яку частку бюджету це становить?
– Коли ми мали таку можливість у 2023-2024 роках, доки не забрали ПДФО, то виділяли на потреби військових понад 600 мільйонів гривень. Коли ПДФО вилучили, наші доходи стали набагато нижчими, ніж були до повномасштабного вторгнення. Але навіть у цих умовах ми допомагаємо.
Можу навести конкретні цифри. Наприклад, Коростень виділив на потреби ЗСУ 1,8% доходів бюджету, Бердичів – 2,1%, Житомир – 3,2%, а Звягель – 7,3%. Це майже 40 мільйонів гривень від початку 2026 року. У 2025-му ми виділили 47 мільйонів.
Щодня до міськради надходять листи від військових частин. Таких листів уже понад 150. Якби ми давали хоча б по краплині кожному, бюджету не вистачило б. Тому депутати ухвалили рішення: у першу чергу забезпечувати ті шість військових частин, які належать до нашого місцевого гарнізону.
– Поговорімо про житлово-комунальну галузь, роботу якої люди часто не помічають, коли все працює добре. Що масштабного вдалося зробити за ці роки?
– Місто дуже змінилося. Попри обмеження в бюджеті, ми залучили 600 мільйонів гривень грантових та інших коштів.
Ми відновили водозабори, які двадцять п'ять років лежали в мулі. Побудували новий колектор та водогін на вулиці Лесі Українки, де роками були проблеми. Запустили сучасну чеську аераційну систему на очисних спорудах і встановили гідролізні станції на станції очистки води. Якби ми цього не зробили, ситуація з тарифами і послугами водоканалу була б набагато гіршою.
Ми побудували нові дороги відповідно до сучасних вимог – вулиці Відродження, Героїв Майдану, Анни Ярославни та Михайлівська, Мамайчука та багато інших. Також побудували чотири укриття у школах – виключно за місцевий кошт, без державних програм. Завдяки цьому жодного дня не припиняли навчання.
У лікарні з'явилися комп'ютерний томограф, нові рентген-установки, мамограф. Облаштували підземну лікарню. Будівництво хірургічного корпусу, який будує область, просувається повільно через інфляцію. Але є і гарна новина: ми остаточно погодили проєкт будівництва нового реабілітаційного центру поряд із хірургічним корпусом. Нам допомагає Естонія. У січні 2027 року плануємо розпочати будівництво. Оскільки замовником будемо ми, розраховуємо здати об'єкт за 24 місяці.
– Ви не зачепили тему соціального захисту та ВПО. Яка ситуація тут?
– Це найоб'ємніший напрямок. Із нашого нинішнього 600-мільйонного бюджету третина, 200 мільйонів, йде на соціальні виплати. 80% із них – це гроші місцевого бюджету.
Сьогодні половина пацієнтів лікарні – військові. Ми додатково фінансуємо їхнє харчування та забезпечуємо медикаментами, витрати на які не покриває держава.
Нині у громаді мешкає близько двох із половиною тисяч внутрішньо переміщених осіб. Лише кілька днів тому ми прийняли нових людей зі сходу. Забезпечуємо їх умовами проживання, допомагаємо з роботою – понад 200 переселенців уже працевлаштувалися у Звягелі.
– Як у місті реалізують ветеранську політику та вшановують полеглих захисників?
– Мабуть, в Україні немає іншої такої громади, де стільки загиблих і зниклих безвісти. Із 50 тисяч мешканців нашої громади 15 тисяч так чи інакше пройшли через війну. Це найболючіша тема. Я був на похованнях понад трьохсот людей. Це дуже тяжко.
Ми створили сквер пам'яті. Запровадили унікальну відзнаку міської ради «Серце матері», яку вручаємо матерям загиблих героїв. Встановили пам'ятний знак «Крила надії» на підтримку родин зниклих безвісти та полонених. Ми постійно на зв'язку з цими родинами, допомагаємо їм з поїздками та пошуковою роботою, виділяємо кошти на підтримку.
– Які основні проєкти реалізуються зараз у сфері освіти?
– Цього року відбулися великі кадрові зміни: у 8 закладах освіти змінилося керівництво, прийшли молоді люди. Ми очікуємо від них нової енергії, але і колишні керівники не відійшли, вони стали наставниками.
Зараз змінюємо підходи до гурткової роботи – хочемо, щоб працювали саме ті гуртки, на які є реальний попит серед дітей. А у закладі дошкільної освіти №1 починаємо експеримент: прийматимемо діток від шести місяців. Мами матимуть змогу приходити в садочок і разом із вихователями сприяти адаптації малюків. Це європейська вимога, і ми будемо її впроваджувати.
– Ви вже згадували лікарню. Що ще нового в медицині?
– Люди, які повертаються з-за кордону, розуміють різницю. Там – тримісячні черги до лікаря, а в нас: сьогодні прийшов – завтра прийняли.
Цього року ми розпочали важливу роботу: заохочуємо людей проходити профілактичні обстеження. Багатьох хвороб можна уникнути, якщо виявити їх на ранній стадії. Ми хочемо, щоб пацієнт і сімейний лікар постійно співпрацювали.
– Війна змушує молодь виїжджати. Що робить місто для залучення нових фахівців?
– Кадрова проблема – це сьогодні пріоритет для будь-якого керівника і будь-якого підприємства. У післявоєнний час ця демографічна криза буде ще гострішою.
Ми намагаємося підтримувати молодь. Побудували новий офіс, молодіжний центр «Звягель-Центр». Там розмістилися дві молодіжні громадські організації та Ветеранський простір.
Також ми шукаємо стимули для молодих кадрів. Наприклад, цього року 26 інтернів проходять стажування у нашій лікарні. 21 з них погодилися залишитися працювати в нас. Це молоді лікарі з Вінниці, Івано-Франківська. Щоб їх підтримати, ми виділили три квартири для молодих лікарів і будемо продовжувати цю програму.
– За всі три каденції, окрім кадрів, яка проблема була для Вас найважчою?
– У попередніх каденціях найскладнішим було будівництво полігону твердих побутових відходів. Громадськість перекривала дорогу до старого сміттєзвалища, а на нове не було грошей. Я тоді їздив до Прем'єрки Юлії Тимошенко.
Але в цій каденції найважче – це брати участь у похованнях наших військових. Це найстрашніше і найболючіше.
А з управлінських викликів – це різкі інфляційні процеси і неможливість прогнозувати. Великі об'єкти постійно потребують коригування кошторисів. Ціни на електроенергію ростуть, треба піднімати зарплати, а бюджету не вистачає. Це дуже складно.
– Насамкінець: за тридцять п'ять років незалежності чим може пишатися Звягель?
– Тим, що ми написали на нашому в'їзному знаку: «Місто сильних людей». Коли 24 лютого 2022 року півтори тисячі звягелян прийшли під міськраду для захисту і взяли зброю – такого не було в жодному місті. Оця сила незламності духу залишається і цим варто пишатися.
Так, ми платимо велику ціну. У нас найбільше військових на фронті й найбільше поранених і загиблих.
Я хотів би, щоб Бог почув наші молитви і закінчилася війна. І ще в мене є одне прохання до звягелян: я дуже хотів би, щоб ми не були байдужими, коли наш герой повертається «на щиті». Прийдіть, приділіть годину свого часу, віддайте шану полеглому Захиснику та його родині.
Велика подяка і шана Захисникам і Захисницям. Підтримуймо одне одного, бо в єдності ми стаємо сильнішими. Слава нашим героям! Слава Україні!
