Останнім часом на різноманітних форумах дедалі частіше з’являються повідомлення про пошук бронетехніки, затопленої у роки Другої світової війни. Щось навіть знаходять і підіймають переважно в морях, великих річках, болотистій місцевості. Між тим і в наших водах, зокрема в річці Случ, в середині вісімдесятих років минулого століття йшли розвідувальні роботи, — шукали затоплений танк Т-34.
Невеличкий екскурс в історію. 3-го січня 1944 року частини 25-го танкового і 24-го стрілецького корпусів 13-ї Армії, що входила до складу Першого Українського фронту, визволили Новоград-Волинський від німецько-фашистських загарбників. Гітлерівське командування ніяк не могло змиритися із втратою вигідних бойових позицій і залишення міста.
Вже наступного дня, 4-го січня, після попередньо проведеної на світанку авіарозвідки з боку села Сусли, організували низку контратак з південного заходу і заходу, щоб знову заволодіти містом. Фашистську піхоту, яка ринула на радянські позиції, підтримували танки, бронетранспортери, самохідні артилерійські установки. На знищення цих колон кинули артилерію. Сутичка була запеклою і кровопролитною.
Особливо важка ситуація склалася на рубежі шостої винищувально-протитанкової артбатареї капітана Корнілова зі 175-ї танкової бригади, яка займала позицію біля ярунського залізничного переїзду. Артилеристи прямим наведенням підбили кілька ворожих машин, проте решта продовжували невпинно сунути вперед до переїзду, розтрощили дві гармати, але подолати заслін на переїзді не змогли.
На допомогу батареї, яка зазнала великих втрат, прийшли танкісти 175-ї танкової бригади і самохідні артилерійські установки із 41-го самохідно-артилерійського полку. Завдяки героїчним діям радянських воїнів контрнаступ німців зупинили, і фашистські танки з піхотою змушені були повернути назад. Серед тих, хто захищав підступи до міста, мужньо відбиваючи атаки фашистів, був і Олексій Іванович Цвєркун.
На той час він — командир відділення тяги протитанкової батареї мотострілецького батальйону. В цьому надзвичайно жорстокому бою Олексій Іванович отримав контузію і важке поранення. Рідні отримали повідомлення про його загибель... Однак доля розпорядилася інакше. Тяжко пораненого командира підібрали і винесли з поля бою, а згодом і доставили до шпиталю воїни-танкісти.
Ось як згодом згадував про цей епізод зі свого фронтового життя Олексій Іванович: "...Танкісти по суті врятували мене. Хоча самі втратили двох автоматників, які були вбиті фінками німецьких розвідників. Завдяки цим танкістам я не тільки залишився живим, а й, головне, з ногами...". Перенісши складні операції, Олексій Іванович вижив, підлікувався і всім смертям наперекір повернувся до нормального життя.
За мужність і самовідданість, виявлені в боях на новоград-волинській землі, старшину Цвєркуна відзначили медаллю "За відвагу". Тільки через довгі роки пошуковці Чижівської середньої школи встановили цей факт. Слідопити у середині 70-х років, віднайшли ветерана у Краснодарі (нині місто на півдні Росії). Школярі зав’язали жваве листування з колишнім воїном.
Багато цікавого пам’ятав Олексій Іванович про визволення Новограда-Волинського, міста над Случчю. Колишній червоноармієць описав випадок, очевидцем якого він став у новорічну ніч:
Він пояснив слідопитам, що "необхідність швидкого і раптового виходу танкової бригади в тил противника, що засів в місті, а також безпосередня активну участь бригади в боях за визволення міста і району від німецько-фашистських загарбників і виконання інших бойових завдань не дозволили оперативно використати корпусні (бригадні) евакозасоби для витягування з води і евакуації танка, затонулого із повним комплектом боєприпасів".
Про цю цікаву і водночас неоднозначну історію школярі розповіли директору музею бойової слави Новограда-Волинського Юхиму Никаноровичу Загривому. Музей, що створили за ініціативи ветеранської організації, якраз розпочинав діяльність. Одним з ініціаторів створення музею став саме Загривий, а посада директора була пов’язана з численними роз’їздами, що давало змогу зустрічатися з молоддю, виступати у військових частинах і школах з розповідями про воєнне лихоліття на нашій землі.
Тут варто зробити невеличкий відступ і хоча б стисло розповісти про Юхима Никаноровича, тим паче, що він зіграв у цій історії одну з головних ролей. Юхима Загривого по праву можна назвати справжнім патріотом країни, ерудованим краєзнавцем, талановитим пошуковцем і дослідником.
Пристрасний захисник і пропагандист збереження культурної спадщини, людина невичерпної енергії і душевної щедрості, більше ніж тридцять років життя присвятив збору і публікації матеріалів про рідний край, Звягельщину.
Взявши у чижівських школярів домашню адресу Цвєркуна, Юхим Никанорович, не гаючи часу, написав йому листа. Зокрема, він зазначав:
Та хіба ж у листах поговориш про все? Для цього потрібно обов’язково зустрітися. Тому запросив Олексія Івановича в гості.
Той прийняв запрошення із задоволенням. Попри зайнятість визволитель знаходить час, щоб на особистому авто вирушити у далеку дорогу. Проявивши гостинність, доброзичливість і повагу до фронтовика, привітний господар прийняв у своїй оселі Олексія Івановича як рідного. Під час чаювання зав’язалася невимушена бесіда. Крім справ сьогоднішніх, розмова пішла і про страшні жахіття світової війни. Ця тема близька і Юхиму Никаноровичу, бо сам ще в зовсім юному віці пройшов крізь її горнило.
Свій самостійний пошук ентузіасти розпочали з того, що наступного дня після приїзду вирушили на автомобілі в Чижівку. Разом оглядали околиці, бродили вздовж річки, відвідали і деякі будинки місцевих жителів. Спілкувалися і зі старожилами, прискіпливо звіряючи розповіді і спогади, по крупинках відтворюючи події останнього дня 1943 року. Завдяки зібраній інформації вдалося дізнатися, що 31 грудня 1943 року передові загони Червоної армії наблизилися до Чижівки.
Ворог захоплений зненацька, та все ж він встигає зірвати замінований шосейний міст через річку. Стрімкого кидка через водну перешкоду не вийшло. Намагання переправити танки по греблі паперової фабрики в нічній темряві зазнали невдачі. Одна з машин під тиском власної ваги, проломивши мостове перекриття шлюзу, звалилася вниз. Коли йшли бої в Новограді-Волинському, танк із водозливного шлюзу підняли й евакуювали.
Знайдених загиблих двох воїнів зі складу екіпажу танка поховали біля переправи, поруч з будинком місцевого жителя Олексія Марковича Колесника. Після війни відбулося їхнє перепоховання до братської могили на кладовищі. У Чижівці. Невдала спроба переправити танки по греблі спонукала командування бригади форсувати Случ по понтонній переправі, наведеній вище греблі (прорубали лід і встановили понтони).
Саме схід танка з цього наплавного мосту і занурення його у воду особисто бачив Цвєркун, коли зі своєю батареєю, що діяла в передовому загоні бригади, перебував біля переправи через річку. Що стосується підняття танка з місця, де проходила понтонна переправа, як висловився сам місцевий житель Колесник:
Тому що його будинок в той час розміщувався на західному березі всього за двісті метрів від передбачуваного місця затоплення. І всі дії з танком не могли бути ним непомічені. Те ж стверджували при зустрічах і багато інших жителів села.
Досить цікаву і доволі аргументовану інформацію про затонулий танк повідав ще один місцевий житель Дмитро Филимонович Назарук. За його словами, в кінці війни і в перші повоєнні роки, в літній період під час купання, ще хлопчаком він зі своїми товаришами неодноразово пірнав до бойової машини і через відкритий баштовий люк витягали з танка, що лежав на боці, різні предмети військового екіпірування. Вдавалося навіть поживитися снарядами і гранатами, якими підлітки глушили рибу. Згодом площа піщаного острівця, біля якого лежав на дні річки танк, значно розширилася. Танк загубився.
Доводи місцевих жителів, доповнені очевидцем подій, виглядали цілком правдоподібно і небезпідставно вселяли надію вважати, що згаданий танк Т-34, досі є на місці затоплення. Озброївшись здобутими відомостями, Олексій Іванович з Юхимом Никаноровичем рано-вранці наступного дня відправляються на берег Случі, на місце передбачуваної переправи. А раптом і справді там, десь на дні річки, досі лежить танк.
Дістатися до місця, де проходила переправа, виявилося непросто. Берег майже весь заріс чагарником і невеликими деревами, до того ж територія стала дуже заболоченою. Весь світловий день ретельно метр за метром перевіряли дно за допомогою жердин, але виснажлива робота двох ентузіастів так і не увінчалася успіхом. Пошуковці висловили припущення, що, можливо, танк під власною вагою поступово все більше занурювався в мулистий ґрунт дна річки, а зверху його покривало наносним шаром піску.
Три дні пролетіли як одна мить. Настав час від’їжджати додому: на Олексія Івановича чекала робота. Він викладав автосправу в одному з навчальних закладів. Що ж робити далі? Таке запитання постало перед двома ентузіастами. Впевненої, переконливої й однозначної відповіді у них не було. Тому, порадившись між собою, вирішили долучити до пошуку затопленого танка міськвійськкомат.
29 серпня 1976 року склали офіційний лист і за підписом голови Новоград-Волинської ради ветеранів війни Большакова відправили міському військовому комісару. Останній переслав лист начальнику гарнізону, першому секретарю міськкому компартії, голові міської ради, голові райвиконкому. Міська влада відреагувала мовчанням.
7 червня 1977 року рада ветеранів листи такого ж змісту направила командуванню Прикарпатського військового округу, а також голові ради ветеранів 25-го танкового корпусу. Однак питання це не отримало розвитку, оскільки супротив вперто чинив ніхто інший, як колишній заступник командира 175-ї танкової бригади Олександр Валентинович Маляревський. Він впевнено заявив командуванню округу:
Це підтвердили й інші ветерани бригади. Зрозуміло, що на підставі цілком серйозної заяви командування округу визнало питання про танк вичерпаним.
Почувши такий вердикт, можна з великою ймовірністю стверджувати, що інший на місці Цвєркуна здався б, але це було не в його характері. Ставлення до його спогадів зовсім не збентежило ветерана, і він продовжував доводити своє, шукати прихильників, стукати в усі двері. В одному з численних листів до Загривого знаходимо цікаве міркування Олексія Івановича, яким він ділиться зі своїм другом (їх знайомство переросло у міцну чоловічу дружбу):
І вже в наступну свою відпустку (влітку 1977 року) Олексій Іванович їде в Київ, де відвідує республіканське геологічне управління і домагається дозволу направити групу фахівців для визначення місця залягання танка в річці Случ.
Безпосередньо цим питанням зайнявся начальник профільної зйомки геологорозвідувальної партії № 49 Леонід Петрович Федоренко зі своїми підлеглими, які працювали тоді в селі Кропивня Новоград-Волинського району. Цю групу супроводжував і брав активну участь в її роботі Загривий. Спеціальними пристроями магнітну зйомку зробили тільки уздовж двох берегів.
На глибині, трохи далі від берегів, зйомку провести не вдалося, тому що була відсутня жорстка основа для встановлення приладу. На човні її зробити було неможливо, адже навіть за найменшого коливання показання приладу збивалися. Тому вирішили дочекатися настання зими, щоб дослідити річку по льоду і спробувати розшукати танк.
Олена Жовтюк, директор краєзнавчого музею
Далі буде...
