Альпініст Олександр Суворов розповідає по днях, як він підіймається на гору Ельбрус.
Близько року тому ми вже писали про цього хлопця, він тоді підкорив Казбек.
Цього року він відважився підійнятися на Ельбрус, найвищу вершину Кавказького хребта.
На своїй сторінці у Facebook Олександр почав розповідати, що за пригоди з ним траплялися протягом усього часу сходження на вершину. До вашої уваги день перший та другий, 25 та 26 липня.
Початок
Що ж, ось моя пригода з невеличкою відстанню в 12 днів розпочалася на житомирському автовокзалі. Трансфер я обрав заздалегідь і базувався, в основному, на автобусі, який вирушить до міста Мінеральні Води. Найкращим варіантом для мене став рейс Чернівці – Харків. Автобус, згідно з інформацією на квитку, мав приїхати до точки призначення о 21 годині.
Я як завжди вчасно дістався свого пункту відправлення і як годиться нашим перевізникам прочекав цілу годину на автовокзалі. До речі, автобус я очікував у кращому стані, але вже що маємо.
Квиток купував за два тижні до відправлення через сервіс Busfor, але і тут вийшла дивакуватість. Замість електронного квитка я отримав лише ваучер, який потрібно було обміняти в касі автовокзалу. І на мій подив, квиток виявився на 100 грн дешевше ніж я заплатив через сервіс Busfor. На що саме, куди і кому пішли цих 100 грн, для мене лишились загадкою.
При посадці в автобус нечемний водій ледве взяв мій немалий рюкзак, зі словами, що за багаж треба платити окремо, та і місця я типу не маю, бо він зайчиків набрав ще по дорозі до Житомира. Ну і тут пішла перепалка. Коли показав електронну версію ваучера, квиток із вказаним місцем, знайшлось місце для рюкзака, а через хвилину і моє місце стало вільним. Ось такий у нас менталітет, нажитись і наваритись при першій же нагоді.
Ну що ж, не будемо про погане, адже попереду ще стільки пригод. Приблизно о 8.00 я вже маю бути на центральному автовокзалі у Харкові. Але наступний мій автобус відправлявся зовсім не там. Це з'ясувалось дзвінком від водія автобуса Кривий Ріг – П'ятигірськ. Він сказав, що я єдиний пасажир у Харкові, і він не хоче їхати за мною у центр міста. Тому ми домовилися, що я виїду на станцію метро "Холодна Гора", супермаркет "Рост". Там він мене забере і далі буде ще 20 годин дороги і переїзд україно-російського кордону.
Час виїзду теж, до речі, змінився, замість 13 години, мені повідомили, що виїдемо о 12. Сподіваюся, що рейс з Житомира приїде вчасно і не буде ніяких форс-мажорів.
На годиннику 00:15 і наступною зупинкою був автовокзал Києва, що в районі метро "Деміївська".
Звичайна 15-хвилинна зупинка, де можна на ніч з'їсти бутерброд, адже зайві кілограми мені не шкодять. Вийшовши на вулицю, я ще раз оглянув багажне відділення, оскільки водій не викликав у мене жодної довіри, я перевірив наявність рюкзака і його стан. Трохи закидали його, але терпимо. Думаю, в аеропорту його тріпали більше.
Далі як і очікувалося, почалась чергова перепетія з квитками і місцями, але цього разу, вже дякуючи Богу, без моєї участі.
О пів на першу ночі я і решта пасажирів покинули це місце стоянки і вирушили в напрямку аеропорту "Бориспіль". Час запізнення – година. Не знаю, як себе почувають люди, яким, можливо, треба на літак. Ну такі у нас автобуси і організація. За вікном пропливали багатоповерхівки столиці, де спокійно спали і відпочивали звичайні жителі міста. Та і я в цей час вже зазвичай сплю, але не сьогодні. В цьому старенькому автобусі з космічними цінами мені лишилось теліпатись ще 8 годин.
Ця зупинка лише для мінірозминки ніг та спини, які вже починають втомлюватися. А я ще сиджу в нормальному, якщо його так можна назвати, кріслі. Водій набрав стільки людей, що видав їм такі пластикові стільці, які в народі називають "табуретками". І вони на цих табуретках сидять прямісінько посеред центрального проходу між рядами сидінь. Їм то, мабуть, точно не зручно... Що ж, час рухатись далі! Поїхали!!!
О пів на третю ночі відбулась чергова зупинка в містечку Пирятин, принаймні так мені сказала місцева продавчиня нічного кіоска з кавою. За попередні дві години я поринув у глибокий сон, і якби не зупинка і не метшня, то я і не покидав би своє місце.
На вулиці було доволі свіжо, тому одягнув флісову кофтинку і вийшов на 15хвилинну прогулянку. Навіть трішки вже прокинувся і отямився. Але як не старайся, біоритми організму беруть верх над бажаннями. І очі самі заплющуються. О 2.45 ми вирушили далі, за моїми підрахунками, наступним буде місто Полтава, в якому я теж, як і скрізь, буду вперше.
5 година ранку, і нарешті ми в Полтаві вчасно. Зробивши декілька фото та скуштувавши легенький сніданок, мій шлях продовжився до Харкова.
На годиннику 7 ранку, п'ятниця, 26 липня. Погода за вікном змінилась з яскравого сонечка в похмуру мряку всього за якихось 20 хвилин. За моїми прогнозами дощ має початись о 12, тому я сподіваюся не намокнути. Зв'язався з водієм наступного автобуса і підтвердив нашу з ним домовленість. Але як я згадував вище, водій автобуса, яким я їду з Житомира, виявився рідкісним козлом, то відмовив зупинитись і висадити мене раніше. Тому доведеться їхати на автовокзал у Харкові і звідти потестити метрополітен, доїхати до моєї точки посадки на наступний рейс.
Проте ще деякі пасажири попросили водія зупинитись раніше, в районі залізничного вокзалу, де я теж вирішив вийти.
На вулиці було похмуро і прохолодно, але що мені погода, коли в душі вирують пригоди. Помітивши одразу "Макдональдз", я вирішив, що це ідеальне місце, де я зможу підзарядити акумулятори до GoPro, які були майже розряджені, бо камера не моя, і вона тільки повернулась з іншої подорожі, а часу зарядити не було вже. Та і телефон за ніч я добряче підсадив. Тому якщо є час, декілька розеток, то чому б і ні?
Під час сніданку і підзарядки гаджетів я, як дуже комунікабельна людина, познайомився з приємними людьми, з якими час в очікуванні пройшов непомітно. Як тільки кожен вирушив своїм шляхом, мені зателефонував водій і повідомив, що заїжджати в Харків взагалі не буде, а забере мене якийсь його друг на легковому автомобілі і вивезе з міста на кільцеву до автобуса. Тому зібравши всі свої мегапакунки, я вирішив піти пішки, адже і ногам корисно, і пару фото по дорозі можна зробити.
Місто на перший погляд справляє непогане враження. Охайні тротуари, дороги і клумби це перше, що помітив. І ось о пів на 11 я вже в точці посадки, а саме супермаркет з дивною назвою"Рост", хоча відкривши карту, зрозумів, що їх тут ціла мережа. Залишається тільки дочекатись, коли нарешті мене хтось забере звідси.
Не минуло і пів року, як мені зателефонували і зустріли у вказаному місці. Мене забрав водій Артем, на авто марки "Рено Трафік". Комфорт, як на мене, був кращим, ніж в тому автобусі, та і біля водія куди цікавіше сидіти, адже є зарядка і цікавий співбесідник.
Завантажившись своїми немаленькими речами, ми вирушили в напрямку Росії. Далі за Харковом була зупинка, де зібрали наші паспорти, наскільки я зрозумів, для оформлення страховки. 15-хвилинна перерва, і ми вирушили в напрямку кордону, до якого лишалось приблизно 20 кілометрів. Під час останньої стоянки познайомився з хлопчиною, який теж їде на Ельбрус, але у нас трішки інші плани і маршрут, та і днів у нього на 2 більше. Я ж дотримуюсь строго свого плану і поїздки.
Ну ось і 17 година. Розкажу про попередні 5 годин дороги, а саме – проходження кордону, на який ми приїхали о 12 годині. Повернувши за плавний поворот дороги, перед нами відкрилась, метрів 500, черга з автомобілів. Спершу – проходження української сторони. Коли дійшла черга, всі показали паспорти і відповіли на декілька вибіркових запитань прикордонника, чи не веземо нічого забороненого, а в декого перевірили сумки. Далі була українська митниця, де звірили особистість із паспортом. Вся ця бюрократія зайняла 2 години черг і мороки.
Проїхавши метрів 700, почалась російська перевірка. Нам видали бланки, в яких ми вказали свої дані і стали знову в чергу. Ще через годину дійшла наша черга, і ми вибудувались в таку собі ковбаску, у віконечку була зла і непривітна мадам. В бланку, заповненому раніше, є пункт про те, куди я їду, і обов'язково треба вказати вулицю і дім. Ну це маразм, адже я їду на гору. Її цей варіант не влаштував, і я з голови, увімкнувши фантазію, назвав вулицю Зарічну під номером 10, хто мене там буде чекати – я не знаю. Коли запитала подробиці, я показав напис на футболці Ельбрус, і сказав, що це моя мета поїздки, на що вона поставила штамп і побажала щасливої дороги.
Тим часом знайомі пасажири завантажили мої речі на стрічку-сканер для перевірки, рюкзак поїхав і вивалився верх ногами. Загалом організація цього всього просто жахлива. Далі ще година бюрократії – і ми, нарешті, виїхали з того пекла. О 17:25 ми прибули в місто Бєлгород, де вже добряче поливало дощем. Зв'язку в мене практично нема, тільки роумінг, тому говорю з моєю новою знайомою, яка, наче мама, каже: одягни кофту, з'їж печиво чи банан. Загалом, класні люди оточують мене під час цієї нелегкої поїздки. Вперед до Ельбрусу.
На годиннику 19:30, ми досі в дорозі і не робили ще жодної зупинки після кордону. Перше враження від Росії, загалом, доволі класне. Дороги просто шикарні, зупинки всі однакові і, на диво, ще не зіпсовані вандалами. Але коли поруч цікаві співрозмовники, то і дорога швидше минає. Погода за вікном мінлива і сіра. Час від часу в'їжджаємо в грозові області і потрапляємо під зливу. Артем, наш водій, повідомив, що скоро зупинка і можна буде поїсти, і швидше б уже, бо мій живіт починає вже скиглити. В таких поїздках крім кави і бутербродів, на яких я вже майже 24 години, вже хочеться чогось рідкого. Не знаю, о котрій прибуду на місце, бо досі немає зв'язку, але рухаємось впевнено і доволі в швидкому темпі. Пейзажі за вікном вже змінюються на невеликі пагорби, і думаю, чим ближче до моєї цілі, тим більшими будуть ці пагорби, а потім і гори. О пів на дев'яту ми прибули у місто Розсош, там і повечеряли у придорожній забігайлівці під назвою "Апельсин", я взяв солянку, гречку, котлету й 3 шматочки хліба, все це у мене вийшло 250 рублів. До цієї вечері вже почав боліти живіт, бо їв я переважно якусь швидку їжу в сухому вигляді. Випивши ще йогурту і дві таблетки панкреатиту, о 21 годині ми вирушили далі за своїм маршрутом.
Ну ось і добігає кінця цей пекельний день у дорозі. Кінець дня, але не дороги. До міста Ростов-на-Дону лишилось 80 кілометрів, а на годиннику 12 ночі і відповідно я не встигаю на автобус до Терскола. Буду щось думати. Всю дорогу ллє жахливий дощ, щітки склоочисника працюють в максимальному режимі, але ледь справляються зі своїм завданням. Зв'язку й досі нема, з сім-карти "Київстар" зняло 60 грн, коли я відповів на дзвінок з роботи. І за це нарахувало 30 хвилин на розмови. Коли з`явився хоч якийсь сигнал, подзвонив додому і повідомив, що все добре. О півночі, вкотре заливши паливо, ми вирушили в бік Ростова-на-Дону. Попереду ще більша відстань шляху, але вже історія буде в про інший день, під іншою назвою та з іншим сценарієм.
Далі буде.
