Нова історія від звягельської письменниці Ірини Ясінської.
Повертався із роботи пізно. Втім, як і завжди… Для нього це звичний ритм життя: дім – робота – дім… Той ланцюжок можна продовжувати безкінечно…
Замкнув гараж. До будинку, де на третьому поверсі було його холостяцьке «лігво», оснащене найсучаснішими новинками технологічного прогресу, лишалось якихось три десятка кроків…
Один… Два… Три… А це що таке?! Вечір. Зимно. А біля будинку ходить дитина. Тупає ногами, щоб не замерзнути, підстрибує.
─ Соню! Що ти тут робиш о цій порі? Чому не вдома?
─ Бабусі знову погано. Викликала "швидку". Тепер чекаю на лікарів…
Зняв рукавиці, потер своїми теплими долонями її крижані пальчики. Бідолашна дитина!
─ Іди додому, – лагідно усміхнувся. – Я почекаю і проведу їх. Двері можеш не замикати…
Медики приїхали швидко. А вже за півгодини недужа задрімала, під впливом сильнодіючих лікарських препаратів…
─ Ти голодна? – Тарас зазирнув у ясні оченята Софійки.
Дівчинка кивнула, знічено похнюпилась.
─ А знаєш, що в мене сьогодні на вечерю?
Вона заперечливо покрутила головою.
─ Піца! З подвійним сиром, куркою і оливками… Така, як ти любиш, – він змовницьки підморгнув. – Ходімо, мала. Нехай бабуся трохи відпочине… Розкажеш мені, як у школі справи. Побачу, чи впоралась ти з домашнім завданням… Сподіваюсь, не забула домашку зробити?
─ Та ні! – вона розсміялась. – Навіть уже й портфель на завтра склала. Дядьку Тарасе, а чому ви мене постійно називаєте малою? Я ж в другому класі вже!
─ Ого! Тоді вибач, більше не буду так казати. Ти справді доросла. Он за бабунею доглядаєш… Молодець!
─ І супу можу сама наварити, і картоплі насмажити, – Соня діловито загинала тонкі пальчики, а він не міг відвести очей від її милого личка… Такою красунею була колись її мама…
***
Стелла була пізньою дитиною. Єдиною дочкою – довгоочікуваною і жаданою. Коли вже Лідія з Володимиром утратили всіляку надію мати власних дітей і змирилися з тією думкою – доля послала їм неймовірний подарунок… І хоч вагітність минала важко, бо давався взнаки вік Лідії, але щастю не було меж. А як народилась гарненька дівчинка – то всю любов, що накопичилась за роки, віддавали їй сповна. Тому зростала Стеллочка в шовк сповита і в молоці купана. І на вроду вдатною була, і розумом славна. Парубки в дворі стежки витоптували, виглядаючи її біля під'їзду…
─ Хоч би нашій Стеллочці доля гарна трапилась, – не раз приказувала Лідія.
А Володимир тільки плечима знизував:
─ Вибере того, кого сама захоче. Я вказувати не буду і тобі не дозволю цього робити. Донечка в нас розумна, інститут закінчує. Я вже домовився про гарну роботу для неї, а щодо залицяльників – то вже не моя справа. І ти не втручайся.
Лідія тільки важко зітхала. Бо вже не вперше бачила, як дочка розмовляла з сусідським Дмитром. А за парубком погана слава ходить. Він ще зі старших класів із якоюсь бандою водився… Не про таку пару для дочки вона мріяла…
А незабаром після тих розмов, привела Стелла свого обранця з батьками знайомити…
Дмитро нахабно вищирився, коли очі майбутніх тестя й тещі поповзли догори.
─ Не чекали? А я приперся! Ги-ги! Прошу любити й шанувати, зятьком коханим величати! – швидко проторохтів скоромовкою і знову розреготався.
─ Дмитрику! – Стелла благально зазирнула йому в очі. – Ну, годі тобі, справді! Проходь, не стій у порозі. Мамо, тату, не мовчіть…
Її глибокі сині очі налилися слізьми. Першою не витримала Лідія:
─ Сідайте, діти, до столу. За гарною їжею і розмова піде як по маслу…
Дмитрові двічі повторювати не треба, тож швиденько вмостився за стіл і одразу взявся наминати за обидві щоки. І чарку за чаркою в горло лити…
─ Не треба так, – шепнула йому Стелла, то так зиркнув недобрими очима, аж їй заціпило…
─ Чого ж без батьків прийшов? – поцікавився Володимир, спантеличений нахабством гостя.
─ У санаторії відпочивають. Приїдуть, а тут – весілля. Як кажуть, з корабля – і на бал! – голосно гикнув і знову розсміявся…
Лідія з чоловіком перезирнулись. Дочка сиділа за столом бліда від хвилювання.
─ Ви за гроші на весілля не партесь! – Дмитро знову налив собі чарку. – Нічого не треба…
─ То вже, значить, усе вирішено? – Володимир похмуро зібгав чоло глибокими зморшками. – А з нами поговорити чи зі своїми батьками?
─ А мої що? – його очі раптом спалахнули недобрим вогнем. – Як скажу – так і буде…
─ Он як... Що ж тоді буде, як ми не погодимось?
─ Ніхто й не питатиме! – парубок рвучко підвівся, перехилився через стіл і хижо вишкірив зуби у вовчій посмішці. – Дякую за вечерю! До зустрічі на весіллі. Звісно, якщо будете чемно поводитись і ми вас запросимо… Правда, лялю?
Він штовхнув Стеллу у плече. Дівчина ще більше збіліла.
─ Тобі вже час іти! – холодно процідив крізь зуби Володимир.
Той чмихнув і посунув до дверей, похитуючись від випитого. Стелла кинулась слідом…
─ Поговори з нею! – крижаними від жаху пальцями Лідія вчепилася чоловікові в руку. – Скажи щось! Переконай!
─ Не думав, що доведеться втручатися… Коли наша дочка встигла зійти з правильного шляху? Як ми могли не догледіти?
Жінка затулила обличчя руками й гірко заплакала…
Та ні сльози, ні переконання не допомогли. Стелла була вже на третьому місяці вагітності…
─ Зрозумійте: я кохаю Дмитра! І без нього просто не житиму…
Батьки мовчки підняли білий прапор… Цей поєдинок вони програли. На жаль… Бо знали б тоді, чим закінчиться шлюб їхньої одиначки – то розірвали б недолугого обранця на дрібні клапті…
***
Тарас довго не міг заснути. В голову вперто лізли спогади… Він тоді прийшов з роботи пізно, а в квартирі сусідів – ґвалт і сльози… Виявилось, Дмитро через ревнощі вдарив Стеллу ножем. Жінка не вижила… А Софійці тільки два рочки було…
Вбивцю засудили на п'ятнадцять років. Дівчинку забрали на виховання Лідія з Володимиром… Соні ще й чотирьох не виповнилось, коли дідуся не стало. І от відтоді чахне бабуня… Ніяк не може з важкими втратами змиритися… Слабує серцем, тиск постійно стрибає. Добре, хоч онука підтримує. За неї і хапається, мов потопаючий за соломинку. Заради дівчинки й живе…
Тарас перекинувся з боку на бік… Такий жаль ліг на груди важезним каменем, що не продихнути! І Софійку шкода, і Лідію… Он сьогодні мала, розімліла від смачної вечері, відкрила йому таємницю:
─ Виросту – і відкрию власну лікарню. Для стареньких людей… Бо бабуня сказала, що на таких ніхто в лікарні й дивитись не хоче. А я лікувати буду! Не вірите?
─ Чому ж ні! – усміхнувся. – Вірю! Бо в тебе добре серце. А такі завжди іншим допомагають…
─ Як та дівчина, з новин! Ну, що різдвяні пряникові будиночки діткам в сиротинець привозить… Бачили?
─ Ні…
─ То загугліть в інеті!
Тарас усміхнувся, похитав головою. Усе вона знає! Не дитина, а щире золото!..
… Думки… Спогади… Заплющив очі. Ну, все! Годі! Негайно спати! Попереду – важкий робочий день. Керувати колективом геніїв-айтішників – то не мед ложками їсти. А ще ж треба до кожного підхід знаходити, щоб згуртувати задля спільної роботи… Добре впораються із замовленням – матимуть щедру оплату. Так було завжди… І нині має бути. Бо попереду – новорічно-різдвяні свята, треба про подарунки для рідних подумати. Та й Лідії із Софійкою допомогти. Бо хто про них подбає?.. Надто мала пенсія в старенької, щоб забезпечити хоча б собі гідне життя на схилі років. Не кажучи вже про онуку… А він має змогу підсобити. І робить це щиро… Бо лише від одного погляду на сяючі оченята дитини душа теплом наповнюється.
***
Натрапив очима на оголошення про пошуки роботи доглядальницею. Нормальний варіант! Пані Лідії давно помічниця не завадила б… Тоді й у Соні більше вільного часу лишатиметься, щоб повчитися, і старенькій буде спокійніше за власне самопочуття. Адже поруч буде досвідчена доросла людина…
Зателефонував. Домовились про зустріч.
Олена Михайлівна справила гарне враження. Привітна, охайна, спокійна жіночка з добрими очима. Вона уважно вислухала Тараса, усміхнулась і хитнула головою:
─ Ваші пропозиції мене влаштовують. Головне – аби я припала до душі цій родині.
─ Думаю, за тим діло не стане! Завтра маю вихідний, тож приїздіть за цією адресою. Познайомлю вас…
… Того ж вечора завітав до сусідів. Усе розповів. Старенька розгубилась:
─ Синку, та чим же я буду їй платити?
─ То вже не ваш клопіт. Приймете помічницю? Це ж не назавжди, а доки Соня підросте… Бо зараз дівчинці важко, ви це й самі добре знаєте…
─ Знаю… Але ж, Тарасе… Дозволь мені хоча б трохи компенсувати твої витрати! Ти й так постійно допомагаєш… Не зручно…
─ Так ми з вами не домовимось! – награно сердито насупив брови. – Хоча… Мене влаштує компенсація у вигляді ваших коронних пирогів з медом і горіхами…
Усі весело розсміялись. Софійка заплескала в долоньки:
─ Ой, бабусю! Я теж їх люблю!
─ От завтра й випаде нагода їх спекти. Тим паче, що тепер у мене помічниця буде, – Лідія розвела руками, укотре вражена вчинком Тараса…
***
Грудень відрахував уже половину своїх днів. Зима не надто поспішала вступати в законні права, ліниво витрусила з кишень залишки ще, певно, торішнього снігу, і гайнула світ за очі.
Тарас із друзями збирався на вихідні в Карпати. Де-де, а там снігу вистачає… Та в останню мить плани змінились. А все – через Жеку… Той ідіот запросив Анжелку… Кому потрібні такі ведмежі послуги?
─ Ти не розумієш! – сердито доказував товариш. – Вона дуже жалкує про ваш розрив! Помиритися хоче… Подумаєш, заскочив із коханцем! То ти хіба святий?
─ Я не зраджував Анжелі ніколи!
─ Та ви ж навіть не одружені були!
─ Хіба це має значення? Або люди разом, або ні… До того ж, я хотів їй освідчитися…
─ Хотів-хотів! – Жека передражнив його і нервово хруснув пальцями. – Не треба було гав ловити! Такі кралі довго в дівках не засиджуються…
─ Та хіба ж я когось тримаю? – Тарас знизав плечима. – Нехай живе на повну!
─ Вони розбіглись, чуваче! Не гальмуй!
─ Ну, гаразд! Розбіглись… Я тут до чого? Жилетом для сліз не наймався. Потяг давно пішов – невже не зрозуміло?
Ця розмова довела Тараса ледь не до сказу… Давно загоєна рана знову закровила… Врешті, він психонув і пішов додому. Друзі лишились у барі допивати пиво…
Усе! Нікуди він не поїде! Зариється у свій барліг і носа з дому не витикатиме… Але колишню дівчину ні чути, ні бачити не бажає… Залізобетонно!..
***
У двері подзвонили… Визирнув у вічко. Біля порогу топталася Соня.
─ Доброго ранку! Ви досі спите? – вражено подивилась на його розкошланий вигляд.
─ Уже ні… А взагалі – планував. Усе ж таки субота…
─ І що? У мене такі новини, що як почуєте – куди й сон подінеться! – її оченята світилися сонцем.
Мимоволі усміхнувся. Уміє ця дівчинка підняти настрій…
─ Дядьку Тарасе, не стійте! Чепуріться і бігцем до нас!
─ Може, поясниш, що відбувається?
─ Прийдете – самі побачите!
І Софійку немов вітром здмухнуло…
За десять хвилин, свіжий після душу, в стильних джинсах і модному светрі, він топтався біля дверей сусідів. Відчинила Соня. Міцно вхопила його за руку й потягнула у вітальню…
У кріслі сиділа незнайома дівчина. Тендітна, з великими тепло-карими очима, важким каштановим волоссям, зібраним на потилиці. Вона привітно усміхнулась, хитнула головою і підвелась:
─ Вітаю! Софійка вам таки не дала відпочити…
─ Дядьку Тарасе, – дівчинка нетерпляче підстрибувала, – пригадуєте, я розповідала про дівчину, що виготовляє для сиріт різдвяні будиночки із пряників?
─ Ну?..
─ Ось вона – перед вами! Оксана, – Соня урочисто виголосила, вказуючи очима на вродливу панночку.
─ Приємно познайомитись! Я – Тарас, – і раптом усвідомив, що пришелепкувата усмішка так і трималась на його обличчі, відколи зайшов до вітальні.
─ Вам, певно, цікаво, як тут опинилась Оксана, правда? – дівчинка радісно заплескала в долоні. – А все просто: Олена Михайлівна – її мама! Уявляєте?
Тарас розвів руками. Буває ще й не таке в житті…
─ А знаєте, чому я вас покликала? – Соня загадково примружила очі.
─ Ні… Скажи, то знатиму.
─ Бо нам потрібна ваша допомога. Незабаром – день святого Миколая. І що?..
─ Що?..
─ Та ну, дядьку Тарасе! Ви наче маленький, чесне слово! Оксані потрібні помічники. І авто у неї зламалося…
Дівчинка застигла в очікуванні. Оксана аж побуряковіла від незручної ситуації. А Тарас весело розсміявся:
─ То так і скажіть одразу! Допоможу і відвезу – усе, що треба…
─ О! – до вітальні зазирнула пані Лідія. – Тарасе, сину! Ти саме вчасно! Пиріжки готові. Прошу до столу…
***
Ледве дотягнув пакунки з гостинцями і подарунками до автівки. Соня зрадіє, як побачить ляльковий будиночок і набір для малювання, про які вона давно мріє… А племінникам купив величезні конструктори "Лего". І чималі пакунки солодощів… То все – від Миколая…
Глянув на годинник. Двадцять хвилин по одинадцятій. А на першу годину дня – зустріч із Оксаною. Він же пообіцяв допомогти…
І коли тільки вона все встигає? Пече торти й тістечка на замовлення, вишиває, розписує глиняний посуд, ще й благодійністю займається. Опікується самотніми старенькими в будинку для людей похилого віку, дітьми-сиротами, підгодовує бездомних тварин у притулку… Та хіба можливо перерахувати усе, чим займається ця дивовижна дівчина?..
Тарас усміхнувся при згадці про неї. Мила, чарівна Оксана… Таких дівчат досі ще не зустрічав. Хоч і чимало їх було в його житті… Та ця – особлива… Сонячна. Близька… Ніби він уже сто літ її знає..
Сьогодні твердо вирішив запросити її на побачення. Бо Соня по секрету сказала, що хлопця в Оксани немає... А проґавити таку дівчину – гріх!..
***
Рік минув, неначе казкова феєрія. Нинішній грудень розгулявся снігами й морозами. Позамітав тротуари, наробив ковзанки під ногами.
Оксана вирішила не сідати за кермо. Але зараз, долаючи перемети й підсковзуючись, пожалкувала про це. Прогулянка в снігопад – то класно, але не таким бездоріжжям та ще й з торбинками в руках…
Тарас попереджав, що затримається на роботі. Та це й на краще. Бо вона має встигнути приготувати святкову вечерю. Як-не-як у них сьогодні – перша річниця… Хай навіть не шлюбу, а всього лиш початку відносин, але важлива для неї дата. Та й для Тараса, певно, теж… Бо ще зранку муркотів їй у слухавку, що безмежно кохає і хоче зустрітися… А круговерть справ на цілих три дні розвела їх у різні закутки і не відпускає…
Ось і його будинок… Полинула очима до вікон. Серце пришвидшено закалатало: світло горить…
Швидко піднялась на третій поверх. Натиснула на дзвінок. Навіщо порпатись у сумці в пошуках ключів, якщо Тарас уже вдома… Двері різко розчахнулися. Оксана застигла. Перед нею стояла розкішна платинова білявка у коротесенькому шовковому халатику, що майже нічого не прикривав. У одній руці тримала келих з вином, іншою пригладжувала трохи розкошлане волосся.
─ Вам кого? – зміряла Оксану зверхнім поглядом.
─ Хто ви? Де Тарас? – ледь чутно запитала, відчуваючи, як терпнуть губи.
─ Він у душі. Щось передати?
Оксана на здерев'янілих ногах посунула на сходи…
***
Тарас нервово зиркав на годинник. І заманулося ж генеральному директору саме ввечері проводити позачергову нараду! Невже не могло все це до завтра зачекати? Там, певно, Оксана хвилюється…
Намацав у кишені гладенький оксамит. Сьогодні, на їхню річницю, він нарешті освідчиться…
Нарада скінчилась. Прожогом метнувся до ліфта, на ходу вдягаючи пальто. Хоч би заторів на дорогах не було! Бо снігопад гарний розгулявся…
Вікна його оселі сяяли світлом. Душа стрепенулася радістю: Оксанка чекає!
Ноги самі винесли нагору. Крутнув ключем. І остовпів: у коридорі стояла, п'яно похитуючись, Анжела.
─ Привіт, любий! – кинулась йому на шию.
─ Якого біса?! Що тобі треба? – холодно відсторонив. – І звідки в тебе ключі?
Вона широко усміхнулась. Кліпнула віялами нарощених вій.
─ Хотіла викинути свою стару валізу, а там – ключі! Уявляєш? Забула тобі віддати два роки тому… Тепер знадобилися… Чому ти не хочеш мене обійняти? Я скучила…
─ Негайно вдягнися і йди! – з невимовною огидою спостерігав, як міняється вираз її обличчя, тремтять пухкі губи, готові зірватись на істеричне ридання. – Іди, Анжело! Припини вже цей цирк! Бо це виглядає жалюгідно… І не забудь віддати ключі, коли зачинятимеш за собою двері…
Він рішуче попрямував на кухню.
─ Бачила твою кралю! – надривно скрикнула. – Не знала, що тобі такі простачки подобаються…
Тарас нічого не відповів. А спиною розповзався крижаний холод… Значить, Оксана приходила!.. І бачила тут Анжелу… Як тепер він все пояснюватиме? Яких слів добиратиме?..
Двері гучно зачинились. Вийшов у коридор. На столику лежали ключі. От і добре… Набрав номер коханої… Телефон було вимкнено…
Стояв під дверима її оселі й марно тиснув на дзвінок. Знав, що не відкриє…
Вийшов на вулицю. Судомно вдихнув холодне повітря – аж у грудях голками штрикнуло. Почвалав до автівки. «Гарно» ж вони відсвяткували свою першу річницю! Нічого й додати…
***
Минув тиждень суцільного неспокою. Оксана не виходила на зв'язок. А Олена Михайлівна сказала, що дочка поїхала до родичів на гостини…
У повітрі застигав духмяною галяреткою солодкий аромат новорічно-різдвяних свят. А Тарас божеволів од відчаю… Нарешті вирішив, за звичкою, брати ініціативу в свої руки. Бо скільки ж можна киснути й упиватися тугою?..
Зі самісінького ранку клопотався на кухні. Стіл, підлога, рушники – усе було щедро припорошене борошном. Та порядок хвилював його зараз найменше. Він сьогодні гори зверне, але таки поговорить із коханою. Бо інакше який тоді з нього чоловік? Ганчірка, якщо так одразу здаватися…
Загорнув свій сюрприз у пакунок, вийшов із дому.
Оксана знову довго не відчиняла. Тарас притулився щокою до дверей.
─ Кохана… Я знаю, що ти зараз мене чуєш… Нам треба поговорити! Я нікуди звідси не піду! І ночуватиму біля дверей… Доки ти не вислухаєш…
Клацнув замок. Вона стояла в коридорі змучена й бліда. Але така рідна й дорога серцю, аж подих перехопило!..
─ Слухаю, – глухо мовила, бгаючи зморшку між бровами.
─ То була моя колишня дівчина… Ми розбіглись два роки тому. У неї лишились ключі від моєї квартири, а я думав, що загубив їх… Того вечора приїхав після наради, а тут – вона… Випроводив. І одразу – до тебе! Бо кохаю. Так міцно, аж в грудях тісно… І жодна жінка мене не цікавить. Ти – єдина і на все життя! Віриш?
─ Вірю, – мовила ледь чутно й розплакалась. – Зайди в дім. Не стій тут, бо холодно…
Тарас загорнув її в міцні обійми, поцілував.
─ Я тут дещо приніс для тебе… Оціниш?
Зазирнула в пакунок.
─ Ходімо на кухню, – усміхнулась. – Заварю чаю, а тоді подивлюсь, що там… Бо так загорнув, що нічого не видно…
Доки клопоталася біля плити, Тарас поставив свій витвір на стіл. Озирнулась. Здивовано округлила очі:
─ Ого! Це те, про що я думаю?
─ Так. Мій різдвяний будиночок… Сам робив. Добре, що Соня дала рецепт імбирного печива… Правда, трохи кривобокий вийшов. Але я справді старався… Для тебе…
Нахилилась, щоб роздивитись. І враз серце сполохано підстрибнуло: біля дверей пряникового будинку лежала оксамитова скринька.
─ Ти згодна буди господинею не лише мого серця, а й нашого дому? – тихо запитав.
Вона ствердно кивнула головою. Усміхнулась…
А велике місто запалювало сяючі святкові вогники й зазирало у вікна осель. Тішилось, що, попри всілякі життєві труднощі й негаразди, завжди перемагає любов. Бо лише вона – воістину всесильна…
Ірина Ясінська
