У попередній частині йшлося про те, як директор музею бойової слави Новограда-Волинського Юхим Загривий та ветеран війни Олексій Цвєркун вирішили зайнятися пошуками затопленого у Случі танку Т-34. Як відбувалися розвідувальні роботи та чи вдалося знайти танк, читайте далі.
У лютому 1978 року геологорозвідувальна партія № 49 на чолі з Федоренком продовжила роботу. Вище греблі паперової фабрики, на півкілометровому відрізку, всю поверхню льоду геофізики розкреслили на квадрати 5 на 5 метрів. В результаті цієї нелегкої роботи (заміри проводилися в кожній точці через 5 метрів) було зафіксовано на глибині 6-8 метрів від дзеркала води "тіла високої магнітної сприйнятливості".
Що за предмет під товщею мулу, прилад сказати не міг. Пошуковці замислюються, а чи бува немає інших способів знаходити під землею метал, особливо великі предмети? І хтозна, чим закінчилася б ця історія, якби не випадок. Прочитавши в одній із газет замітку, де мова йшла, про Таганрозький радіотехнічний інститут ім. Калмикова (інженерно-технологічна академія Південного федерального університету, Росія) Юхим Никанорович пише лист Цвєркуну.
У листі розповідає, що інститут успішно проводить дослідні роботи з випробування параметричного гідролокатора ПГЛ-3 і просить встановити контакт з керівництвом закладу. Олексій Іванович особисто домігся зустрічі з керівником інституту і висловив йому свої міркування. Тим часом Новоград-Волинська рада ветеранів війни надсилає в інститут офіційний лист.
У ньому міститься прохання знайти можливість за допомогою нової розробки організувати пошук танка. Невдовзі з Росії надходить відповідь, — дослідники погодилися привезти прилад, вони написали, що "беруться за цю справу на добровільних засадах" і починають формувати експедицію. Групу співробітників і студентів кафедри електрогідроакустики і ультразвукової техніки, що прибула в Чижівку, очолив Олександр Максимович Гаврилов.
Щодня з ранку до пізнього вечора, протягом десяти днів (12-21 травня 1980 року), незважаючи на дощ і весняний паводок, експедиція працювала і зі своїм завданням чудово впоралася. Під час проведення пошукових робіт використовувався човен, до корми якого кріпився антенний пристрій, що складався з приймальної гідроакустичної антени і легкого поплавка.
Завдяки цьому акустична вісь антенного пристрою була на поверхні води, таким чином постійно орієнтована в дно річки. Це дозволяло отримати інформацію про глибину, наявність і заглиблення предметів, шарів ґрунту. Апаратура і контрольно-вимірювальні прилади розміщувалися на березі. Швидка течія в районі пошуку вимагала часткової прив’язки для кожного вимірювання, інакше на кожні десять метрів при русі вздовж річища знесення до берега досягало понад три метри.
Щоб цього не відбувалося, трос перетягували через річище і в напрямку до нього. Йдучи проти течії, здійснювали кожен замірний прохід. Титанічну працю студентів і співробітників інституту було винагороджено: вдалося отримати записи рельєфу дна і донних відкладень на площі понад сто шістдесят квадратних метрів (сорок метрів уздовж берега і сорок два метри ширина річки).
На користь наявності танка з’явився ще один документ:
Показання магнітної зйомки по льоду в 1978 році і параметричної гідролокації навесні 1980 року збіглися. Це вселяло ще більшу впевненість: танк Т-34 в річці Случ є!
Згодом були ще ходіння по інстанціях, десятки листів і звернень в різні громадські організації, установи. Попри досить активну позицію ентузіастів справа застрягла на пів шляху ще на кілька років: на заваді, як це часто трапляється, стали бюрократичні перешкоди та... небажання ради ветеранів 25-го танкового корпусу визнати затоплення танка в річці Случ при переправі, а водночас і загибель його екіпажу.
Все, що залишалося — шукати інші шляхи й можливості. Однак все докорінно змінилося після того, як у травні 1986 року Юхим Никанорович, після довгих роздумів і вагань, звернувся з проханням про допомогу до журналіста широко відомої радянської газети "Известия", підполковника Валерія Євгеновича Куплевахського. Юхим Никанорович і Валерій Євгенович вели активне листування.
Знайомству і зближенню обох сприяла спільність інтересів, любов до рідної історії — героїчного минулого. Куплевахський — син солдата 175-ї танкової бригади, яка визволяла наше місто. Його батько проходив службу в 1-му танковому батальйоні (друга рота), але до Новограда-Волинського, на жаль, не дійшов. Загинув 23 грудня 1943 року в запеклому танковому бою за села Новаки, Хотинівка Житомирської області.
Валерій Євгенович багато часу провів у Центральному архіві Міністерства оборони, що у Підмосков’ї. З’ясовував, за яких обставин загинув батько, де похований, а заодно виконав величезну роботу: переписав всі бойові накази, донесення, розвідзведення та інше по 175-й танковій бригаді з середини листопада 1943 року по січень 1944 року. Саме завдяки йому музей бойової слави поповнився відомостями з архівних документів про 25-й танковий корпус, якому підпорядковувалась і 175-а танкова бригада.
Письменника (його перу належить повість "Розвідники") і журналіста глибоко схвилювала ця дивовижна історія, і вже невдовзі, 11 листопада цього ж року, в газеті "Известия" з’являється стаття, яка привертає до себе увагу вже самою назвою "Нужны сподвижники на каждый день", де Валерій Євгенович детально переповів події й перипетії, пов’язані із затопленим танком.
Свою публікацію автор закінчує словами:
Публікація у всесоюзній пресі, високоавторитетній радянській газеті, змусила всіх повірити в існування затопленого танку.
Не дивно, що відразу з цього приводу скликали спеціальне розширене засідання міськкому партії, на яке запросили начальника місцевого гарнізону і ветеранський актив міста. Ознайомившись зі статтею і схемами місця передбачуваного залягання в річці танка (схеми геологічної партії і геологічного інституту), секретар міськкому партії та начальник гарнізону поставилися з великою зацікавленістю до цього питання.
Але в той час всі спроби зайнятися його практичним вирішенням зводилося нанівець. На підйом танка з річки необхідні кошти і техніка, а міська влада і місцевий гарнізон таких ресурсів у своєму розпорядженні не мали. На засіданні виношувалися плани щодо спорудження пам’ятника воїнам-танкістам. Не менш жвава і напружена дискусія розгорнулася і стосовно місця його встановлення (звісно, якщо дійсно танк буде знайдений і піднятий з ріки).
Ситуація ускладнювалася тим, що в Новограді-Волинському, на її східній околиці, 9 травня 1977 року вже встановили знаменитий танк "Нещадний", побудований на особисті заощадження письменників С. Я. Маршака, М. С. Тихонова, В. М. Гусєва, С. В. Михалкова і художників М. В. Купріянова, П. М. Крилова і М. А. Соколова.
Цей факт міг позначитися на ситуації, командування військами ПрикВО могло вирішити, що немає потреби встановлювати ще один танк в невеликому містечку. На перепоні стала ще одна подія. Тоді в Радянському Союзі на повну потужність йшло будівництво меморіального парку на Поклінній горі в Москві. Було очевидно, що "експонат" в місті не залишиться, а поповнить ряди раритетної техніки в Москві.
Тому на засіданні, після довгих суперечок, ухвалили негласне рішення: питання про танк і все інше, пов’язане з ним, поки заморозити (до відкриття меморіалу на Поклінній горі). Під час обговорення виникла думка знову звернутися до ветеранів 25-го танкового корпусу і заручитися їхньою підтримкою, або хоча б згодою, на продовження пошуку затонулого танку.
Результат не змусив себе довго чекати. Так, вже 21 квітня 1987 року Голова Ради ветеранів 25-го танкового корпусу, генерал-майор танкових військ у відставці М. Д. Зубков у листі до першого секретаря міськкому партії В. В. Шафранського повідомляє, що незважаючи на те, що в архівних документах танк не значиться "не виключають можливості, що в ході напружених бойових дій, стрімкого наступу корпусу загибель танка і його екіпажу, під час форсування річки, могла бути технічною частиною бригади не зафіксована".
Справа набувала широкого розголосу. Нею зацікавилася Президія Московської секції Радянського комітету ветеранів війни, яка звернулася з клопотанням до командувача військами Червонопрапорного Прикарпатського округу генерал-полковника В. В. Скокова, а також до голови виконкому Новоград-Волинської міської ради народних депутатів А. А. Ринки.
Просили сприяння
Врешті, довгі зволікання і обговорення залишилися позаду і після певних узгоджень командування ПрикВО відповіло згодою.
Заручившись підтримкою впливових організацій, влада міста на своєму черговому засіданні вирішила роботи з підйому танка організувати в червні-липні 1987 року період найнижчого рівня води в річці Случ. А до цього часу спільно з командуванням місцевого гарнізону визначити обсяг і послідовність робіт, підготувати техніку, водолазів, саперний підрозділ для роботи зі знешкодження вибухонебезпечних предметів (снарядів, гранат).
Історія із затонулим танком під час переправи, як з’ясувалося, не давала спокою багатьом ентузіастам: з’явилися люди, які стали пропонувати свої послуги. Готовність висловили спортивно-технічні клуби Радянського Союзу, зокрема, Київський морський клуб "Квант", а також клуб "РИФ" із м. Воронеж.
До місцевої влади у відкритому листі звернувся режисер кіностудії "Укркінохроніка", член Спілки кінематографістів СРСР Л. А. Автономов. Він мав намір зняти документальний фільм про підняття танка з дна ріки. На адресу Юхима Никаноровича в перших числах липня надійшов ще один лист від згадуваного уже нами Зубкова, який повідомляв, що роботи з підняття танка плануються на кінець липня-початок серпня. Також доводилося до відома, що досягнуто домовленості з військовою частиною 57949, яка дислокується в Житомирі, про надання ними спеціального танкового тягача.
10 липня 1987 року в Новоград-Волинський прибуває за власною ініціативою експедиція спортивно-технічного клубу підводного плавання "РИФ" м. Воронеж під керівництвом Сергія Митрофановича Логачева. Цей клуб спеціалізувався на пошуку і підйомі із води танків, літаків та іншої техніки часів Другої світової війни. За декілька років роботи в списку їхніх раритетних знахідок значилася величезна кількість одиниць техніки.
Суботній ранок 11-го липня 1987 року. Юхим Никанорович разом з колегами і команда добровольців-водолазів вирушають у Чижівку на місце передбачуваної переправи. Перед зануренням водолази неквапом перевіряють спорядження і йдуть під воду. Секунда, друга — і їхні силуети розчиняються у воді. Для водолазів складні умови: дно мулисте, видимість нульова.
Багато хто на березі в передчутті знахідки. Вже йде обговорення, яким чином піднімати танк. Лише Юхим Никанорович помітно хвилюється, а водолази тим часом продовжують обхід, скрупульозно досліджуючи кожен квадратний метр, роблячи вертикальні проколи ґрунту металевими щупами на глибину 1,5-2 метри уздовж передбачуваної осьової лінії понтонної переправи.
Здавалося б, ще одне зусилля — і танк знайдуть, але поки все безрезультатно. Ентузіазм багатьох дослідників помітно охолонув. Виснажливі хвилини очікування, але ось після ще пів години на берег підіймаються втомлені водолази. З їхніх вуст звучать слова, що ніяких ознак перебування танка не виявлено, а на дні річки спочиває... рудний шлак!!! Зайве, мабуть, і казати, як всі були приголомшені.
Що ж це за рудний шлак? Звідки він тут взявся? Згодом цьому знайшли пояснення. Згідно з письмовими джерелами на українському Поліссі видобувалася велика кількість болотної руди (лимоніту), з якої в плавальних печах з використанням деревного вугілля виплавляли залізо для військових і господарських потреб. Шлак, зокрема в Чижівці, частково скидали в річку, таким чином засипаючи ями на лінії броду.
В ХІХ столітті в Чижівці збудували паперову фабрику і гребля, яка використовувалася як гідроспоруда для водозабору і для переправи через річку гужового транспорту та пішоходів. Тому брід, через підняття рівня води фактично втратив своє значення. Здавалося б, питання вичерпане, можна ставити "крапку" в цій загадковій і таємничій історії, що тягнулася більше десятка років. Але Олексій Іванович ніяк не бажає змиритися з цим висновком.
Попри все у черговому листі до Загривого він пише, що
Юхим Никанорович вкотре зв’язується з республіканським геологічним управлінням, де з великими труднощами добивається у керівництва дозволу, щоб ті направили групу фахівців для детальнішого обстеження річища річки Случ від греблі Чижівської паперової фабрики до скелі із захватом намитого півострова.
Вже невдовзі, 12 лютого 1988 року, ця група під керівництвом начальника загону М. І. Павлюченка розпочала пошук. Два дні поспіль вели розвідувальні роботи, але дива не сталося. За результатами експедиції встановлено:
Певна річ, такі висновки експедиції дуже засмутили пошуковців, а найбільше — самого Юхима Никаноровича, адже скільки сил, часу, енергії було витрачено! Танк знайти не вдалося, а чи був він взагалі? Якщо розглядати цю історію з точки зору відомостей про події тих років, то відповідь однозначна — ні.
У момент форсування Случі при звільненні Новограда-Волинського волею випадку понтонна переправа 175-ї танкової бригади проходила по лінії старого річкового броду. Збіг показів ветерана 175-ї танкової бригади О. І. Цвєркуна з показаннями спецприборів двох експедицій (магнітна зйомка і параметричний гідролокатор) — рідкісний збіг обставин, що призвели до помилкових висновків.
...Всі ми схильні помилятися, та й людська пам’ять далеко не досконала. Дуже часто вона, добре зберігаючи одні факти з минулого, легко втрачає інші. Зараз майже немає сумнівів, що Олексій Іванович помилився, а місцеві жителі, можливо, хотіли прославитися. Точно ми вже ніколи не дізнаємося, можна лише висувати певні припущення.
Проте я не помилюсь, якщо скажу, що діями Олексія Івановича та Юхима Никаноровича керували добрі наміри: якщо танк в Случі є, то його необхідно підняти. Далі знайти і поховати з відданням військових почестей останків воїнів (адже їм у вогні і жаху війни не пощастило навіть бути гідно похованими) і, якщо є змога, повернути з небуття імена безвісти зниклих захисників Вітчизни. Також зберегти танк для міста, спробувати його відновити з подальшим встановленням як пам’ятника воїнам-визволителям, танкістам.
Олена Жовтюк, директор краєзнавчого музею
