А чи знали ви, що у Новограді були, мабуть і є, два джерела із цілющими властивостями.
Вони били ключем з-під землі над Случчю в місці, де зараз завод "Біоветфарм". Міські священики оголосили ці джерела чудотворними й раз по раз водили до них хресні ходи, просячи для пастви Божої допомоги. Йшла слава про джерела як про чудодійні. Вони дійсно допомагали при кишково-шлункових захворюваннях.
У 1901 році новозвягельські землі разом із джерелами успадкував землевласник Мезенцев. Певне наявність цілющих витоків була однією з причин того, що він переніс свій винокурний завод із села Олександрівки у Новозвягель і поставив його тут прямо біля джерела. З тої пори доля джерел і заводу нерозривно злилися.
Незабаром звягельські води стали відомими й за кордоном. У 1918 році Центральна Рада звернулася по допомогу до Німеччини, щоб та допомогла Україні проти російської більшовицької агресії. 21 лютого 1918 року німецькі й австрійські війська вступили до нашого міста.
У наступні роки Звягель надовго став ареною жорстоких воєнних змагань Української Народної Республіки проти агресії московських військ. Влада часто мінялася, місто агресори не раз руйнували. Людям було не до джерел. Під кінець 1920 року більшовицькій Москві вдалося зламати опір українців і утвердитися в місті. Воно стало прикордонним: поруч лежала Польща.
Народ від всіх цих змін і потрясінь довго не міг оговтатись. Завойовників же ці джерела спочатку не цікавили. Та з часом і вони на них звернули увагу. Із середини 20-х років минулого століття воду починають досліджувати. У 1925 році вчені обстежили одне із джерел й зробили аналіз складу води. Вона виявилась високорадіоактивною й тому дуже цінною для лікування. Експлуатацію джерел доручили організувати кооперації інвалідів. Але налагодити справу ті не змогли: в них не було ні приладів для добування води, ні пляшок для її розливання.
У 1927 році професор Бурксер вдруге обстежив водні ресурси Звягеля і встановив, що тут виходять на поверхню кілька цілющих джерел. Радіоактивність їх вод становила 36 одиниць махе. Такої води немає більше ніде в Україні. До того ж витік її великий. Тільки одне із джерел у змозі давати 7 тисяч відер (70 кубометрів) на добу.
Ця новина заінтригувала навіть республіканську керівну верхівку і на початку лютого 1930 року професор Бєльський про наслідки дослідів свого колеги Бурксера доповідав секретарю ЦК КП (б)У Сухомлину.
Але будувати курорт тоді у Звягелі не вийшло.
Більшовики марили шпигуноманією й боялися, щоб під личиною хворих до міста не проникли агенти ворожих розвідувальних служб. "Так как территория, на которой расположен этот источник, принадлежит военному ведомству, то до сих пор по гражданской линии это не удалось".
Та спроби пробити мур імперських заборон не припинялися. Дуже наполегливо ідею господарського використання джерел проводив голова міськрадівського планового відділення Москаленко. Бувши в Києві, він в Академії Наук України познайомився із документами експедиції Бурксера, зняв з них копії і загорівся бажанням витворити у Звягелі бальнеологічний курорт, що не поступався б відомим світовим водолікарням. Починаючи з 1936 року Москаленко на засіданні міськради постійно проводив думку про будівництво лікувального комплексу у Звягелі на базі місцевих джерел. Адміністрація, знаючи позицію центру та армії, не дуже зважала на ті домагання.
Не знайшовши підтримки в місцевої влади, він звернувся до преси. Ця пристрасна, енергійна людина стукала у всі двері, надіючись у когось знайти підтримку. Він писав до окружних, обласних, республіканських видань, викладав свої аргументи, доводив корисність задуму для хворих і міста, намагався знайти та захопити справою спонсорів, що погодилися б зводити курорт.
Факти й справді здавались вагомими. Поряд зі спиртозаводом у місті діяли два джерела.
Їх вода мала високу радіоактивність й не поступалася якістю найкращим водам П’ятигорська. Радіоактивність першого джерела сягала 36,5 одиниць махе, або 130 еманів. Такі води здатні лікувати шлункові, сердечні, нервові, жіночі та інші хвороби. При систематичному вживанні такої води у здорових людей покращується робота шлунку, прискорюється обмін речовин в організмі, підвищується працездатність. Усі разом радіоактивні джерела здатні були впродовж доби дати 10-12 тисяч відер води, тобто 100-120 кубометрів. Такої кількості вистачило б і для санаторію, і для водолікарні, й продажу жителям міста. Москаленко обурювався, що дорогоцінна цілюща вода використовується не за призначенням. З джерела № 2 її брали на виробничі потреби заводу, а з першого відкачували у водозабірну будку як звичайну воду для задоволення всіляких потреб гарнізону. Його обурювало нерозуміння отцями міста цінності цієї води. У дусі свого часу він вдався навіть до звинувачень у шкідництві й пояснював таке ставлення вилазками класового ворога. "Вороги народу… всіляко намагалися загальмувати використання радіоактивних джерел".
Але комунгосп не поспішав. Як писав Москаленко, "до цього часу по місту розвозять радіоактивну воду декілька одноосібників у брудних бочках та відрах й беруть у людей за відро 20-25 копійок, у той час коли водокачка відпускає по 3 копійки". Споживають води вкрай мало, всього 2-3 тисячі відер на добу. В листі до О. М. Большакова, секретаря Новоград-Волинського райпарткому Москаленко радить залучити до діла військових, артіль "Харчовик", комунгосп.
Хтозна як склалися б надалі справи. Може і взялися б зводити санаторій, лікувати тут всю Україну, розвозити по ній звягельську воду, будувати завод з випуску цієї води. Але 25 лютого 1939 року на адресу міськплану у відповідь на кореспонденції Москаленка від редакції республіканського журналу "Комуніст" надійшло пояснення Української Курортної Управи Народного Комісаріату охорони здоров’я України.
Коли ж її переливають у посуд і залишають стояти, відбувається еманація радію, швидко руйнуються й зникають цілющі властивості. Цю воду не можна ні газувати, ні експортувати. Розвозити її у відрах по місту, як це практикують у Звягелі, можна лише як питну, а не лікувальну. Використання ж цих мінеральних джерел як оздоровчих можливе лише шляхом проведення води до лікувальних приміщень й організації там ванного відділення. За причиною недостатнього витоку вод новоград-волинське джерело може бути використане лише як таке, що має місцеве значення.
Цей лист охолодив ентузіастів торгівлі водою, а скоро й умови її використання змінилися. У вересні 1939 року Німеччина й СРСР поділили Польщу між собою. Левова частка колишніх польських земель з українцями та білорусами дісталась Радянському Союзу. Кордони радянської імперії перемістилися на сотні верст на захід. Звягель поволі звільнявся від статусу прикордонного міста. У грудні 1939 року Большаков звернувся із відповідним запитом до міськради щодо використання місцевої цілющої води.
Але до зведення водолікарні руки влади знов не дійшли. Події, що нахлинули на край у зв’язку з участю Москви в розподілі Європи й розпалюванні Другої світової війни, надовго відсунули будь-яке мирне будівництво в Новограді-Волинському. Водолікарню у місті відкрили аж в 1963 році. Цілюща вода стала нарешті на службу людям. Біля заводу кормових антибіотиків звели цех із розливу столової мінеральної води.
Широкої популярності набула новоград-волинська мінеральна вода. Пили її у вишуканих закладах розваг, готелях та ресторанах. Але ніхто вже не пов’язував із нею властивості оздоровлювати. Про неї казали: "Ні шкоди, ні користі", "Просто смачна і приємна".
Текст: Іван Тригуб, краєзнавець, член Національної спілки краєзнавців України
