Світлана Бежевець – жінка, мама, лікар, завжди усміхнена і життєрадісна, людина, яка підіймає опущені крила і дає не лише надію на одужання, а й лікує.
Жінка виросла в родині інтелігентів, тата – військовослужбовця, мами – інженера. За перші 12 років свого життя разом із родиною об’їздила майже всі закутки Радянського Союзу. Постійні зміни клімату далися взнаки: маленька Світланка почала часто хворіти, жила фактично в лікарні, де пізнала глибини медицини й людей у білих халатах, які рятують життя. Мабуть, саме це посприяло вибору майбутньої професії. Колись маленька дівчинка двох років сказала батькам, що буде лікарем, і дотримала свого слова.
У п'ять років дитина отримала важкі опіки на ногах, лікарі повідомили її матері, що навряд донька зможе ходити… Дівчинка, почувши цю розмову, наперекір поставленому діагнозу та страшному болю доклала максимум зусиль для того, щоб одужати. Вона, збирала подорожники й видавлювала їх сік на рани. "Той біль я пам’ятаю досі…",– з сумом згадує лікар.
Коли Світлані було майже 8 років, вона настільки втомилася від нескінченних хвороб, що самостійно вирішила почати загартовувати свій організм. І успішно робила це день за днем, поки не отримала бажаного результату – оздоровлення.
За словами лікарки, ніхто з рідних не вірив, що вона зможе так просто, без "блату", вступити до медичного інституту. Випускниця ЗОШ № 1 самостійно поїхала у Чернівці, аби вступити до державного медичного інституту на медичний факультет (спеціальність "Лікувальна справа").
Першого ж дня довелося ночувати на вокзалі. Цілу ніч проходила, аби не заснути. Цілеспрямованість перемогла. Вона витримала. Склала два екзамени, на третій – прибула підтримка – батько. Світлана вступила до медичного інституту. "Тато захотів подивитися футбол і ми пішли на стадіон. Я настільки була щаслива, і навіть не помітила, що почався дощ. Коли закінчився матч – встала, а з мене потекла дощова вода. А я щаслива. Я буду лікарем!".
"Навчання було в радість, – ділиться спогадами Світлана, – вчилася із задоволенням, відвідувала всі можливі гуртки. Ходила 4 роки на хірургічний, вчилася пересаджувати шкіру". Саме тоді юна студентка усвідомила фразу викладача: "Поки ти не помер, треба боротися!". "Пригадую пацієнта з діагнозом рак шлунку 4-ї стадії з метастазами в печінці та кишківнику. Викладач Олексієнко наполягав на хірургічному втручанні. Під час операції замість пухлини виявили паразитну закупорку. Через місяць чоловік одужав".
По завершенню навчання дівчина повернулася до рідного містечка, закінчила інтернатуру і почала свій трудовий шлях лікарем-терапевтом, а з 2001 року обіймає посаду завідувача амбулаторії загальної практики – сімейної медицини № 1. Це була одна із перших амбулаторій у Житомирській області, куди приїздили переймати досвід з усіх областей України.
Жінка мала змогу працювати в Київській національно медичній академії, але ні: "Новоград попереду всієї планети. Адже тут моє коріння. Тут моя наставниця – Людмила Попроцька, заступник головного лікаря, людина, на яку треба рівнятися. Тут пацієнти, які можуть прийти до мене в домашніх капцях".
Наразі зі сімейною лікаркою підписали декларації 1874 пацієнти. Під час пандемії коронавірусу Світлана помітила, що роботи стало більше, але це ніяк не відобразилося на її якості.
"Звичайно, людей звертається багато. Лише понад 500 моїх пацієнтів перехворіли на COVID-19. Але я стараюся комунікувати з хворими не лише на прийомі, а й в телефонному режимі чи по відеозв'язку. Серед ковідних були випадки, коли клініка коронавірусу присутня, а ПЛР-тест негативний. Проте ми з цим впоралися", – розповідає Світлана Бежевець.
Нещодавно на роботі медпрацівниці трапилася цікава ситуація. За словами Світлани, в амбулаторії працює тимчасовий пункт щеплень від коронавірусу, пацієнтом якого став дідусь. Йому в червні виповниться 101 рік. Чоловік сам попросив дітей, аби вони відвели його на вакцинацію. Медики провакцинували його вакциною AstraZeneca. Обійшлося без побічних ефектів. Згадуючи це, сімейна лікарка, була приємно здивована свідомістю пацієнта, оскільки літні люди бояться робити щеплення від коронавірусу.
Насамкінець завідувачка амбулаторії № 1 Світлана Бежевець зазначила, що любить свою роботу: "Приємно бачити обличчя одужуючих, які спочатку дивляться на тебе з надією. А потім, з радістю та захопленням, коли пацієнту становиться краще".
