Лариса Косач (Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському (історична назва – Звягель). Вона була другою дитиною у сім’ї. Відомий доктор медичних наук і літератор Юрій Щербак довів у своїх працях, що мати не годувала груддю Лесю, коли та народилася, бо у неї не було молока. "Тому їй давали коров’яче молоко, розведене водою". Зі слів професора, корова, від якої брали молоко, хворіла на туберкульоз. Водночас М. О. Мороз пише: "О. П. Косач важко занедужала і не могла годувати дитину. П. А. Косач узяв відпустку і зробив усе, щоб врятувати життя і дитини, і дружини. Це підтверджує висновок, що дитина була на штучному вигодовуванні.
Дитинство Лесі Українки та перші проблеми зі здоров’ям
Елементарний шлях проникнення інфекції спостерігається у випадках уживання харчових продуктів, отриманих від хворих на туберкульоз тварин, а також інфікування їжі, посуду та інших предметів. Найчастіше елементарним шляхом люди заражаються при вживанні молока від корів, хворих на туберкульоз. Малюковий період життя для дитини був критичний. О. П. Косач згадує "...дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що врятувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя". І далі "Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє її життя, котре і у неї, і в усіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль".
Фото: https://www.google.com/
Ще немовлям Лариса Косач була інфікована мікобактерією туберкульозу і в неї ймовірно розвинувся первинний період захворювання. У більшості випадків первинне інфікування не призводить до захворювання завдяки адекватній реакції захисних систем організму. Народившись ослабленою фізично, дівчинка у ранньому дитинстві не тільки не відставала у розумовому розвитку від своїх ровесників, але й випереджала їх. Сьогодні таких дітей називають індиго. Читати вона навчилася у 4 роки, у 6 років навчилася вишивати і швидко освоїла процес (могла вишити батькові сорочку). Освіту разом з братом проводила у приватних учителів. Вірші почала писати у 8,5 років – ще до початку активної фази захворювання. Інфікування МБК (мікобактерія туберкульозу) ще у малюковому віці призвело до значного ослаблення фізичного стану організму і формування первинного туберкульозного комплексу з підвищеною сенсибілізацією до збудника. Практично до 9 років імунітет Лесі з напругою справлявся з захворюванням, а у фізичному плані вона наздогнала своїх ровесників: "Леся багато буває з братом Михайлом на дворі. У кімнатах вони бігають, лазять по мотузяній драбині. Малою Леся любила танцювати, плавати, стрибати "стрибогами", "гімнастикувати", бігати на перегони, лазити по деревах, любила різні рухливі ігри… у малої Лесі не було дівчачих ігор і забавок, а усе більше хлоп’ячі, чи загально дитячі".
Причини та ранні прояви хвороби
Пусковим механізмом розвитку активної фази патологічного процесу стало переохолодження, яке трапилося 18 січня 1881 року. Дівчинка пішла на ріку Стир подивитися, як святять воду. Леся була взута у валянки, які промокли, через це у неї дуже замерзли ноги. Почала боліти права нога. Хвору оглянув лікар Станіслав Адамович Сухачевський і поставив діагноз "Костоїд". Він порекомендував соляні ванночки і змащування ураженої ділянки йодом. Болі були дуже гострі, Леся аж плакала. Потім стало легше і аж до виїзду з Луцька у вересні Леся була здорова, але слабенька і бліда".
Астенічний синдром, який сформувався з початком захворювання, практично залишився на усе життя. У 1882 році "Леся була білява, бліденька, аж зеленувата, тоненька та довгенька дівчинка, надзвичайно податлива і поступлива".
У вересні 1882 року у "Лесі з’явилася невелика припухлість на лівій руці, рука боліла і це заважало грати на фортепіано. Лікував її лікар Афанасьєв". Для лікування використовував мазеві компреси, а для реабілітації рекомендував виїзд на море. Увесь цей час Лесю лікують з діагнозом "Ревматизм". У грудні 1882 року батько Лесі пише у листі до матері: "У Лесі замість ревматизму ставлять уже "золотуху, кажуть, що і пухлина руки – золотушна". Болі і припухлість у руці не тільки не припиняються, але і мають тенденції до прогресування. На весну 1883 року "У Лесі крім руки знову почала боліти права нога. Лікар Мерінг поставив діагноз "Недокрівна золотуха", порадив солеві купелі і різні ліки від недокрів’я".
Фото: https://svitua.org/
Лікування: болісний шлях до одужання
Влітку 1883 року лікар Борткевич у Гадячі уперше поставив діагноз "Туберкульоз кісток". Він порекомендував хірургічне лікування, оскільки "ніякі мазі та ванни, уживані доти, не можуть допомогти". 11 (23) жовтня того ж року завідувач кафедри госпітальної хірургії Київського університету Св. Володимира, професор Олександр Христофорович Рінек (1837-1916) уперше прооперував їй ліву руку, видалив кістки, уражені патологічним процесом. Операція для дитини стала сильним стресом, адже після цього вона більше не змогла на повну силу займатися улюбленою справою – грати на фортепіано. Функція лівої кисті теж була порушена, а її розвиток загальмувався. Леся постійно носила на лівій руці рукавичку".
На своїх фотографіях старалася не показувати уражену кисть. Щоб зрозуміти емоційний стан дитини, варто пригадати її слова: "Мені часто здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет", писала вона у листі до Драгоманова. У листопаді того ж року Лесю виписали з клініки. З червня 1884 року болі у руці припинилися і пацієнтка відчула себе зовсім здоровою". У грудні того ж року стан знову погіршився: "Хоча захворювання руки можна вважати не зовсім закінченим, починається подібне з правою ногою, яка болить і дещо припухла у коліні… Перед Різдвом Леся злягла у постіль, так їй важко було ходити". Леся разом з матір’ю перебуває на лікуванні у Друскеніках, проте воно ефекту не дало.
Лікування в різних містах та країнах
У січні 1886 року батько Лесі пише: "Сьогодні їй минуло 15 років. Вона уже заввишки з маму, тільки зовсім тоненька і кволенька. Лікарі констатують, що у неї так званий "коксит", говорять про операцію". Зважаючи на те, що у пацієнтки попередньо були проблеми з колінним суглобом, процес поширився і на кульшовий суглоб. Це підтверджує і брат Михайло: "…не нахиляючись, не згинаючи хворого кульшового суглоба". У зв’язку з загостренням хвороби батьки знову звернулися до професора Рінека. Він відмовився робити операцію на нижній кінцівці і порадив провести лікування за допомогою спеціального приладу – поволі розтягувати хворий суглоб".
Лесю шпиталізували в університетську клініку. Через місяць процедуру припинили і наклали на 2 місяці гіпс на кінцівку. Після зняття гіпсу ще 2 місяці їй заборонено було ходити і тільки восени "Леся починає ходити власними ногами за допомогою милиць". Протягом 1887 року пацієнтка ходила спочатку з милицями, а потім "перейшла на паличку".
Навесні 1888 року Леся знову переходить на милиці. У травні професор Краєвський у Варшаві рекомендує операцію. "Інші лікарі цього не рекомендують, порадили виготовити протез". У липні-серпні Леся на лікуванні в Одесі. "Приймає грязьові ванни і купання у лимані". Після лікування стан покращився, і вона ходить з паличкою.
У травні 1889 року мама повезла дочку до народної лікарки Параски Назарівни Богуш на Сумщину у село Косівщина. Серед багатьох пацієнтів народної лікарки звертала на себе увагу тендітна дівчина, яка опиралася на палицю при ходьбі. Лікувалася Лариса Косач протягом місяця. Для лікування використовувалися гарячі грязьові ванни. Водночас, як відмічає Леся, подібне лікування вона пізніше проходила у Криму, але там грязь нагрівали на сонці, а у Параски Назарівни – у печі. Лікування допомогло, зменшилися больові відчуття. Пацієнтка чи не уперше у житті могла самостійно одягати панчохи і черевики, чого не спроможна була самостійно робити раніше. Після народного лікування і видимого покращення того ж 1889 року Лесю повезли на консультацію до професора Грубе у Харків. Він висловився проти операції і порадив лікування в Одесі – курс грязьових ванн, купання у лимані і курс масажу. У кінці серпня Леся закінчила курс лікування. Їй стало краще. На початку жовтня вона почала курс масажу у масажистки Гіперт. Уже з перших процедур їй стало гірше. З цього приводу вона консультувалася у лікаря Чугутинського: "…чи багато лиха їй наробив той "кручений" масаж". У листопаді Леся повернулася у Колодяжне і захворіла на ангіну.
Фото: Укрінформ
Вплив хвороби на творчість
Ми бачимо, що Леся Українка практично увесь підлітковий вік хворіла. Це безпосередньо позначилося на її характері. Численні захворювання призвели до формування астено-невротичного синдрому, а надалі до нападів істерії.
Лютий 1890 року. Чергова консультація у Києві у професорів Рінека і Павловського. Рінек рекомендував двомісячний курс скелетного витяжіння із застосуванням тягарців, а Павловський – місячне витягування кінцівки, "випалювання залізною голкою хворого суглобу, а потім поїздку в Одесу на лиман, або у Саки". Після витягування Леся повернулася у Гадяч. У травні пов’язку зняли. "Почала ходити на милицях".
У липні цього ж року Леся з матір’ю лікується у Саках. Як встановлено у наші дні, Леся Українка лікувалася у теперішньому 5-му корпусі санаторію "Сакрополь". Дослідження учених, зокрема Н. Н. Бурденка показали, що лікування у Саках при кістково-суглобовому туберкульозі приносить шкоду і є протипоказанням для лікування у цьому санаторії. До кінця 1890 року нога не перестає боліти і більшість часу Леся у ліжку.
У січні 1891 року відомий віденський хірург Теодор Більрот "не рекомендував робити жодної операції. Порадив пристосувати до хворої ноги протез. А літом поїхати у теплі краї". У квітні-травні цього ж року Леся "хворіє на пропасницю". Напади гарячки виснажують поетесу. Після стихання процесу пацієнтка їде у Євпаторію. Там її стан покращується: "…мені добре на сонці та морському повітрі, через плавання у мене розвинулись мускули на руках і се мені приязно, а то я уже зробилася надто безсилою за 2 останні роки". У серпні переїзд у с. Шаба і лікування недокрів’я виноградом на знаменитих виноградниках. У вересні повернення у Колодяжне, короткочасне покращення і знову напади пропасниці. З відчаю у мами поетеси виривається крик душі: "Чи ж смерть не була би кращою долею, ніж теперішнє її життя…". Леся починає носити протез, "без якого починає обходитися тільки улітку 1892 року".
Прогресування захворювання
Січень 1894 року. Леся знову хворіє. У неї "…нервові болі та крайній упадок сил. Лікар визнав причиною хвороби недокрів’я і прописав миш’як". Після лікування настало покращення. У наступний період виникають то помірні загострення, то деякі покращення.
Грудень 1896 року. Знову загострення і ліжковий режим. "За порадами лікаря починає курс лікування уколами йодоформу". Протягом 3-х місяців ліжковий режим і внутрішньосуглобове уведення йодоформу. Процедури дуже болючі. Для зняття болю використовують морфін. Леся зносить процедури, зціпивши зуби. Професор Сапєжко, який виконував ці процедури, говорив, що такого терпеливого пацієнта у своїй практиці він не зустрічав". З другої половини курсу почалося покращення.
Лютий 1897 року. "Нога усе ще болить, але може спати без приймання морфію, може також писати і читати". Курс лікування закінчився у квітні. У результаті лікування у хворої розвинувся анкілоз правого кульшового суглоба. Нога у суглобі більше не згиналася. Травень: "Леся дуже слабка, бліда, дуже втомлюється, часто лягає". Червень 1897 року, лікування і відпочинок у Ялті. Стан покращується, проте більше одного листа на день несила писати. Періодично виникають запаморочення від слабкості: "…я дійшла до такого стану, що лягала у городських скверах, сливе на вулиці від нападів морочення голови". Знову зима. Знову загострення і про повернення у Київ навіть не може бути мови. Лютий 1898 року. Чергове загострення, пропасниці: тремтіння, судоми у руках і ногах "…розтягнення правої руки".
Травень. Леся знову у Ялті. До наявних проблем додалася "істерія", лікування від якої проводять водними процедурами. Грудень 1898 року, консультація у професора Бергмана у Берліні. Рекомендована операція. Операцію на уражену праву ногу у власній клініці у Потсдамі 26 січня (7 лютого ) 1899 р. виконав всесвітньо відомий хірург, професор Берлінського університету Ернст фон Бергман (1836-1907). У квітні "…зняли так зване витяжіння, і наклали на ногу гіпсову пов’язку з дерев’яною шиною збоку". У травні уперше самостійно змогла вийти з клініки. Після цього їй наклали протез: "Він був важкий, незграбний, нозі було у ньому гаряче. На ніч протез знімався". У червні повернулася у Київ, потім у Гадяч. По дорозі: "…хтось ударив ногу, яка почала боліти. Стан був настільки важкий, що думала з журбою про морфій, або хірургічне втручання, але обійшлося". Вкотре перехворіла на ангіну.
Фото: Волинські новини
Вплив хвороби на особисте життя
На протікання захворювання і прогресування туберкульозу вплинули і чоловіки у житті поетеси. Нерозділене кохання до Нестора Гембарашвілі у середині 90-х років негативно позначилося на її психоемоційному стані. Трагічна любов до хворого на відкриту форму туберкульозу легень Сергія Мержинського, яка теж не була взаємною (він кохав іншу жінку), і активне спілкування з ним у Мінську (2 місяці не відходила від хворого, він помер на її руках) у 1901 році призвели до того, що Леся захворіла на туберкульоз легень: "У Мінську Леся Українка нажила нову хворобу – туберкульоз легенів" (пише К. Квітка у листі до Д. Косарика 31.V.1945). Леся жахливо пережила смерть коханого (помер у 1901 році). Від стресу, перевтоми і контакту з Мержинським її власна хвороба почала прогресувати. Вона ще довго відновлювала сили у санаторіях Карпат, Сан-Ремо, на Кавказі, в Ялті. За шість років до смерті Леся Українка одружилася. Її чоловіком став добрий друг Климент Квітка. Він теж хворів на туберкульоз легень.
На покращення стану пацієнтки особливо позитивно вплинуло перебування у Сан-Ремо в 1901-1902 роках. Червень 1902 року, консультація у лікаря Ейхгорста у Цюриху: "Рекомендація – ще раз поїхати на зиму до Італії". Жовтень 1902 року, консультація у лікаря Нотнагеля у Відні: "Лікар схвалив її поїздку у Сан-Ремо, прописав ліки і сказав, що стан її здоров’я "нічого собі". Травень 1903 року, повторна консультація у лікаря Нотнагеля з приводу лікування "гідротерапією". Лікар схвалив лікування.
Взаємини з третім чоловіком у своєму житті Климентом Квіткою, з яким Леся познайомилася у 1901 році, а пізніше вони побралися, позитивно вплинули на письменницю. Квітка хворів на закриту форму туберкульозу легень, і надалі вони лікувалися разом, доглядаючи одне за одним. Квітень 1904 року. Леся "Перед від’їздом в Україну була на прийомі у лікаря, який визнав, що у грудях хворобливий процес спинився, а тільки сліди залишилися від того, що було". У 1905 році Леся у листі повідомляє, що стан її здоров’я погіршився. Березень 1907 року, прийом у лікаря Фаворського: "…він ствердив, що туберкульозний процес у легенях припинився, але для її нервів, малокрів’я та втоми буде корисною поїздка у Крим. Щодо можливої небезпеки стосовно хвороби К. Квітки, який теж був у цього лікаря, то запевнив, що своєю хворобою він не страшний". У листопаді 1907 року в Лесі уперше діагностовано захворювання нирок: "Лікар підтвердив туберкульоз нирок і рекомендував операцію, не покладаючи надії на кліматичне лікування». Січень 1908 року, Київ, консультація у лікаря Тамбурера. "Лікар проти оперативного лікування".
Фото: UAinfo
Квітень 1908 року, хірургічне відділення Єврейської лікарні в Берліні: "Асистент професора Ізраелі лікар Люрі пише на прохання Лесі Українки її сестрі Ользі довідку про стан Лесиної хвороби. Він пише: пощастило так провести обстеження нирок, що могли обстежити кожну окремо. Ствердили, що у Лесі Українки туберкульоз обох нирок, а також сечового міхура. Операція неможлива, тому що хворі обидві нирки. Призначається кліматичне лікування у Єгипті, лікування іхтіолом та сироліном поперемінно. Цю рекомендацію професора Ізраелі Леся Українка прийняла до виконання".
Творчість під тиском недуг
Після консультації у Берліні Леся жила і лікувалася спочатку у Євпаторії, потім у Ялті, взимку поїхала на Кавказ у Телаві. Стан здоров’я поетеси, незважаючи на лікування, погіршився. Траплялися лише "світлі відрізки часу", коли їй працювалось творчо. У цей час письменниця отримує черговий стрес – смерть батька. Березень 1909 року. У листі до Комарової Леся пише, що зима була для неї важкою, хворіла більше, ніж торік. "Це напевне мені кара за те, що я не поїхала у Єгипет, як радив професор Ізраелі". У листопаді 1909 року починається лікування у Єгипті. Пацієнтці проводять ін’єкції туберкуліну. У березні 1910 року Леся констатує: "Недавно боліла нога, мабуть, ін'єкції туберкуліну виявилися шкідливими". Туберкулін не використовується для лікування туберкульозу. Його застосовують для діагностики захворювання. Тому регулярні введення туберкуліну могли активувати загострення захворювання. Після цього спробувала приймати сонячну ванну, проте температура піднялася до 38, пульс 115, і лікар скасував процедури.
На новий 1911 рік у поетеси різке погіршення загального стану. Вона пише: "…лежала у такому стані, що мій чоловік уже телеграми родичам посилав, радячись, що робити". У січні 1911 року Леся повторно їде у Єгипет. Проте туберкульоз нирок продовжує прогресувати, поступово переходячи у хронічну ниркову недостатність і лікування не дає бажаного ефекту.
Фото: Пані - український інтернет-журнал - blogger
У травні 1911 р. пацієнтка повернулася до Одеси. На два тижні вона поїхала до Києва, потім Кавказ – Телаві, Кутаїсі, Батумі. Її самопочуття продовжує погіршуватися. У січні 1912 р. із Батумі Леся Українка востаннє попливла на батьківщину фараонів. Ось як вона оповідає про цю подорож: "Це було щось таке неможливе, що я бажала усім серцем, щоб корабель розбився і разом пішов на дно. Три місяці, проведені на віллі "Континенталь" у Хелувані, дозволили хворобі трохи відпустити кволе тіло. До Кутаїсі Леся Українка повернулася 2 (15) червня 1912 р. Після цього у Києві належало пройти повний курс світлотерапії. Весь час трималася підвищеною температура. Аналізи, зроблені київськими лікарями, не були обнадійливі. І лікар Фінк-Фіновицький, котрий збирався лікувати поетесу якимись новими методами, оглянувши хвору, відмовився від свого наміру.
Смерть Лесі Українки: останні дні
У Лесі розвинулася депресія. Вона не може спати ночами. Нетривалий денний сон не дає відпочинку. Весною 1913 року почали наростати явища хронічної ниркової недостатності, дистрофії і виснаження; "…стан організму ніяк не поправляється, невважаючи на важкі особливі заходи, я навіть схудла вся". Квітка зазначає: "Катастрофічно вона втрачала вагу – мінус 11 з половиною кг до звичайного показника тендітної худорлявої жінки". Наприкінці травня 1913-го Леся Українка поїхала у Кутаїсі. У середині червня поетесі стало дуже погано. Приїхала її сестра Ізидора, потім мама. При туберкульозі перед смертю психіка хворих змінюється. Виникає стан уявного благополуччя. Він тривав декілька днів. Після цього стан різко погіршився. Усіляка їжа їй до того спротивилась, що вона при всій силі волі ледве була спроможна щось випити. Єдине, що вона могла їсти без відрази, це морозиво з ожини. 10 липня (дати останніх днів життя подаються за старим стилем) Лесю перевозять з Кутаїсі до Сурамі. Стан катастрофічно погіршується. З 17 липня починається штучне годування. Поетеса вже розмовляти не може – ледь шепоче. Уночі виникають марення. Померла Леся Українка вранці 19 липня (1 серпня) 1913 року. Похована на Байковому кладовищі у Києві.
М. ЛІБЕР, викладач медичного коледжу
