Людське життя – піщинка в цьому світі. Велике щастя потрапити до хороших лікарів під час вагітності, вдалі пологи, люблячі і розуміючі батьки, бабусі. А скільки їх, таких діток, яким не пощастило?! Навіть не в Україні, а в місті. Біда в тому, як всього багато на папері, скільки гарних розмов і як мало в реальному житті.
Її батьки розлучені і в кожного є своя щаслива родина, де, на превеликий жаль, немає місця для неї. Знайомтеся, Анастасія Возняк – дівчина, яка наперекір долі, наперекір ймовірній недбалості лікарів, покинута найближчими людьми і маючи тяжкі хвороби, вижила.
І не просто вижила, вона живе, вона красива, струнка, наполеглива і старанна. Настя живе як приклад для тих, хто відмовляється від своїх дітей, коли надії та очікування на радість не були виправданими. Вона – справжній доказ, що любов та віра лікують, а підтримка відкриває всі двері. І, напевно, ми б з вами не познайомилися із цією юною красунею, якби не її бабуся, яка всю себе вклала в цю дитину і показала, що діагноз – це ще не вирок.
Людмила Возняк – бабуся і мама в одному обличчі. Коли вона згадувала період народження своєї онучки, в голосі відчувався біль. Чому так сталося, вона і досі не розуміє. Ніби планували кесарів розтин, а народжувала невістка сама. Сім діб онучка перебувала в місцевій реанімації. Спостерігати за цим усім Людмила Петрівна спокійно не могла, звернулася до влади під час виборчої кампанії, і це звернення посприяло тому, що того ж дня з обласного центру приїхала швидка і забрала дівчинку в обласну лікарню.
– Потрібно було, щоб Настя жила, хоча від одного погляду на її тіло в душі стискалося все, – згадує наша співрозмовниця. Онука була досить кволою, часто хворіла, тіло було перекошене… Поринаючи в спогади про той час, бабуся глибоко вдихала і все помітнішими були її тривога та біль.
З трьох років Настуся всі вихідні проводила із бабусею. Мама дівчинки поїхала за кордон, а єдина, хто погодився доглядати хвору малечу, як ви вже здогадалися, – Людмила Петрівна. Коли настав час іти до школи, постало питання: або інтернат, або відповідний догляд. Людмила Петрівна із тих, хто своїх на полі бою не лишає, тож коли Анастасія пішла до школи, бабуся залишила свою роботу і зайнялася вихованням онуки. Школу дівчинка відвідувала лише до п’ятого класу. Діти бувають дуже жорстокими, тому надіятися, що нашу героїню сприймуть, наче свою, було обманом.
– Батьки беруть участь у вихованні Анастасії?
– Батько допомагає (живе у столиці) і підтримує чим може, а донька завжди може навідати тата при кожній нагоді. Мама іноді запрошувала її до себе додому (живе у Новограді) за умови, що молодша сестричка виявляла бажання побачити старшу. Якщо потреби не було, відповідно ніхто старшу доньку нікуди не запрошував.
– Як воно, виховувати онучку самій?
– Так само, як і своїх дітей (усміхається). Коли оформляли інвалідність, лікар наголосив, що потрібно примушувати мозок постійно працювати будь-яким способом. Саме цим ми завжди і займаємося.
Жінку не злякав діагноз у кілька рядків, який, щоб зрозуміти, потрібно читати з медичним словником.
– Чи важко Вам було з Настею?
– Звичайно, важко, адже потрібно було постійно кудись їхати: і в Житомир, і в Київ, це постійні обстеження, операції, пояснення і роз’яснення. Усіляке довелося пройти. Особливо коли почалося навчання в школі. Я пробувала різні методи. Насті навчання давалося важче, ніж звичайним діткам, і відповідно більше сил і розуміння вимагало від мене.
Я мрію, щоб діти були щасливими, і онуки не хворіли. Не всі нинішні мами й тата переймаються своїми здоровими дітьми, хотілося б, щоб між усіма батьками і дітками завжди було порозуміння, щоб батьки навчилися цікавитися життям свої дітей. Хочу, щоб ті, хто має особливих діток, менше переживали, що це кара за щось. Це не вирок. Просто таким дітям потрібно більше уваги і терпіння від близьких.
– З якими перепонами стикнулися на своєму шляху?
– Оскільки моторика була дуже важливою і розвиток творчих навичок примушував мозок працювати, спочатку подалися в музичну школу. Нам одразу відмовили, адже тіло Анастасії було перекошене, і вона, як нам повідомили, не зможе тримати поставу, а через нечітку вимову не зможе співати. Ми перепробували різноманітні гуртки, працювали вдома. Коли Настя підросла, почали їздити на різні фестивалі. Відвідування фестивалів – це завжди приємні очікування, нові знайомства і різні клопоти. Настя зазвичай посідає призові місця. Хоча, як інколи буває,не обходиться без історій типу "до початку оголошення про конкурс відомий його переможець". Я, як та Баба Яга, не залишилася осторонь такої історії, та, на превеликий жаль, у більшості випадків проста людина лишається за барикадами та наодинці зі своїми інтересами.
Поспілкувавшись з Людмилою Петрівною, ми перейшли до розмови з її онукою. Поговоривши з цією юною красунею з незвичайними очима, виявилося, що цінності особливих діток зовсім інші, ніж у здорових.
– Які твої найприємніші спогади з дитинства?
– Коли до мене в гості приїздив батько і ми разом гуляли в парку. Він привозив мені багато м’яких іграшок. Я, як більшість дітей, люблю, коли мені дарують подарунки. Також коли ми з бабусею гуляли по магазинах і просто спілкувалися про все на світі і вона завжди залюбки відповідала мені на всі мої запитання.
Як часто, шановні читачі, ви замислюєтеся про приємні спогади своїх дітей, що вони згадуватимуть, коли подорослішають, подарунки чи вас? І як часто згадуєте свої приємні спогади ви? Які вони?
– Ти ображаєшся на своїх батьків?
– Раніше я ображалася. Ображалася більше на маму, адже тато як-не-як був і є присутнім у моєму житті. А мама, вона…
І тут Настя рознервувалася, їй стало важко говорити. Можна лише уявити, що в цей момент відчула дитина, які емоції вирували в її душі. Коли ж наша співрозмовниця заспокоїлася, то спокійно продовжила розмову про маму. Маму, яка дала життя, але не дала підтримки, любові, розуміння. Яка просто повернулася спиною. Як виявилося, у Насті з мамою відсутній контакт як між матір’ю та донькою – в один момент їхнє спілкування припинилося.
– Яке твоє хобі? Чим займаєшся?
– Я люблю танцювати східні танці, навіть на змагання їздила, співати, але співаю лише для себе. Моя улюблена пісня "Три хвилини" гурту "Друга Ріка". Я багато пережила, тож ця пісня заспокоює і наповнює мене.
Зовсім недавно почала ходити на армспорт. Завдяки йому я зустріла багато друзів. У мене їх було дуже мало, а тепер все склалося. Я щаслива, мені є з ким спілкуватися і мене сприймають як свою. Також я малюю і займаюся випалюванням. Дуже важливо робити те, що тобі подобається, тому я пробую себе всюди, де можна.
– Що тобі допомагає бути позитивною?
– Якщо ти не будеш розвиватися і займатися тим, що тобі важливе і близьке, твоє майбутнє не буде цікавим. І невідомо, яким воно в тебе буде взагалі.
Тут я погоджуюся із нашою співрозмовницею на 100 відсотків. Коли людина знаходить себе, їй набагато легше жити в цьому цікавому і непростому світі. Настя на тій стадії розвитку, коли у свої 17 чітко знає, що хоче і для чого.
– З третього класу я почала ходити в Палац дітей та молоді. Спочатку я робила маленькі картини із тканини, а згодом почала робити їх все більшими і більшими. Нині я роблю лише великі, завбільшки з метр. Олена Желєзнова, керівник гуртка "Колаж", у мене повірила, підтримала і допомогла.
Це було єдине місце, де прийняли Настю. Цікавий факт, що дівчина одна із небагатьох, хто робить картини такого розміру, і одна із тих, хто постійно їздить на різні фестивалі.
Коли я відвідую фестиваль перший раз, я завжди дарую одну роботу організаторам фестивалю. Так трапилось 18.03.2018р. Це був Міжнародний фестиваль "Соняшник". Журі були в захваті від моїх робіт, я запропонувала Голові правління МБФ "Соняшник" Горбуновій обрати одну роботу в подарунок. Вона вибрала картину "Щедрий бриль" (картна про прекрасну пору року - про літо, про його щедрі дари), щоб відвести її до Ієрусалиму.
На таких дітях, як наша співрозмовниця, багато хто ставить хрест, адже з ними потрібно займатися, потрібен індивідуальний підхід. З талановитими легко, а відкрити талант можуть одиниці. Отже, шановні викладачі, ті, хто злякався труднощів, повідомляю: Анастасія Возняк нині струнка і гарна дівчина, що розмовляє.
– Яка твоя мрія?
– Скласти ЗНО, здобути вищу освіту і допомагати таким, як сама.
Вона наполегливо старається вчитися, щоб здобути знання і вступити до ВНЗ. Мрія Насті – стати соціальним працівником, щоб допомагати дітям з інвалідністю, бо вона знає, як це, коли від тебе відвертаються і насміхаються.
– Я хочу свою любов передати їм і показати, як можна жити, – це каже 17-річна дівчина. Вона мріє не про 11 айфон чи ще якісь матеріальні дрібнички, її мрія – нести у світ добро та любов. А ці речі – безцінні.
– Книги, які можеш порекомендувати нашим читачам?
– Книги з психології, адже вони допомагають на багато речей подивитися під іншим кутом зору.
– Що ти хочеш донести до наших читачів?
– Кожній дитині дуже важко розібратися в собі, особливо коли немає підтримки. Я хочу, щоб вони не опускали руки, а ішли вперед. Незважаючи на поразки, невдачі, приниження, треба зібрати всі свої сили і рухатися вперед. Треба прописати свою мету. Я знаю, про що кажу, адже в самої неодноразово опускалися руки, та все ж мені допомагали віра, надія і, звичайно, підтримка бабусі. Вона завжди наголошувала, що я – особлива. Я вірю в добро, яке є на світі. З дитинства постійно ходила до церкви, в недільну школу і підходила до кожного священника, щоб попросити благословення. Я маю велику віру в душі, молюся щодня двічі на день і точно знаю, що там мене чують. Якщо ти чогось дуже сильно хочеш, це обов’язково прийде до тебе, і лише ти сам вирішуєш, як і що з цим робити.
– Чи хочеш, щоб твої старання оцінили батьки?
– Ні. Все, що роблю, я роблю для себе, для свого майбутнього! Це моє життя. Я щаслива, що схожа на тата, і щаслива, що відпустила біль за маму. Тепер мені ніщо не заважає іти вперед і досягати своїх цілей.
Під час розмови з’ясувалося дещо цікаве. Людмила Петрівна зверталася до місцевої влади, щоб та допомогла відкрити магазинчика, в якому продавалися б вироби ручної роботи особливих діток міста, адже вони роблять багато чого прекрасного своїми руками. Магазин міг би мати гасло: "Купи щось в цьому магазині і допоможи людині з інвалідністю". На жаль, вона не отримала ні розуміння, ні підтримки.
20 лютого Насті виповниться 18 років. Можливо, хтось із вас, хто прочитає цю статтю про особливу дівчину, захоче привнести крапельку добра в цей світ. Ви можете як мінімум придбати картини дівчини (ми вам в цьому допоможемо), а як максимум – що підказує душа і совість.
У світі так багато тих, хто може зробити боляче. Так само, як багато тих, хто може зробити щось хороше. Якби кожен зробив добру справу для таких, як Настя, та й просто для дітей, життя в місті змінилося б. Діти, яких люблять, виростають дорослими, які вміють любити. Діти, яких не люблять, виростають дорослими, які вміють ненавидіти.
