У мешканки нашого міста Лесі Миколаївни - коріння роду по материнській лінії у Львівській області. Ми розпитали жіночку про місто Золочів, яке славиться своїми керамічними виробами.
Її квартира – це музей кераміки. Помітивши мій подив, господиня усміхнулася: «Скоро чоловік з хати вижене, але, подорожуючи, я не можу не придбати якоїсь дрібнички з глини».
«Дрібнички» – це м’яко сказано!
Різнокаліберні фігурки, картинки, вазони, вази, різного розміру й глибини тарілки, горнятка, макітри – не знаєш на чому погляд зупинити. З усього побаченого найбільше вразив матовий чорний кавовий сервіз. Оговтавшись, запитую: «Цей привезли з-за кордону?».
«Та що Ви, це з Гавареччини, з села неподалік Золочева!».
По-іншому, аніж дизайнерська річ, гаварецьку чорну кераміку язик назвати не повертається. Про неймовірно вишукану зі струнким орнаментом роботу Леся Миколаївна з легкістю у голосі каже «сива глина».
Невже ж ця, на вигляд дуже дорога кераміка, вироблена українськими майстрами у загубленому в лісах маловідомому віддаленому селі? Спробуємо все з’ясувати, адже наша наступна зупинка – Золочів, точніше – село Гавареччина Золочівського району.
Після тривалої гостини зрозуміла, що подорож у Львівську область може викликати не естетичну насолоду, а біль. Село, де жили українські гончарі, вимирає. Дістатися туди (на північ від Золочева) непросто, маршрутки заходять у село Білий Камінь за довільним графіком, а від цього села до Гавареччини потрібно йти ще чотири кілометри.
«Коли я їжджу до рідні, мене неодмінно хтось підводою підкине, люди там добрі», – заспокоює наша оповідачка. «Що ж, підводою, то й підводою», – я утвердилася у думці, що неодмінно маю побачити хоча б когось із цих гончарів-носіїв прадідівського способу життя.
Так уже склалося історично, що таємниці ремесел українці передають з роду в рід, від покоління до покоління. І ковальська справа, і гончарство, і лозоплетіння – усе пов’язане з містичною і незбагненною нині давниною.
Як не дивно, про Гавареччину ходить проста легенда – душу за майстерність чи красу ніхто нечистому не продавав. Не одну сотню літ тому прості люди дратували Терезу, дружину Юрія, одного з князів Вишневецьких, який заклав перед 1611 роком у селі Білий Камінь замок. Бачте, чорний дим, що валить з поселення ремісників у заможне село, це – неподобство. «Гончарські майстерні так димлять, аж неба над маєтком не видно», – мабуть, так казала чоловікові пані. Можливо, слова були іншими, ніхто цього вже не встановить, але п’ять гончарських родин, і це історичний факт, відселили у ліси. Так з’явилася Гавареччина.
Річ у тім, що майстри працювали за унікальною методикою: вони обпалювали глиняні вироби у спеціальних печах без доступу повітря, щоб посуд ставав чорного кольору. Переселені люди розчистили невелику площу лісу для спорудження житла. Поселення назвали на честь пані Терещизною (від імені Тереза).
Після її смерті за гончарами наглядала донька Вишневецьких, Гавра, тому село стало Гаварещизною. Згодом назва «притерлася» і «омилозвучилася». Мешканці села до гончарного круга ставали змалечку, речі виготовляли нехитрі, але у господарстві необхідні. Це зараз, під час засилля китайських пластмас, гончарство ми сприймаємо як мистецтво, а тоді воно було ремеслом і способом вижити. На початку ХХ століття у селі працювало близько 60 майстрів, які виробляли посуд на продаж. «Сива», «задимлена» чи «закурена» кераміка не містила елементів декоративності, орнамент був простий, особливий цей посуд був лише технологією виготовлення.
У вісімдесятих роках ХХ століття народні майстри гаварецької чорнодимленої кераміки прославилися на увесь світ. На Міжнародній виставці кераміки в Італії у 1984 році роботи заслуженого майстра народної творчості України Дмитра Вислинського здобули золоту медаль та диплом, а фото одного з його вазонів увійшло до каталогу найкращих творів керамічного мистецтва Європи. Тоді в різних куточках України почали цікавитися гаварецькою керамікою. У село завітали мистецтвознавці, але застали лише одного справжнього гаварецького майстра димленої кераміки.
«Прогресивні львів’яни підключилися до відновлення унікального своєю технологією гончарства, але місцевий майстер зустрічав усіх з пересторогою», – продовжувала розповідь Леся Миколаївна.
Я з сумом дивилася на чорне горнятко. Кава була уже випитою, а воно все ще тримало тепло. Мені здалося, що це тепло рук когось зі стомлених гончарів. А можливо, це тепло його задимленої і водночас світлої душі.
Зрозуміло, що рекомендувати вам поїздку до Гавареччини не наважуємося, але й мовчати про цей унікальний український куточок не можемо.
Гайніть у Золочівський замок, там є екскурсоводи, а від Львова до Золочева усього дві години їзди.
Якщо по дорозі до Золочева, зупинившись у Львові, знайдете час і придбаєте якийсь керамічний виріб, знайте: глина має здатність «запам’ятовувати» позитив. Американські фахівці з національного космічного агентства (НАСА) довели, що у виробів з глини є надзвичайно важлива особливість: здатність зберігати і передавати енергетику. Саме кераміка позитивно впливає на «настрій» вашої оселі, поліпшує самопочуття. Не дарма ж мисник в українській хаті завжди вважався окрасою. Зрештою, хтось керамічний і кумедний (у мене є такий рудий ацький кіт з Коломиї, підозрюю, що насправді він з Китаю) повинен нагадувати вам про відпустку і сповнену вражень подорож.
