Кожен з нас хоча б раз у житті зустрічав на своєму шляху залежних людей. Не важливо, були це просто знайомі, віддалені родичі чи близькі люди. Ви спостерігали за їхнім вибором і нічого не могли вдіяти. З часом блиск в їхніх очах тонув у химерних глибинах душі, а разом з ним ваші надії виправити бодай щось. Коли ми крокуємо своєю життєвою стежиною, на шляху зустрічається безліч залежностей: алкогольна, наркотична, ігрова, не важливо яка, вона стає нашим вибором, не завжди свідомим, але ми його обираємо. Як же стають залежними? Зазвичай все починається з компанії, здається, що саме з цими людьми твоє життя стане кращим. Найчастіше залежні не визнають себе такими і сліпо вірять, що це лиш маленький період їх життя, від якого вони з легкістю відмовляться. Проте минають роки, а виходу все нема. Наша наступна історія саме про цей вихід, про 9 років залежності, про життя в криміналі та наркотиках, а головне – про реабілітацію та новий шанс почати все з нуля.
Знайомтесь, Андрій Іванов
Я народився у Вінниці 1978 року, виховувався в соціально стабільній, нормальній, я б навіть сказав, хорошій родині. Батьки ніколи не були залежними, хіба що від щирої любові до мене, правильно виховували єдиного сина. З дитинства любив спорт і займався майже усіма його видами. Врешті моя увага зупинилася на плаванні та карате – хотів у майбутньому стати професійним спортсменом. Вчився нормально, жив спортом, був надією та опорою батьків. Однак у 16 років в моєму житті стався той самий переломний момент – я травмував плече. Лікарі одразу викреслили з мого життя спорт і за один день відібрали в мене мету. Але залишався дуже малий шанс, що я відновлюсь за рік. Я цілий рік проходив реабілітацію, розробляв плече і мріяв про диво. Через рік я таки знову повернувся у спорт. Перший спаринг – і суперник знову травмує мені те саме плече. Досі тяжко описати той біль, він був не фізичний. Я зрозумів: спорт зник назавжди з мого життя. Тоді знайшов альтернативу – вулицю. Були 90-і – воля, вседозволеність. Я став спочатку на шлях криміналу, а потім наркотиків.
Родина компанійська і дружня
Оскільки тато музикант, у нас завжди було багато гостей. Усі друзі заздрили батькам, що в них такий чудовий син: спортсмен, не п’є й не курить. Ніхто не міг подумати, що щось може статися. Батьки дізнались про все лишень через два роки. Ніхто не контролював, мені просто сліпо вірили.
Одного дня мені стало зле, почали проявлятись наслідки мого життя. Батьки викликали швидку. Коли лікарі засукали рукава, стало все зрозуміло: руки в ін’єкціях. У мами й тата – шок. Розпочався абсцес, інфікування організму, було важко дихати. Мене поклали в лікарню, зробили операцію. Батьки серйозно мною зайнялися з надією витягти мене з цього стану. Ізолювали мене від суспільства, почали все контролювати, але це було нереально в той час.
Зараз цей досвід допомагає мені радити людям, як знайти вихід, тому що я зрозумів: якщо діти залежні, то батьки стають співзалежними. Мабуть, це основний аргумент, чому я зараз допомагаю людям вийти із залежності. Цей біль мені знайомий. Я знаю, що це робить людину нещасною.
Наркоманське життя
Я рік заочно вчився в технікумі, і коли потреба в добуванні наркотиків стала більшою, то зникла жага до навчання. Проводив багато часу на вулиці, але вже не так, як раніше. І от коли спорт зник з мого життя, на заміну прийшли сигарети, легкі наркотики, марихуана. Це був той час, коли в наш простір увійшла відеопродукція, нові фільми, які показували як можна себе продемонструвати у суспільстві, як на нього впливати. Ці фільми пропонували нелегальну продукцію, пропагували кримінал, наркотики та вседозволеність. Я навчився красти і просто платив міліціонерам – вони знали, чим я займаюсь. Тоді дуже багато людей потрапило під цю хвилю, багато вийшло з-під контролю батьків. І ще й період 16-18 років – хочеш бути дорослим, показати усім, який ти крутий, а допінг допомагає почуватися впевненіше. Це все так перепліталось, що перетворились зі стану ейфорії в абсолютно нормальний. Тоді, щоб прожити день, мені потрібен був наркотик, без нього ніяк. Хоча з самого початку я був впевнений, що зупинюсь. Починалось усе з трави потім таблетки, героїн, опіум, мак. Це були страшні часи передозування та шприців у кожному під’їзді. Зараз, коли я іноді їду у Вінницю на свій район, бачу зовсім інше: торгові центри, гарні будинки, алеї, все культурно, гарно. А в 90-х все було по-іншому, а міліція все покривала.
Мене відмовляли, але я все-таки спробував і зрозумів – це моє. Такий наркотик був дешевим на той час, я щодня вживав його і згодом відчув, що не можу жити без дози.
Тоді батьки і дізнались. Почали боротися за мене, і я намагався з цим впоратись. Ці спроби тривали ще 7 років. Від вулиці я втікав у лікарні, на курорти, поїздки, щоб нарешті жити іншим життям, але повертаючись, починав все спочатку. Одного дня я зрозумів, що не маю сил. Я погодився з тим, що не зроблю нікого щасливим, перестав дивитися на жінок, на себе як на людину в суспільстві. Родичі перестали зі мною спілкуватись. Це все була рана в середині мене, яку я глушив наркотиками. Встаючи зранку знав, що мене чекає і що робитиму ввечері. Я просто існував.
Переломний момент: жага до життя і, звісно, батьки
Я спостерігав за рідними і проєктував глибоко у свідомості, як колись виноситимуть труну наркомана, злочинця, і в батьків закінчиться життя, бо в них нема більше нікого. І мене це дуже гнітило. Я знав, у них без мене нема сенсу життя. Воно поламається в ту мить, як я остаточно зламаю своє.
Якось, коли я лежав у лікарні, щоб батькам стало легше, і щоб збити дозу, адже я вже тоді знав, що ці відвідини лікарень аж ніяк не допомагають, до мене вкотре прийшли люди з реабілітаційного центру. Побачивши їх, зрозумів, що вони теж починали, як я. Але змогли вилікуватись, стати іншими. Саме після того я почав замислюватися про реабілітацію і церкву, що допомагає в цьому.
Я вийшов з лікарні і продовжив звичний спосіб життя, але стежинка почала звужуватись. Настала криза, яка допомогла, тоді мені було 24 роки. Я прийшов на суд, де мене мали посадити за чергову крадіжку, на ще одне «умовно» я більше не розраховував. Це був мій третій суд і те, що мене випустили – була милість Божа, диво. Суддя спитав, чи я розкаююсь, він поговорив зі мною як знайомий, близький родич. Він дав мені умовний термін, уявляєте, просто за те, що я щиро розкаявся. І відразу вийшовши з зали суду, я сказав мамі, що їду на реабілітацію в Коростень.
Усе робилося через переосмислення цінностей, реабілітація була безкоштовною. Перші дні мені було складно, але не так, як було б в іншому місці. Я знав, що таке ломка, моральний тиск, яким мене намагались вилікувати в інших закладах. Там же все було інакше, позитивна атмосфера. Перші дні мені приносили їжу в ліжко, розповідали свої історії, просто говорили як з братом. Я почав бачити світло, повірив, що потрібен комусь, окрім своїх батьків. Це було серйозне рішення, тож поставився до нього як до єдиного шансу. Навіть коли мені було тяжко, атмосфера, що там панує, допомагала, я чітко розумів чому приїхав туди. За шість місяців мого життя там я змінився повністю.
Щоб ви зрозуміли: існує соціальний центр реабілітації і християнський. У соціальному все медикаментозно, в християнському допомагають молитвами, словом, допомагають подивитися на себе іншими очима. Через два місяці перебування в християнському центрі я відчув себе сильним, радісним, новим. Мої перші емоції проявилися вже через кілька днів коли ми поїхали на річку. Ми купалися, грали в футбол, волейбол і просто весело проводили час. Рано-вранці я виліз із намету й заплакав. Побачив те саме, що й завжди, тільки по-іншому. Затим, гуляючи яблуневим садом на території центру, я говорив з собою, з Богом і зрозумів, що він поряд. Я запитав себе: «Андрію, ти маєш все, що треба – здоров’я, сили, радість. Що далі?». І це було місце, де я вирішив, що далі буду вдячний Богу і залишусь там, щоб допомагати людям.
Мама й тато приїздили до мене, завжди в очах у них були сльози, бо вони помітили зміни, але все ще боялись. Не хотіли, щоб я повернувся назад, і моєму рішенню залишитись там вони дуже зраділи. Після реабілітації, коли я приїздив у Вінницю, вони мене контролювали: зазирали в очі, часто телефонували. Але різниця була в тім, що після лікарень я хотів довести, що покінчив з усім, але все одно не зупинявся. Цього ж разу я нічого не говорив, спокійно зустрічався з друзями, але відмовлявся від усього.
Що ж це за центр?
Там була ціла команда людей, що допомагали змінитись. Вони дали мені зрозуміти, що моя проблема в управлінні собою, в характері. Соломон казав: «Людина, здатна керувати собою, подібна місту». І ось вже 17 років я жодного разу не зірвався, не вживав нічого, навіть не курив. За цей час я вчився практики в реабілітаційних центрах, заочно закінчив теологічний інститут. Усе, що змінювалось, це міста. Я був в Овручі, з 2003-2006 роках там ми відкрили центр, сформували команду, потім у Санкт-Петербурзі працював у 2006-му майже рік. У 2007 році приїхав у Новоград, це був унікальний час. Тут мені пропонували роботу як служителя церкви, тоді я внутрішньо був готовий до цього.
Поясню, чому ж цей час став таким унікальним? Ще в Коростені в церкві я познайомився з дівчиною. Ми спілкувалися. Настав час, коли ми стали зрілими для стосунків. 21 січня 2007 року я одружився, захотів дитину. Згодом збагнув, що немає нічого неможливого, головне – стати на правильний шлях. Зараз у нас двоє дітей: 5-річний Тимофій і 8-літня Аріанна.
Перші кроки в Новограді
Коли мені у 2007-му сказали про Новоград, бо в нас була ціль охопити центрами реабілітації Житомирську область, я думав собі, що ж це за місто. Приїхавши сюди, я просто прогулявся вулицями, поговорив з людьми і вже з першої поїздки відчув себе як вдома. Друга поїздка: ми поїхали з командою, відвідали адміністрацію міста, зустрілись з Валентиною Титяневич. Досить добре пройшла розмова, вона простягнула нам руку допомоги. Ми не відразу переїхали сюди, з дружиною жили в Коростені, але двічі на тиждень приїздили. Ми зустрічались з людьми, контактували, пропонували допомогу. Найперші зустрічі були під пішохідним мостом: з дружиною і ще двома помічниками з Коростеня брали пряники, солодку воду та співали, закликали охочих. Ми пропонували нове життя. Хтось чіплявся, хтось ні, дуже багатьох уже немає, вони померли від залежності, хтось сидить, хтось прийшов до нас пізніше.
Перші роки дуже тісно співпрацювали з соціальними службами. Проводили профілактики по школах, показували відео, роздавали буклети, а найголовніше – розповідали свої історії. Ми збирали цілі зали, і я всім, дітям, їхнім батькам, щиро розповідав свою історію, свій шлях, щоб вони розуміли, що все реально. Згодом я став членом спостережної ради і є ним досі. Одного року став "Гордістю міста".
Зараз маємо свій центр в Яруні. Ми купили там хатину, разом із залежними хлопцями зробили ремонт і нині це добротна будівля, де можуть позбуватися поганих звичок різні люди. Наприклад, одна з останніх історій: людина працювала в адміністрації начальником земельного відділу. Позаторік восени ми забрали її з вокзалу. Як виявилось, це досить освічений чоловік, просто в житті щось пішло не так. Його залишили без квартири – почав пити. Зараз він з нами, має певну сферу відповідальності.
Уже два роки завдяки нам існує проєкт «Допоможемо вижити». Ми почали збирати речі для тих, хто немає змоги їх придбати, і приходили не безхатьки, а люди, які не можуть вижити на пенсію.
Кошти на своє існування заробляємо самі: люди їдуть в ліс, займаються сільським господарством. Звісно, без допомоги нам буде скрутно, тому часто звертаємось до підприємців, хтось допомагає, а хтось ні.
Плани
Звичайно, як всі, ми хочемо рости, розвиватись. Нині відкрили молодіжний клуб, активно працюємо з підлітками, вони не залежні, ми просто допомагаємо їм обрати правильний шлях. Молодь у наш час, на жаль, окрім наркотиків, має багато проблем: спілкування з батьками, цькування та багато іншого.
Також ми домовились про співпрацю з мережею супермаркетів "Сільпо". Їздимо туди, збираємо кошики і розвозимо потім їх тим людям, хто цього потребує, щоб вони знали, що не все так погано.
Я щиро хочу, щоб кожен з нас починав зміни з себе. Є люди, які не погано живуть, вони можуть стати каналом добра і щастя, а є люди, які живуть погано і звинувачують всіх у цьому. Треба бути чесним, ви маєте руки й ноги, тож працюйте над собою. Для мене прикладом є Нік Вуйчич – хлопець без рук і ніг. Він такий сильний мотиватор, що здатний підняти людей. Коли я почув його, то спитав себе, яке я маю право нити. Стукайте, і ви знайдете вихід. Я хочу вплинути на мислення людей, на місто, де живу, щось змінити в кожному. Ми всі не вічні. Дім, машина не зроблять вас кращим, а допомога людям – це головне.
