Він народився у Казахстані, але у своїх творах описує красу та багатсво природи України. Багато подорожує світом та колекціонує історичні пам'ятки культури. Микола Хомич жив та працював у Новограді-Волинському, а на канікули приїздить до рідного батькіського села Радулин.Сьогодні письменник – лауреат міжнародної літературної премії "Воїн світла", має нагороду найкращої книжки року "Глиняний кіт", міжнародну літературну премію "Дон Кіхот", премію журналу "Радуга". То хто ж він: сучасний автор чи екстримал-мандрівник?
Біографія
Батько Миколи родом із села Радулин Баранівського району. Але ще до народження сина батьки переїхали у Казахстан. Там 1959 року народився Микола. Письменник згадує, що у 7 класі, 13-річним, повернувся в Україну до Новограда.
– В мене був культурний шок, коли я повернувся в українську школу. Все не так, на жаль, як було у Казахстані, – каже він. – Маленька школа, пічне опалення, туалет на вулиці. Одноповерхова будівля – колишній дім Лесі Українки. Це сьогодні перша школа (ліцей № 1 – прим. авт.) інша, а тоді вона була найзанедбанішою в Новограді.
Уже в школі хлопчик почав запитувати себе, хто ж він. Навіть є авторська розповідь “Вавілонська вежа” – про усвідомлення того, хто ти є і яка твоя національна приналежність. Бо людина, як каже письменник, народжується двічі: вперше – як біологічна особа, і вдруге – коли приходить усвідомлення національності.
Микола Хомич пригадує, що пів літа на канікулах проводив у бабусі в Ростовській області, а половину – на Звягельщині.
– Тут моя батьківщина: вона в запахах, світанках та заходах сонця.
І зізнається, що у формуванні його як особистості велику роль відіграли книги:
– Фактично вони мене сформували.
На запитання, куди вступив після школи, письменник розповів цікаву історію з життя:
– Ми з моїм другом в дитинстві мріяли стати льотчиками. І тут трапляється з нами ситуація. До друга приїздить дядько вчений. У нього була теорія: діти беруться із надлишків у жінок корисних речовин: білків, жирів. Так-от пішли ми до інших хлопців, які були старшими за нас, і розповіли їм. Вони нас висміяли – закінчилося діло бійкою. І тоді я сказав другові: "Ти йди на льотчика, а я піду в медичний, щоб таки дізнатися, звідки беруться діти". Так і сталося.
Микола Харитонович каже, що також на вибір майбутньої професії вплинула книга Гуго Глязера "Драматическая медицина. Опыты врачей на себе".
Лікарня
– Я закінчив Вінницький медичний інститут. За спеціальністю – дитячий лікар. Почав працювати у Новограді. Звичайно, зовсім інакше сприймається робота лікаря на практиці, ніж у книгах. За 10 років лікарювання працював і в інфекційному віділенні, дитячому, в реанімації, і пологи доводилося приймати. А у 1986 році, коли сталася аварія на Чорнобилі, я був начальником медичної служби полку.
Я бачив життя в самому його різноманітті. Після Чорнобиля поїхав у відрядження у Таджикістан. А там – масова смертність дітей. І помирали від хімії – дефоліантів. У тому регіоні бавовняні поля обробляли цієї хімію для того щоб вибирати рослини комбайном. Картина була страшна.
Потім – роки Перебудови, розпад СРСР. На очах Миколи Хомича буквально руйнувалася медицина.
– Раптом не стало нічого. Не було навіть засобів для наркозу. Фактично лікар залишився сам на сам із проблемою хворого. Я відчув себе заручником ситуації. Відчуття, наче йду тонкою кригою, – із сумом у голосі пригадує він. – Я пішов з медицини.
Бізнес
– Після 10 років на посаді лікаря виникло бажання щось змінити у цій сфері. Тому прийшла ідея ввезти в Україну необхідні лікарські засоби, яких не було. Так чоловік створив оптову компанію, що ввозила медикаменти.
Я створив бізнес, люди почали самостійно працювати. Я до цього вже не мав безпосереднього відношення. І тоді подумав, що продавати медикаменти – це одне, але чому б їх не виробляти? Тому почав нову справу.
Сім'я
А вірна підтримка усі ці роки – дружина Тамара.
Дев'ятикласники не могли поділити дівчат на святкуванні Нового року. І саме на Тамару випало двоє хлопців водночас. А цілеспрямований Микола вирішив таки добитися дівчину. Запросив її на танець і почав розповідати про книги Тур Хейердала.
– Я їй сказав: подарую тобі увесь світ. Так воно і сталося.
У Миколи й Тамари є донька Юлія, також мають двох онучок – Лію та Ніку.
– А секрет нашого довгого подружнього житя – це взаєморозуміння. Закоханність минає. Далі стосунки мають перерости у щось. Це щось схоже на парфуми. Перша нота – та, яка вас спершу підкорила. Друга нота – якщо вона врешті-решт не подобається – тоді у вас нічого не вийде. А нота серця, та остання, вона має стати такою ж бажаною, як і перша. Можливо, не такою яскравою, але так, щоб було комфортно.
Ну і любов – це перш за все бажання ділитися одне з одним побаченим. Бо коли ти без коханої людини – світ неповний. Моя дружина – моя муза. Завдяки дружині я видав свою першу книгу. І завжди те, що пишу, я читаю їй.
– Жінка тримає напрямок у стосунках, підтримує та надихає.
Книги
Микола Харитонович каже, що писати почав, коли у бізнесі вже все йшло як годинник. І сталося це після 30 років. Він прийшов у літературу вже зрілим автором, але до останнього не думав, що таки стане ним.
– Вперше взявся щось писати у третьому класі. Тоді подивився фільм «Туманность Андромеды» і подумав, що та історія незакінчена. Я вирішив її продовжити: використав безліч наукових термінів, які коли-небудь чув. І чекав маму з роботи, щоб дати їй почитати свій геніальний твір. І перше, що мама запитала, – чому я не вивчив уроки. А на моменті, де писав про те, що герої помирають, мама засміялася і запитала, звідки я взяв цю "розумну" термінолоію. І як взагалі це все нафантазував. "Краще роби уроки, а не займайся такимим дурницями", – сказала вона. Після того я вирішив, що більше ніколи не буду писати.
Минув час. Микола Харитонович багато подорожував світом. І так, під час однієї із своїх подорожей, дружина почала робити мандрівні замітки, буквально одне речення. А були тоді в Гімалаях, де є найвища дорога в світі, бачили п`ять перевалів та ходили по місцям Реріха. І, згадує письменник, дружина просто почала все це описувати.
– Перед очима одразу назріває картина: запахи, кольори – це краще, ніж фото. Я казав: пиши ще. А дружина відповіла: "Пиши сам". А я ж знаю, що не вмію. Але пересилив себе і все-таки сів і цілу ніч писав.
Перше оповідання називалося «Мысли в пути». Зранку прочитав дружині, вона сказала, що написано класно. Для мене це стало забавою: я читав щоранку за чашкою кави дружині те, що написав уночі. І згодом, коли назбиралося багато таких оповідок, вона порадила видати їх.
Але Микола Харитонович погодився не одразу, адже він писав для себе. Дружина Тамара давала читати друзям, а ті запевняли його у тому, що потрібно видавати книгу. І він здався. Так народилася перша книга "Ночь Русалки" і водночас сучасний письменник Микола Хомич.
Вже сьогодні це оповідання є в україномовному варіанті, а тоді, 2011 року, книга вийшла в оригіналі російською разом із першими есе автора та замальовками. Друкувалася у видавництві “Фоліо” тиражем у 1000 примірників. Книги автора перекладені білоруською, румунською, азербайджанською та грецькою мовами.
Після виходу першої книги Микола Хомич згадав передбачення гімалайського астролога.
– Ми подорожували Індією. Тоді пройшов ураган і всі були відрізані від цивілізації. Люди реально загинули, замерзли. Ми не знали, що ж буде з нами. Індуси порадили мені поспілкуватися з астрологом. У них астролог, як у нас сімейний лікар. Хоча я матеріаліст і в усе це не вірю, але таки пішов. Він запитав моє ім’я і дату народження. І став розказувати, що я лікар, не практикую. Я думав, що це друзі йому розповіли. А потім почав говорити речі, які знав лише я. Астролог сказав: "Повернетеся в Київ – і у вас різко зміниться життя. Ви станете публічною людиною".
Я подумав, що він мав на увазі політику. Бо я так уявляв собі публічність. Але ж ніколи не збирався цим займатися. Тому приїхавши додому, швидко забув усе. І раптом виходить моя книга, вона розлітається. Тобто передбачення здійснилося, моя публічність – це мої особисті думки та переживання.
Мої книги – це бажання зрозуміти світ, в якому живеш. Це більше питання, адже я не даю готової відповіді, я даю змогу читачеві думати разом зі мною. За цей час у мене вийшло 5 романів. Я не пишу на чорновик, а набираю одразу на комп’ютері. Можу потім лише переставити слова для мелодики. А коли пишу, то слухаю музику, яка асоціюється з майбутнім твором.
Свій першй роман "Час" автор писав близько року. Він про обмеженність часу, преоцінку житя.
Пишучи книги, автор читає багато спеціальної літератури та подорожує. Так для написання "Пространство Х или территория лжи" письменник був у Новгороді та Норвегії, а для написання "Тайны гробницы" їздив у США.
Зараз письменник працює над новим історичним романом-сагою "Замисел Бога". Це складний роман, розповідає автор, він пояснює його через ообистості. Тут буде детальна історія України: Микола Хомич дізнався, скільки коштувала земля, яйця, горілка на базарі в 19 столітті. І письменник уже їздив до Батурина, Хортиці і Кракова, Кам'яної Могили, Чигирина, щоб написати сюжет про козаків, про військо запорізьке.
– Тобто через дві людські лінії – козацьку та селянську – я покажу всю історію нашої держави.
Подорожі
Письменик часто їздить у так звані творчі відрядження, щоб знайти більше інформації про сюжети, які він пише. І подорожі – це улюблене хобі. Але, каже він, кількість країн, які відвідав, так ніколи і не рахував. Микола Хомич іще зі студенства мріяв про Париж, і коли туди потрапив, то знав усі вулиці. Він читав про це в книгах та подумки багато разів уже ними ходив.
Але серед усіх можливих видів подорожей письменник часто обирає екстремальні. Він куштував смертельно небезпечну рибу фугу, підняв на вершині Кіліманджаро український прапор, плавав з акулами та жив на острові людоїдів.
Колекція
І серед усіх захолень є ще одне, яким письменник дуже дорожить. Це його будинок-музей у селі Радулин. Тут представлені колекції старовинних речей не лише з Житомирщини, а й з інших регіонів України.
– Мені хотілося зберегти побут та енергетику кожної речі, яка є в моїй колекції. І кожна тарілка тут – це не просто тіралка. Для мене – це зліпок часу, який зникає. В кожній речі ціла історія, це код нації. Така собі маленька Україна з різних регіонів.
Насамкінець письменик сказав:
– Творчість – наче два паралельних життя. Ось зараз я спілкуюся з вами, але подумки перебуваю в бібліотеці Івана Мазепи. Я переживаю два життя одразу: перебуваю у тих часах, де є мої герої.
