Москва мордувала не тільки батьків сімейств, вона піддавала тортурам і їхніх дружин та дітей. Метою цих звірств було вбити у людях будь-яку здатність до опору окупантам, підмінити в їх душах волю до боротьби й голос протесту жахом перед владою та її каральнимиорганами.
Страх мав стати панівним у почуттях людей. Його збуджував насамперед арешт. Кожен мав пройнятися боязню, що не тільки дія, а навіть необережно кинуте слово може стати фатальним. Навіть у колі друзів боялися відкрити душу і договорити думку до кінця. Популярною стала фраза: "Стіни теж мають вуха". Повсюди витав привид донощика, який полював на необережних, мріючи про винагороду за донос. У такому всепроймаючому страху Москва бачила запоруку свого панування в Україні.
Арешт породжував страх і тривогу, насамперед в душі заарештованого. Але вдома у нього лишалися ще дружина і діти, сестри й брати, які могли б помститись катам. Тому Кремль намагався вразити страхом насамперед сім’ї заарештованих. Арешти і розстріли батьків і чоловіків стали прелюдією розправ над їхніми дружинами й дітьми. Водночас з убивством батьків почали арештовувати матерів з сімей "ворогів народу". Малолітні діти лишалися безпомічними і беззахисними в осиротілому домашньому гнізді. За задумом влади сусіди, усе село мали бачити їх тяжку долю, й остерігатися давати привід більшовикам вчинити таке саме з ними.
Арешт дружин проводили вдень, або після розстрілу чоловіків, й тривав багато місяців, а то й років. Сотні жінок просиділи в душогубках НКВС з жовтня 1937 до червня 1938 року. Їх мучили у камерах в умовах бруду, голоду, вошей, принизливих допитів і свавілля тюремників та злочинців. Але найбільшим горем для них була туга й тривога за дітьми. Багато кого з них не відпустили додому. 28 червня 1938 року 80 жінок із сіл нинішнього Новоград-Волинського району рішенням Особливої Наради управління НКВС СРСР засудили на 5 років концтаборів Казахстану. У 56 з них вдома лишилися неповнолітні діти. Вони ставали круглими сиротами. В деяких сім’ях осиротіло 5-6 дітей. Навряд чи можна передати, скільки горя й образ довелося їм пережити, і як боліло серце їхніх матерів, що мучилися в московських катівнях.
34-літню Мотрю Терешківну Васильчук із Червоної Волі заарештували 25 жовтня 1937 року, а чоловіка її, Кузьму, розстріляли за 3 дні до цього. Вдома лишилося 6 дітей. Найстаршому Адамові було всього 15 років. Він мусив утримувати і доглядати менших братів і сестер: 12-літнього Михайла, 10-річну Єву, 7-літню Марту, 6-річну Анастасію й найменшу Анну, якій було всього 2 роки. Довгих 8 місяців вони чекали повернення матері, але 28 червня жінці повідомили, що вона засуджена на 5 років концтаборів у Казахстані.
Такої ж долі зазнала і її землячка Марія Федорівна Васильчук. Її чоловіка Опанаса вбили 30 жовтня 1937 року, а за 9 днів до його смерті її арештували і піддали допитам. Після 8 місяців тюремного ізолятора її теж на 5 років кинули у казахстанські концтабори, а вдома лишилися 13-річна Павлина, 10-літня Ярина, 7-літній Дмитро та 5-річна Марія. Москва їх усіх зробила сиротами.
Івана Йосиповича Войтківського із Поліянівки розстріляли 5 жовтня 1937 року, а 24 – заарештували його дружину Павлину Григорівну. Вдома лишилося шестеро дітей: Іван – 15 років, Йосип – 14, Франц – 12 років, Юля – 10, Теофіля – 7, Антін – 6 років. 28 червня 1938 року Павлину Григорівну також відправили в Казахстан відбувати 5-літнє покарання.
Трагедія засуджених Москвою жінок підсилювалася ще й тим, що майже всі вони були безграмотними і не могли навіть вісточки про себе подати, так само, як і дізнатися хоч щось про дітей. Звинувачення цих нещасних звучало зовсім дико: їм інкримінували "недоносительство" про злочини чоловіка, яких він ніколи не здійснював і навіть гадки про них не мав. Чоловік цей був Богу душею винен. Уже після арешту на допитах йому повідомили, що був для народу "ворогом", організовував вбивства кремлівських вождів, керував іноземними розвідками, труїв воду в криницях, масово нищив худобу й творив всілякі інші страхіття, щодо яких за людськими і Божими законами належала найжорстокіша кара. Він клявся й божився перед катами, що за життя мухи не скривдив, кликав у свідки Бога й людей і просив розібратися у звинуваченнях.
Та його правда слідчому була ні до чого. Катам потрібна була тільки його смерть. І вони його катували доти, доки не згодився підписати собі смертний вирок: "Так, зізнаюся. Вбивав, різав, труїв, руйнував, винищував. Вбивайте мене, тільки, заради Христа, не мучте, не катуйте більше".
То ж і доносити на чоловіка жінка не могла, аби навіть хотіла: не було про що доносити. Аж у в’язниці довідалась, яких доносів хотіли від неї, про що мала стукати і які саме зізнання чоловік підписав на допитах.
Арештовували й допитували не тільки дружин – мучили і дітей. Софії Адольфівні Свінціцькій з Броницької Гути виповнилося ледве 16 років. 28 вересня 1937 року до розстрілу присудили її батька (він був німцем). 14 листопада заарештували матір – Емілію Петрівну, 19-річну сестру Альфреду Адольфівну і її, Софію. Всіх трьох звинуватили за статтею 54-12 Карного Кодексу УРСР, інкримінувавши їм "…недонесение о достоверно известном, готовящемся, или совершенном преступлении». За такий злочин згідно з цією статтею належало "лишение свободы не ниже шести месяцев". Протримали всіх трьох у душогубці до 28 липня 1938 року.
Ще одним способом тримання люду в страху було насильне вигнання родин розстріляних з рідного села. Називалося це "административным выселением". Сім'ю розстріляного, чи засудженого, виганяли з хати, забирали усе майно й виселяли якомога далі від свого села, де їх ніхто не знає, а тому ніхто не співчуватиме і не допоможе. Виселяли в інший район або навіть область із забороною з’являтися у своєму селі. Це було схоже на розкуркулення, але за відсутності батька – годувальника і захисника. Весь жах, весь тягар безвихідного становища вигнанців звалювався на плечі матері. Приреченій родині заздалегідь вказувався населений пункт, де вона мала жити, й визначався термін у днях, за який мала дістатися туди й стати на облік у тамтешньої влади. Мати сама на новому місці мусила підшукувати житло для дітей, знайти роботу, щоб заробити на прожиття сім’ї, й терпляче нести усі повинності, що їх накладала на неї московська влада. Держава їм не надавала ніяковісінької допомоги, а навпаки – всіляко утискувала. Всі діти мусили виживати лише внаслідок заробітку матері, а заробляти вона могла тільки в колгоспі, де платили грами й копійки.
Згідно з обліковими картками реабілітованих, із сіл нинішнього Новоград-Волинського району вислали 160 сімей "ворогів народу": 56 у 1937-му і 104 в 1938-му роках. Разом 654 душі, в тому числі 494 дитини. 65 родин вислали за межі області, а 7 – за межі України: в Казахстан, Свердловську, Брянську і Московську області Росії. Багато вигнанців поселили в Малинському, Радомишльському, Коростишівському районах, тобто в місцевостях, протилежних своїй стороні, звідки дістатись додому, та ще й із дрібними дітьми, було вкрай важко. Так сім’ю ізолювали від допомоги рідних та односельців і прирікали на виживання в дуже тяжких умовах.
Вигнанцям важко було знайти для себе житло, адже чимало сімей були багатодітними. Так, Єфросинію Романівну Бугайчук із Дібрівки Красилівської сільради в 1938 році вислали в Малинський район з 8-а дітьми. Її землячка Євгенія Гордіївна Мельник з 6-а опинилася у Вінницькій області, Марія Михайлівна Шнайдер з Дубник теж з 6-а дітьми потрапила в Київську область. Єлизаветі Лакизюк з Дубник випало мучитися в Андрушівському районі. В неї на руках було четверо дітлахів, меншому з яких сповнилося всього 8 місяців. З нею ділила горе багатодітна Марія Іванівна Цимбалюк з Яруня.
Усі читали Шевченкову "Катерину", як одинока мати брела селами з малою дитиною на руках. Їй було легше: всього одна дитина, та ще й надіялася, що знайде свою пару. А цим матерям не було на що сподіватися. Їхніх суджених Москва повбивала, а на руках у них, окрім немовлят, чекали затишку і шматка хліба ще півдесятка кровинок. Пустити в хату стільки народу ніхто не наважувався, і під лід кидатися не виходило: на голодну смерть прирікалася вся маленька родина. То ж і мусили вигнані матері битися як риба об лід, щоб врятувати своїх дітей від загибелі. Окрім них, більше нікому було. Згоджувалися на найневигідніші умови, мешкали у холодних, тісних, без будь-яких зручностей оселях без меблів, посуду, постелі; роздягнуті, босі, голодні. Вони навіть жебрачити не мали права, бо їм заборонялося виходити за межі визначеного поселення.
Надія Опанасівна Бондарчук з Анети, тоді ще дитина, розповідала, як її родина поневірялася у вигнанні. Батька, Опанаса Михайловича, розстріляли, а матір Марію із вісьмома дітьми вислали у Березівку під Житомир. Людям ніяк було прихистити багатодітну сім’ю, і місцева влада вселила їх у радгоспний барак. Там у кімнаті площею в 10 квадратних метрів мусили жити три такі ж сім’ї. Не те що лягти – стати було ніде. Матерів і старших дітей гонили щодня на тік на роботу. За важку цілодобову працю сім’ю годували затіркою – розбавленим у воді і перевареним борошном. Варили її у здоровенному казані, що стояв на подвір’ї. Вночі у цьому ж казані виварювали від бруду і вошей одяг, який уже в день одягали, адже була тільки одна зміна білизни.
Прожили вони так 9 місяців, а коли прийшов дозвіл вернутися у свої села до хат, то там нічого не застали: одні голісінькі стіни. Посуд, меблі, постіль і все інше порозтягали сільські активісти. Довелося знову розживатися на чашку, миску, ложку, стілець. І все ж були раді, що вдома.
Малолітніх сиріт виганяли з рідних осель. В 1930 році 8-літня Ганна Михайлівна Тимощук із Красилівки втратила маму. Лишилася з батьком Михайлом та малою сестрою. В 1937 році НКВС вбив її батька, й вона в 15 років взяла на себе тягар і господині, і годувальниці. Та владі її бідувань і мук здалося замало, і вона сиріт викинула з рідної хати. Сільське начальство забрало все їхнє добро, а їх із сестрою вигнали геть не тільки з села, але й із району. Вони мусили побиратися по чужині в пошуках шматка хліба і даху над головою.
Реєстр наруг і знущань московської влади над беззахисними вдовами і сиротами безкінечний. Протягом 15 місяців в селах нинішнього району з’явилося 1936 вдів і 6295 сиріт. Там, де найбільше терор лютував, їх стало найбільше. У Городниці він залишив після себе 116 вдів і 326 сиріт, в Курчицькій Гуті відповідно 50 і 164, в Майстрові 49 і 141, в Орепах 39 і 138, в Суслах 57 і 174, Федорівці 49 і 187, Яруні 48 і 138, Червоній Волі 28 і 137 тощо.
Багато пишуть про життя і долю жінок-солдаток. Вона і справді була тяжкою. Їм нести довелося тягар трудів і турбот і за себе, й за вбитого на війні чоловіка, ростити без нього дітей, шукати виходи з нелегких життєвих проблем. Подвиг солдатки-жінки гідний вдячного слова й низького поклону. Але ще ніхто і ніде не описав життя і тяжкої долі дружин і дітей "ворогів народу". Їм випав страдницький хрест бути зневаженими, жити нижчою расою. Опальних дітей безкарно і безперешкодно попирали й утискували сільські активісти й чиновники. На них цькували усіх охочих поглумитися над беззахисними. Ольга Шевчук (прізвище по чоловікові), дочка розстріляного з Червоної Волі, згадує, які нестерпні умови життя створювала навколо них радянська влада:
Дітей "ворогів народу" не приймали до партії та комсомолу, й цим закривали їм дорогу до престижних посад, де кублилися прихвосні московської влади. Їм, на відміну від дітей начальства, не можна було вступити до вищих навчальних закладів, й доводилося вдовольнятися невдячними і непрестижними професіями і заняттями. Вони постійно піддавалися моральному тиску, дискредитації і дискримінації. Від багатьох вимагали відмовитися від батьківського прізвища, яке поносили і ганьбили.
Як і солдатки, вдови розстріляних мусили тягнути життєву лямку за себе і чоловіка. В колгоспі вони косили й носили за двох. Солдатці співчували, зважали на тяжкість життя вдови. З дружинами ж "ворогів" не панькались. Вони жили в атмосфері підозр, недовір’я, упередженого ставлення, відсутності співчуття й допомоги.
Поруч з обелісками, які увічнюють пам’ять безвинно замучених комуністичним режимом, варто поставити й пам’ятник їхнім вірним дружинам, мученикам бездушного ладу, який прирік на нелюдські страждання тисячі й тисячі українських матерів і дітей, і весь рід жертв Великого терору. Їхні муки і подвиг на всі віки закарбуються в пам’яті України.
І. Тригуб, краєзнавець
