Сніг ішов ще з ночі. Великий, лапатий… Химерне мереживо сніжинок легко погойдувалось у повітрі й опускалось на землю.
Безвітряна, спокійна днина. Невеличкий морозець… Аліна обожнювала таку погоду! Тож хутенько пірнула в куртку, одягнула хутряні навушники – і до дверей.
– Куди тебе знову несе? – мати сплеснула руками. – Має один вихідний – і той на безглузду забаву марнуватиме. Коли ти вже зрозумієш, що всіх котів та собак не обігрієш. А замість того, щоб витрачати половину свого заробітку на харчі для хвостатих безхатьків, ліпше б поїхала кудись на відпочинок. Може, хоча б тоді зустріла нормального чоловіка і вийшла заміж. Тобі ж уже двадцять вісім!
– І що? – Аліна глузливо стулила губи. – Ти мене записала в один ряд зі старими дівками? Вічно переймаєшся дурницями. А треба глобальніше мислити. Ті хвостаті безхатьки, як ти кажеш, могли б загинути від холоду й голоду, якби не опинились у нашому притулку. І, дозволь зауважити, вони – набагато ліпші за окремих людей. Бо не зраджують, не підставляють і не брешуть…
– Так! Але ти забула додати, що можуть загризти, коли в зграї збиваються.
– Бо голодні! – Дівчина сердито насупилась. – А люди готові перегризти горлянки одне одному без жодних підстав. Потребуєш фактів чи сама здогадаєшся, що я маю на увазі?
Пані Леся промовчала. І хоч усе всередині кипіло від роздратування, та все ж подумки погоджувалась із донькою. Надто багато було в їхньому житті брехні, зрад і болю… Особливо, коли чоловік, після десяти років спільного життя, пішов до молодої коханки… Може, тому й не поспішає Аліна заміж, бо зрада батька досі не відпускає…
Жінка зітхнула. Заперечення розтанули, мов весняний сніг.
– Хоча б сьогодні не засиджуйся допізна, – мовила примирливо, поправляючи шарф на доньчиній шиї. – І вдягнися тепліше.
– Ну все! Починається! Ти мене збираєш у дитсадок? – Аліна розсміялась.
– Скільки б тобі не було років – ти все одно лишаєшся моєю дитиною.
– Це означає, що я вже – не стара дівка?
– Звісно ні! Іди вже, капосне й неслухняне дівчисько! – Леся підштовхнула її до дверей і також розсміялась. – Швидше! Там твої вихованці вже зачекались…
Щаслива знахідка
Микола завів двигун своєї новенької іномарки і задивився на снігопад. Нині мав дивний настрій. Передчуття чогось радісного з самого ранку лоскотало в грудях. Давно не відчував нічого подібного. Ба, навіть здавалось, що він перебуває в стані глибокого замороження. Бо жив автоматично й одноманітно…
У своїх тридцять чотири роки він досягнув чимало. Навіть мріяти не смів про подібне. Адже дитинство минуло в злиднях. Бачив, як мама виносила на базар свої речі, аби виручити хоча б трохи грошей батькові на лікування…
Тато хворів довго й виснажливо. І аби хоч якось допомогти матері, котра працювала на двох роботах, Микола в десятирічному віці наймався мити автівки на стоянці. Хоч і віддавав половину свого заробітку охоронцям, аби не проганяли його, але навіть решти вистачало батькові на кілька днів лікування… Микола ті гроші віддавав мамі, а потім довго не міг заснути, бо її здавлений плач пробирався крізь стіну до нього в кімнату…
День, коли тата не стало, став найчорнішим у його житті. Здавалось, ніби від тіла відрізали великий шматок, бо воно саднило нестерпним болем… Та все ж він, хоч і був лише дванадцятирічним вразливим підлітком, знайшов у собі сили, аби підтримати маму. Адже він – чоловік! Тому хто має піклуватись про неї?.. Ще тоді – в день похорону – зціпив зуби до хрусту щелеп і сам собі пообіцяв, що перетворить мамине життя на казку, аби її не поглинула чорна журба…
Відтоді минуло двадцять два роки. Микола має власну фармацевтичну компанію, величезний заміський будинок, солідні рахунки в банках і впевненість у завтрашньому дні… А матусі подарував ресторан у центрі міста й трикімнатну квартиру в тому ж будинку, на четвертому поверсі. Вона так нікого й не зустріла. Та й чи хотіла того? Досі вважає, що такого, як покійний чоловік, більше немає ніде. Тому, аби не почуватися самотньою, завела собі кота-здоровила Персика, а простору лоджію перетворила на маленький ботанічний сад…
Микола майже щодня навідувався до матері. А вона постійно заводила одну й ту ж пісню:
– Коли ти вже приведеш мені невістку? Чого чекаєш? Хочеш, аби всіх порядних дівчат розібрали?
– Ну, тоді доведеться непорядну брати! – реготав і одразу міняв тему: – Ти знову загодовуєш свого котяру? Він вже на свиню схожий. Очей не видно за щоками…
– А що маю робити? Змушена бавити кота, бо не можу онуків дочекатися.
Микола знову сміявся, махав рукою, цілував неньку в обидві щоки й поспішав у своїх звичних справах…
…Зате нині йому нічого робити не хочеться. Цей снігопад… Отак би цілу вічність просидіти в теплому салоні автівки і ні про що не думати. Просто насолоджуватися видом з вікна…
Раптом увагу чоловіка привернув підозрілий мішок біля сміттєвої урни – він ворушився. Тож Микола вмить опинився поруч, розгорнув і вражено застиг: на нього дивилися дві пари приречених блискучих оченят.
– Безсердечні людиська! Як можна викинути цю малечу? Ще трохи – і вони б замерзли…
Фото: zik.ua
Він пригорнув цуценяток до грудей і поніс в авто. Знайшов у багажнику коробку, посадив туди свою знахідку і заходився шукати візитівку знайомого волонтера. Той повинен знати, де в їхньому місті знаходиться притулок для тварин… За кілька хвилин Микола вже мав номер директорки потрібного закладу і домовився про зустріч…
Притулок знаходився далеко за межами міста. Розкинувшись біля лісосмуги, ховався у затишку дерев за високим парканом. Колись тут був відгодівельний комплекс якогось збанкрутілого колгоспу. Нині волонтери та захисники тварин перетворили занедбане приміщення в затишний теплий куточок, гарно облаштований і просторий.
Микола постукав у кабінет директора.
– Прошу! Слухаю вас, – усміхнулась привітно висока шатенка.
– Пів години тому ми говорили з вами по телефону. Ось, привіз своїх знайд, – він поставив на стільчик коробку з цуценятами і зняв шапку.
– Чого собі лишити не хочете? – Жінка зазирнула в коробку, хитаючи головою. – Такі гарнесенькі…
– Я б з радістю! Але ж цілими днями не буваю вдома. Хто за ними догляне? А тут їм буде комфортно. Чув багато теплих відгуків про ваш заклад. Був шокований, скількох тварин ви утримуєте! Думаю, не завадить фінансова підтримка…
Директорка ствердно кивнула.
– Радо долучуся до гарної справи. Усіх цих песиків та котиків треба добре годувати, лікувати, робити профілактичні щеплення… Як ви даєте всьому раду?
– Маю кількох помічників… А ось, до речі, й одна з них… Привіт, Аліночко!
– Доброго дня, Маргарито! – Вродлива білявка зацікавлено зазирнула в коробку, і лише після цього подивилась на її власника.
– Це – пан Микола, – представила його директорка. – Знайшов цю малечу на смітнику, привіз сюди і тепер хоче нам трохи допомогти фінансово. Матимемо ще одного спонсора.
– Дуже приємно, – дівчина простягнула йому руку для стискання. – Небайдужих людей у наш час практично не лишилось.
– І куди ж вони всі поділись? – Микола лукаво примружився.
– Зникли, як динозаври. Бо всі зайняті власними клопотами й гонитвою за грішми. Я знаю багатьох таких істот, що ладні швидше на вулицю викинути кота чи собаку, аби ніхто не заважав їхньому спокою і комфорту. Саме сидить перед телевізором, жере та цмулить пиво, а тварини від голоду й холоду гинуть тим часом…
– Ну от! Знову тебе понесло! – Маргарита похитала головою. – Перепрошую, пане Миколо, але наша зоофея завжди на емоціях, коли сердита. Певно, знову стала свідком людської жорстокості…
– Не те слово! – Аліна ледве стримувала гнів. – Пів години тому горе-водій просто на моїх очах збив рудого котика, що перебігав дорогу. Нещасна тварина не мала жодного шансу на порятунок, бо той ідіот за кермом летів із такою швидкістю, ніби його в зад шилом кололи…
Дівчина роздратовано фиркнула й сіла навпроти Миколи. Його вразили пронизливо-сірі очі красуні. Вони були ніби зіткані з сонячних променів… Коли сердилась – палахкотіли вогнем. Усміхалась – тепле проміння розбігалось обличчям… Чоловікові аж подих перехопило…
– Маєте банківський рахунок? – поспіхом запитав у Маргарити.
Жінка простягнула йому копію документів про правочинність притулку.
– Тут – усі наші реквізити.
– Гаразд. Дякую.
– Дякуємо вам, – Маргарита підвелася. – Завдяки спонсорській допомозі й підтримці волонтерів цей заклад може нормально триматися на плаву. Інакше було б неможливо вижити в умовах сучасності.
Микола коротко кивнув, прощаючись, глянув на Аліну й спішно рушив до дверей.
Коли він вийшов, дівчина голосно втягнула ніздрями аромат чоловічих парфумів.
– Вічно зайнята й заклопотана людина бізнесу, – мовила задумливо.
– Дівчинко! – Маргарита хитро посміхнулась. – Здається, ти сподобалась цьому чоловікові.
– Звісно! Казочка про Попелюшку і Прекрасного принца! – Аліна іронічно примружила великі очі. – У це можуть повірити маленькі наївні дівчатка, а я вже далеко не втому віці.
– Так-так! Мудра досвідчена жінка з багажем прожитих років, – підкреслила директорка, і обидві зайшлися сміхом.
Раптом Аліна звернула увагу на крісло, де сидів Микола.
– Шапка! Він шапку забув!
– Он, як ти збентежила чоловіка. Наздоганяй, бо поїде.
Дівчина схопила хутряну шапку-вушанку й притьмом вискочила з кабінету. Вибігла за ворота. Автівка Миколи швидко віддалялась засніженим шляхом…
– Доведеться вам тепер телефонувати потенційному спонсору, – вернулась в кабінет. – Він уже далеко від'їхав.
– Повернеться, – усміхнулась Маргарита. – Не сьогодні, то завтра. Або через тиждень… Неодмінно приїде.
– Упевнені?
– На всі сто…
Крізь снігові замети…
Кілька днів поспіль Микола не міг заспокоїтися. Думок ніяк не полишала Аліна – ясноока зоофея, як її назвала Маргарита. Серце щемно стискалося. Воно прагнуло любові, бо стомилося страждати. Досить вже…
Коли Надійка вперше переступила поріг його дому – думав буде тут господинею. Невдовзі освідчився. Та кохання – сліпе. Тим паче, коли воно однобоке, таке як було в нього… Усі ж довкола попереджали про нещирість намірів Надії. Проте він нікого не слухав… Аж доки один випадок не відкрив чоловікові очі…
Микола повинен був летіти на зустріч із закордонними партнерами. На пів шляху до аеропорту раптом згадав, що лишив удома теку з важливими документами. Тож лаючи себе на всі боки, розвернув автівку і помчав у зворотному напрямку.
Зайшов у будинок і остовпів: Надія, оголена й захмеліла, сиділа на руках у якогось чоловіка й затягувалася цигаркою. У його домі… У його вітальні… Його наречена…
– Негайно забирайтеся! Обоє! – прохрипів, оскаженіло смикаючи краватку біля коміра.
Коханці сполохано попідскакували.
– Колю… Це зовсім не те…
Він зупинив кволе лепетання Наді коротким змахом руки і вказав на двері.
– Геть! – скреготнув зубами.
Вони пішли… Із важким, наче камінь, серцем чоловік поїхав до аеропорту…
Довго приходив до тями після зради. Серйозних стосунків став уникати, віддаючи перевагу лише фізичному задоволенню… І тут раптом ці сонячні очі! Глибокі, бездонні, наповнені любов'ю. Погана людина не працюватиме з тваринами, бо хвостаті експерти таких нюхом чують…
…Зранку зима розійшлася зовсім не на жарт. Аж завивала віхолою… Та Миколу це не лякало. Він твердо вирішив більше не чекати. Адже Аліна працює в притулку лише по неділях…
Зупинився біля продуктового магазину. Не їхати ж із порожніми руками в притулок для тварин. Та й малих знайд треба одвідати… Тож скупив у магазинчику все м'ясо, завантажився крупою і стояв біля каси, чекаючи, доки все те поскладають у великі пакети.
– Мабуть, до свята готуєтесь? – радісно усміхнулась продавчиня, втішена гарним виторгом.
– Якого? – знизав плечима.
– Та ж завтра – дев'ятнадцяте грудня! Святий Миколай, – жінка здивовано подивилась.
Він засміявся:
– Остаточно загубив рахунок днів!
– Буває…
Завантажив свою автівку солідно. Завів двигун. Доки прогрівав – набрав номер Маргарити.
– Так! Я на місці… Дякуємо вам за допомогу! Тепер зможемо розширитись, збудуємо нові вольєри для собак…
– Хто сьогодні вам допомагає? – нетерпляче перебив Микола. Не до теревенів зараз…
– Аліна. Саме пішла собак годувати. До речі, вподобала собі одне цуценя з тих, що ви принесли. Забрати хоче…
…Шлях до притулку був дуже важким! Глибокі перемети, тож автівка кілька разів засідала в снігу, і йому доводилось розчищати, аби їхати далі. Урешті-решт таки дістався. Закутану постать Аліни помітив ще здалеку. Вона допомагала чистити двір від снігу… Підійшов. Привітався. Дівчина раптом почервоніла.
– Вибачте… Я… Було дуже холодно… Вдягнула шапку…
Вона тихо бубоніла, шукаючи слова виправдань, і до чоловіка поволі стало доходити те, про що йшла мова.
– Ви про цю шапку кажете? – весело підморгнув. – Цікаво, чия вона?
Дівчина здивовано подивилась, а тоді враз втішено хихикнула:
– А! Це… Зимова шапка Миколая. Він її тут забув… Так би й лежала невідомо скільки, якби мені вуха не змерзли…
Фото: ru.depositphotos.com.
Він узяв її за руку. Притихла. Дрібно закліпала очима.
– Аліно… Повечеряєте зі мною?
– Коли?
– Сьогодні…
– Гаразд…
Вийшла Маргарита. Весело махнула їм рукою і гукнула:
– Чого ви там мерзнете? Ходіть чай пити!
Микола міцно стиснув дівчині руку і зробив крок уперед – у щасливе майбутнє…
А сніг кружляв у своєму одвічному танці життя. Йому не звикати до чудес. Багато їх уже бачив на своєму віку…
Ірина Ясінська
