Про незвичайне захоплення, рік без телевізора і генетичну пам'ять роду розповів Novograd.сity директор ТзОВ «ФАКРО» Сергій Висоцький.
За освітою Сергій – інженер-програміст. Закінчивши Житомирський інженерно-технологічний інститут, пішов працювати за спеціальністю в газове господарство Новограда-Волинського. Паралельно викладав рукопашний бій для дітей, а у вільний час вдосконалював майстерність у метанні ножів. Він є тією людиною, яка знає ціну часу та із задоволенням використовує всі можливості, подаровані життям.
– Пане Сергію, чому вирішили займатися саме рукопашним боєм?
– Хочу зазначити, що любов до спорту з дитинства прищепив мені батько. Під час навчання в інституті я відвідував секцію рукопашного бою, тренером на той час у мене був Леонід Українець. Після закінчення інституту я здав базові мінімуми та отримав пакет документів, який дозволяв мені тоді займатися тренерською діяльністю. Гріх було не скористатися такою нагодою. Тим паче, що цей вид спорту дарував мені душевне задоволення та ще й спілкування з дітьми. І це не просте спілкування: я виховував у своїх учнів бойовий дух. До того ж робота за комп’ютером мене дуже сильно гнітила. Я відпочивав, коли займався з дітьми, тим реально жив. Після роботи я до 6 днів на тиждень працював тренером. З часом створив навіть дві групи.
– Що в житті такого сталося, що ви перестали займатись тренерством?
– Усе просто – захотів одружитися, а на весілля потрібні були кошти. Тому на той час ідеальним варіантом стали заробітки в Києві на будівництві. Звісно, багато хто з рідних та знайомих не розумів мене, навіть мама, батько ж навпаки – підтримував. Хто такий інженер-програміст? Той, хто працює в теплі за комп’ютером. А що таке робота на будівництві? Працюєш арматурником, заливаєш бетон. Логічно, що мій вибір було важко зрозуміти. Я знав задля чого я це роблю, тому поїхав до Києва. На будівництві я пропрацював близько 10 місяців.
– Я знаю, що ви тривалий час працювали на Cersanit. Що то була за історія?
– Якось мені зателефонував мій двоюрідний брат і розповів, що поляки у нас в районі будуватимуть надпотужний завод. Він сказав, що будівництво – то не на все життя, а виробництво – то є сила, тож є чудова нагода спробувати себе в детальній скрупульозній роботі. Я досить довго думав, зважував усі "за" і "проти", і таки вирішив прислухатися до братових порад і спробувати.
Я почав вивчати польську мову (вчив 2-3 місяці). Паралельно щотижня ходив на Cersanit і питав, коли мене приймуть на роботу. Я був досить настирним, адже в маленькому містечку з’явилася змога реалізуватися. Вже у травні мені зателефонували і запросили на співбесіду, після якої мене успішно прийняли на роботу. На заводі пропрацював з липня 2006 по квітень 2013 року. Отримав там гарний досвід. Але настав час, коли я зрозумів, що мені цього мало, захотілося новизни.
Почав шукати інші варіанти – і знайшов. Вакансія на "Факро" була розміщена в інтернеті. Коли я зустрівся з директором підприємства, то зрозумів, що це моє. Тут я працюю з 2013-го і донині.
– У вас досить незвичне хобі – метання ножів. Ви настільки любите адреналін?
– Я не ганяюся за адреналіном. Мені подобається рух. Тим паче, що з метанням пов’язане майже усе життя. Ще в дитинстві батько мене вчив цьому мистецтву. Він цим завжди цікавився. У нього було багато ножів, сокир, які я поламав під час тренувань.
– Як до метання ножів та сокир ставляться рідні?
– По-різному. Батько підтримує, мама, як мама, а дружина терпить. Діти теж кидають, точніше пробують.
– Ви відвідуєте турніри із цього виду спорту?
– Звичайно, я відвідую всі турніри з метання ножів та сокир. Взагалі такого виду спорту офіційно в Україні немає, але ми, я і мої однодумці, активно над тим працюємо. Цей рух дуже розвинений на сході України, а саме у Харкові, Маріуполь, а також у Дніпрі. У Маріуполі є федерація із метання ножа і сокири, а в Дніпрі живе абсолютний чемпіон, майстер із метання ножів. Крайня точка цього виду спорту – це Новоград-Волинський, тобто я. Далі на захід є хлопці, які беруть участь у турнірі, але не займаються цим професійно, здебільшого це ковалі. Адже практично кожен коваль хоч раз у своєму житті метав сокиру чи ножа.
– У Новограді є ще хтось, хто займається метанням ножа так майстерно як ви?
– Можливо, але цю людину я ще не зустрів. Метання ножів та сокир – це не забавки. Щоб займатися цим професійно, треба докласти неабияких зусиль, загалом, як і у будь-якому виді спорту. А для цього, як мінімум, потрібні і самодисципліна, і наполегливість.
– Як часто ви зустрічаєтеся зі своїми однодумцями?
– Один раз на квартал організовуються турніри в будь-якому із вищевказаних міст. Останній був у Маріуполі, а в жовтні перед цим – у Павлограді. Ми зустрічаємося, обмінюємося досвідом.
– Удома ви займаєтеся метанням?
– Так, двічі на день.
– У вас є ще якісь спортивні захоплення?
– Мене спорт цікавить взагалі і завжди, незалежно від життєвих ситуацій. У дитинстві захоплювався лижами, потім футболом, волейболом, метанням ножів, сокири, стрільбою з лука.
Адже притримуюсь такого принципу, що себе завжди потрібно тримати у формі. Тому щодня дотримуюся певних незламних правил.
Наразі мене приваблює стрільба з пневматики.
Люблю мисливство – це теж свого роду спорт. На майбутнє планую зайнятися бджільництвом. Захоплень багато, головне – вірно спланувати час, щоб усе встигати, тому власний час потрібно економити і правильно використовувати.
– Скажіть, хто вас навчив економити час?
– Книги. Прочитавши різну літературу, зрозумів, що треба щось змінювати. Останнім часом колосальний поштовх до тих змін, які відбуваються в моєму житті, дали мені Ігор Каганець і його книга "Арійський стандарт", Тарас Каляндрук, маю три його книжки, з яких наразі дві прочитав, а зараз читаю Володимира Білінського (дослідник історії).
Зовсім скоро, у січні, виповниться рік, як я не дивлюся телевізор. Мені шкода мого часу. Також наразі взагалі не вживаю спиртного.
– Яку музику любить слухати людина, яка постійно живе в русі, і чи слухає її взагалі?
– Куди ж без музики! Вона звучить всюди, потрібно навчитися її чути і обрати ту, яка підходить саме тобі. Останнім часом слухаю патріотичну. Це передусім Тарас Житинський, гурт "Фата Моргана" тощо. "Буги-дриги" мені не до вподоби, адже в музиці, яку я слухаю, має бути сенс. Вона повинна як розслабляти, так і надихати.
Я сам тривалий час співав у ансамблях "Полісся" і "Кришталеві дзвони". Дуже хочу повернутися до співу, проте мені не вистачає часу. Я прагну багато чого встигнути, тому доводиться виставляти пріоритети.
– У Вас на Facebook є фото та відео з тваринами? Яким тваринам надаєте перевагу?
– У мене є естонська гонча, хороша собака, і я люблю її. А коні мене заворожують. Колись я мріяв мати коня. У мене є знайомий козак із Запоріжжя. У нього є кінь. Якось я поцікавився, як це – мати коня. А він мені відповів: "У тебе є велосипед. Коли треба поїхати в магазин чи ще кудись, ти ж поїдеш на велосипеді, а я на коні" (усміхається).
– Яка ваша мрія?
– О, їх дуже багато. Одна грандіозна мрія – освоїти ковальську справу. Тим паче, що у мене практично вже кузня зроблена. Хочу поїхати на фестиваль з кування. Коли я бачу, як ковалі все те роблять, то мрію теж спробувати. Настане час, і я це зроблю. Тоді виготовлятиму ножі.
А найголовніша моя мрія, щоб мої діти були щасливими. Над собою працюю для того, щоб нащадкам передалися всі мої знання на генетичному рівні.
– Ви хороший батько?
– Думаю, що так (усміхається). У мене дві доньки. У народі кажуть: "Виховуючи дівчинку, ти виховуєш націю". Про це потрібно пам’ятати кожному.
– Що мотивує вас досягати успіху?
– Вас здивує моя відповідь, але не знаю. Сам у себе питаю, що це. Мені просто соромно, маючи здорове тіло, витрачати час даремно. І з того весь рух і починається.
– Ви досить енергійна людина. Від кого вам це передалося?
– У мене і батько, і мама такі. Кожному з нас багато чого передається генетично, що потрібно шанувати і вміло в житті застосовувати. Тому я хочу створити більшу та глибшу базу знань і досвіду, щоб моїм нащадкам було легше в житті. Усі мої життєві кроки свідомо направлені на це. Я навіть почав вивчати англійську мову (усміхається). Хочу зробити свій внесок у генетичну пам’ять роду. Дружина іноді свариться, що я ножі кидаю чи ще щось, а я їй кажу, що це все для нащадків.
– Як починається ваш робочий день?
– Роблю все, щоб максимально тримати себе у формі. Більше я займаюся метанням ножів та сокир. Елементи рукопашного бою – це розминка. Розігріваю всі м’язи. Один ніж, який я використовую, важить близько 300 грам. Тренування триває від півгодини до трьох. На сьогодні я зробив залікових кидків 25 тисяч, якщо перевести все це у статичну вагу, це близько 7 тисяч кг. До чого я це веду: не розігрівши тіло, не підготувавши його, можна отримати травму. Тому я знову повторюся, потрібні і самодисципліна, і наполегливість. Це не для слабких. Так само як і гоління ножем. (Не кожен зважиться на такий крок, а якщо зважиться, то не завжди вистачає сили волі і терпіння, щоб робити це систематично. Адже це постійна праця над собою. Небезпечне гоління не терпить поспіху. Хвилини, проведені перед дзеркалом з небезпечним лезом в руці, варті всіх сеансів психотерапії, йоги і медитації. – прим. автора).
– Чи вистачає часу на родину?
– Хотілося б більше часу приділяти сім’ї. Я змушую себе знайти час на дітей. Дякувати Богові у мене є дружина, яка тримає три кути хати, і тільки один тримаю я. Вона мене завжди підтримує, а якщо ні, то просто мовчить. Але, якщо потрібно, може і ножа кинути. Вона в мене така. (сміється).
