Коли сонце тільки починає «займати оборону» за горизонтом, наші хлопці вже готові. Вони готові до всього, адже за 4 роки війни знають ворога, як облупленого. Їм не потрібно нагадувати, куди спостерігати та на що і як реагувати.
Спалах вдалечині, свист кулі, і тільки тоді вухо ловить звук ворожого пострілу. «Можна і не встигнути» – сміються з несмішного хлопці. Саме так зазвичай починається «робота» – справжня, чоловіча. Довга смужка із трасерів – цілевказувач для чогось крупнішого. За якусь хвилину приєднується «дашка», чий калібр пробиває мішок з піском більше ніж за кілометр. АГС – файний товариш і підступний ворог. Його ВОГ залетить у будь-яке віконце та за будь-який бруствер. Малесенькі осколки пролізуть під бронежилет, аж до самих кісток, де не завжди можна помітити проклятий метал навіть на рентгенівському знімку. (До слова, воюють у підрозділах нашої бригади такі бійці, в чиїх мʼязах і досі сидять грами свинцю, на який вже давно перестали звертати увагу).
На таке різнокаліберне тріо наші не реагують, – сенсу поки немає, витримують паузу, можливо, «орки» вгамуються. Та й спостережники (спостережні пости) мовчать, щоб не виказати своєї точки, зате активніше працює тепловізор та «радєйка». Починає працювати ворожа «двойка» (БМП-2). Знає куди, бо позиції 2 роки на одному й тому ж місці. У «тєпліку» починають зʼявлятися та рухатися білі силуети – полізли. «Заговорив» наш кулемет, «калаші» та «підствольники»; в точку, звідки ведеться вогонь з БМП, полетіла випущена з СПГ граната. Коректувальник дає поправки, знову – граната. «Беха» замовкає, зате активніше працюють два ворожих кулемети, адже їхня група має ж якось відійти. Наші ГПшки продовжують працювати, до ворога якихось 300-350 метрів. А спостережник мовчить, не мовчить лише його радіостанція, лампочка якої вже давно заклеєна чорною ізолентою.
Усе стихає так само раптово як і почалося.
За якусь годину з лишнім починаєш відчувати перший заморозок, який цієї ночі здається сильнішим. До самого ранку тут тиша, і лише десь далеко, де стоїть зовсім інший підрозділ, чути щось важке і таке знайоме…
Знову ранок. Новий день. Нічний бій здається примарою після двогодинного «рваного» сну. Дуже хочеться спати, але треба дообладнати позиції, поки все не засипало снігом, підготувати дров для буржуйки, почистити зброю, а для когось ще й купа паперової роботи, яку ніхто не відміняв. І найголовніше – подзвонити додому і сказати, що в тебе все добре і нічого нового, а сам дивишся на нові дірки в стінах та в бійниці, закіптюжений від пороху ПКМ, і в голові миготять картинки іншого, нічного життя.
Уночі – бій, вдень – рутина, а життя… життя – і вдень, і вночі…
Ось така вона – війна.
