Ми писали про те, що Новоград-Волинський став місцем підготовки для членів молодіжної збірної України з карате.
Чемпіонат світу вже позаду. Розпочалися чергові тренування, які відчинили двері в новий коридор, який веде до наступних медалей. Проте ми не маємо морального права говорити лише про те, що буде потім. Досвід, отриманий каратистом з Новограда-Волинського Олексієм Тростенюком та тренером уже міжнародного класу Петром Корнійчуком, може стати класною мотивацією для усіх наших читачів.
Олексій Тростенюк з Новограда-Волинського є яскравим прикладом каратистської династії, що зростає у клубі карате “СІЧ”. Петро Корнійчук виховував Вадима Рибачка, який наразі сам є тренером і вклав свої знання у вихованця – Олексія Тростенюка. Льоша вперше потрапив на чемпіонат світу і чітко, як справжній самурай, відповів на запитання про враження:
– За висновками скажу, що потрібно працювати далі і більше, щоб вибороти місце в збірній знову, потрапити на турнір такого високого рівня ще не один раз. Бо це нереально круті відчуття, після яких хочеться тільки тренуватися. У Тенеріфе сподобалося те, що усі люди на вулицях усміхаються тобі. Іноді щось до тебе говорять іспанською. Запам’ятались гарні краєвиди: ліворуч – гори, праворуч – океан, перед тобою – пальми.
Ми також запитали про лайфхаки для тих, хто поки тільки мріє відчути м’якість татамі під своїми ногами на ЧС:
– Тут все просто: ставиш ціль та живеш нею, бо якщо дуже хотіти, то все так і буде.
Не могли ми обійти увагою і головного тренера молодіжної збірної Петра Корнійчука, який, як завжди відверто, розповів нам про ставлення до української команди, цікаву стратегію тренерського штабу та чому він в Іспанії більшу частину часу провів під землею:
– Для Новограда ми фактично не привезли нічого, окрім досвіду. Наш спортсмен програв у першому бою 4:1 марокканцю. Тактично він був не готовий до такого активного бою. Школа північно-африканського континенту (Єгипет, Марокко, Алжир, Туніс) має досить серйозних спортсменів. Для будь-якого учасника складно вперше вийти на таку арену і, як гладіатор, битися перед сотнями глядачів. Він не впорався з хвилюванням. Але це колосальний досвід, який цінніший за будь-які медалі.
Для України ми привезли рекордну кількість медалей – три (Ліза Сірош, Андрій Торошанко, Вікторія Ващишин). Минулого ЧС не було жодної медалі. Ми стали 20 у командному заліку із 109 країн.
Думаю, що ми добре виступаємо. Тим паче, що інші країни поєднують медалі із ката і куміте. Ми ж тільки в напрямку куміте боремось, і тут наші результати непогані.
Вперше за шість років мого тренерського досвіду, як тренера збірної, відчув, що таке потрапити в "кліматичну яму". На 5-7 день в організмі спортсмена відбуваються зміни. На початкових боях вони нормально боролися, а на кінцевих у них не було сил зовсім – не вистачало дихання. Саме тому майже усі юніори (16-17 років) провалилися. Через день команда виступала краще, а хто пізніше – ще краще.
Суддівство цього разу не відповідало рівню ЧС. Судді судили, м'яко кажучи, несправедливо. Артем Середа, що вже тільки не робив на татамі, але один суддя дає бал, а інший – ні. Роберта Сірояна теж засудили перед фіналом. Віталій Демчишин (чемпіон Європи) в бою за третє місце за 1 секунду прийняв неправильне рішення і в фінал не потрапив. Мені, як тренеру дуже шкода, але загалом потенціал команди хороший.
Острів Тенеріфе – вулканічний. 14 днів перебування пройшли непомітно. Люди там нікуди не поспішають. О 10-й ідуть на роботу, по обіді лягають спати. За ментальністю іспанці сильно подібні на українців: з ними просто знаходити спільну мову. І океан, звичайно, він – неповторний.
Хоча відпочивати у мене не було часу, бо 5 днів я розминав спортсменів у підвальному приміщенні, виводив їх на татамі і так по колу. Чотири тренери зі мною працювали з України: один сидів на трибуні, дивився на конкурентів і розказував по рації про сильні і слабкі сторони.
Ставлення до української команди – бездоганне.
Коли я тільки починав працювати із збірною, велике щастя було пройти 2 відбіркових кола. Зараз технічно 1, 2, 3 коло проходимо впевнено. Якби все було добре в країні і була змога все робити як я бачу – ми через 1-2 роки могли б претендувати на топову країну по карате. Федерація мало звертає увагу на молодіжку. Але все ж 30 % вихованців молодіжки зазвичай переходять в дорослу збірну, і я дуже хочу, щоб ця тенденція тільки росла, підтрумую їх і мотивую.
– Що дає вам нещодавно отримана міжнародна акредитація?
– Вона дає змогу викладати карате за кордоном та мати доступ на міжнародні змагання рівня ЧС.
Як людину вона мене не змінила (усміхається), просто міжнародний статус, не більше і не менше. Так як і нічого не змінилось у ставленні Федерації та держави до мене. Я б хотів, щоб мені дали рівно стільки, скільки я вартий. Якщо звернете увагу, то збірна повернулась додому, а на усіх медіа-ресурсах повна тиша, нема нічого.
Варто зазначити, що навіть нашому сайту закидають звинувачення про піар конкретно цього виду спорту. Проте будьмо відвертими: чемпіонат світу олімпійського виду спорту – це не чемпіонат Житомирської області, 109 країн, 1800 учасників, божевільна конкуренція і новоград-волинці там з нашим прапором. Чи це не інформаційний привід для публікацій?
Може, вже час перестати мірятись розмірами его, а почати говорити про те, що дійсно має вагу?
Сьогодні – про вагу срібла і бронзи, які зміцнили авторитет України на європейській спортивній арені.
