"Мамо, дивися, це ж та тьотя з "Непосид"!

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 21.09.2017 08:09
  • 0

Недда Юзбашян - не просто красива та мудра вірменка, яку обожнюють мало не всі діти в Новограді-Волинському. Вона - хранителька істинного карабаського духу, який не розвіявся за час життя в Росії та облаштування сімейного побуту в Україні. Її очі пронизують наскрізь, а голос змушує слухати кожне слово.

 Недда - директорка дитячого клубу “Непосиди” в Новограді-Волинському, мама двох синів, дружина депутата Юри Мірзабекяна, дипломований юрист і надзвичайно цікава співрозмовниця.

 Фото з архіву Недди Юзбашян

- Ім’я Недда зі слов'янської означає "народжена в неділю”, з персидської -  "голос", зі скандинавської мови - "сумна". Яке значення все-таки ближче?

- Тільки нещодавно шукала значення свого імені. "Голос" - це точно не про мене, бо я звикла скоріше йти за кимось. Батько дав мені це ім'я на честь його сестри. В усьому Карабасі я була Недда, вона і ще одна дівчинка. Тоді не було якихось джерел для пошуку значення. Просто бажання зробити приємне своїй сестрі.

- Тоді, коли Ви називали своїх синів, чим керувалися?

- Я назвала старшого сина, чоловік - молодшого. Колись в Єревані мого однокласника звали Арсен, я пам'ятаю, що танцювала з ним уперше повільний танець. Але це дитячі спогади. Може, на підсвідомому рівні десь щось заклалося. Мені просто подобалося ім'я Арсен. Давида назвав чоловік просто в РАГСі, сумніваючись між декількома варіантами, але все-таки вибрав молодшому синові саме це ім'я.

- Як це - бути матір'ю двох хлопчиків? Випробування чи винагорода?

- Це нагорода для мене. Але коли ця нагорода час від часу стає випробуванням, я її скидаю з себе і віддаю чоловікові. Я можу сказати, що виконую найприємнішу частину своєї місії. Якщо мені щось не подобається, то відразу вмикаю режим: "Юра, це твої сини, ти і розбирайся" (усміхається). Я, чесно зізнатися, ніколи не хотіла собі доньку. Якби мені Бог дав ще дитину, я б хотіла третього хлопчика. Мені усі кажуть, що дівчинка - це мамина дитина, подарунок долі тощо, але я обожнюю хлопчаків.

 Фото з архіву Недди Юзбашян

- Психологи впевнені, що дівчаткам треба говорити, що вони розумні, а хлопчикам, що красиві. Це знаходить відгук у Вашій особистій манері виховання? Ви хвалите своїх дітей?

- Я хвалю! Але молодшого частіше. Старшого Арсена можу жорстко критикувати, але це усе закінчується сміхом і позитивом. Я хочу вірити, що я для них хороший друг, адже вони мені із задоволенням розповідають про свої тренування, змагання, особисті справи між однолітками. У чоловіка іноді навіть виникають питання, чому так склалося. Хлопчики –  цілком мої, у всіх значеннях цього слова. У нашій сім'ї не було так, що б ми планували народження дітей, як то зараз дуже модно. Жили з чоловіком для себе. Народився Арсен, через 7 років - Давид. Збоку таке було враження, що ось ми просто подорожували, а діти стали нагородою за цю подорож. Це просто сталося і все тут.

- Сини - це означає, що в майбутньому будуть невістки. А прообраз матері, стосунків у сім'ї програмують вибір супутниць. Якими б Ви хотіли бачити невісток?

- Я себе вважаю простою людиною і такими б хотіла бачити і дівчат. Єдине, що для мене важливо, щоб вони любили моїх синів. Я не знаю, як складеться життя в майбутньому, але я б хотіла бути прогресивною свекрухою і йти з молоддю в одну ногу.

- Чи має значення в цьому питанні національність?

- Так. Я ніколи не була расисткою, проте дуже бажано, щоб це були вірменки. Це важливо особисто для мене, Юрі - все одно. І, важливо, щоб дівчата були з християнської сім'ї. Усі люди рівні, це незаперечно. Але я - вірменка. І нас так мало, щоб розкидати нашу кров по світу. Я, звичайно, як прийде час, змирюся з будь-чим, але повторюю: хотілося б, щоб невістки були з вірменської сторони.

 Фото з архіву Недди Юзбашян

- У Вас із чоловіком два різних прізвища. Чому так сталося?

Я завжди дуже мріяла, щоб сини носили моє прізвище. Але розумію, що це надто особливе бажання. Після смерті батька мій рід увірвався. Я не брала прізвище чоловіка, хоча йому така позиція не подобається. Серед моїх знайомих жінок-вірменок майже ніхто не переходив на прізвище чоловіка. Так, я заміжня, проте це для мене не є причиною відмовлятися від родового імені. Я хитрувала,, звичайно, пояснюючи, що треба було міняти документи і таке інше. Але насправді це було просто чітке рішення: народилася Юзбашян і такою ж залишуся. Моя мама теж не міняла прізвище, хоча я не брала приклад з неї. Я зважила, що моє прізвище має для мене особливе значення.

- Сім'я - це опора та спокій, чи все-таки щоденна праця?

- Звичайно, якщо щось трапляється, перший, до кого я йду, - це Юра. У цьому плані я абсолютно впевнена, що можу покластися на чоловіка. Так, сім'я - це щоденна праця, проте це також і місце, куди хочеться повертатися, незважаючи на складнощі. 

- Ви народилися у Вірменії, отримали освіту в Росії, побудували сім'ю і бізнес в Україні. А Батьківщина - де вона для Вас?

- Карабах. В Україні все мені близько і зрозуміло. Але я - карабаська.

- Якби була нагода зараз повернутися туди, зважилися б на це?

- Ні. Карабах - рідна земля, я її люблю, але я люблю її на відстані. Я готова жити в Україні. Звичайно, культура моєї країни накладає культурні рамки на кожну людину, але вони швидше тримають в тонусі. Іноді саме таких рамок і не вистачає тут. Українці більш вільні, відкриті, але далеко не усі вміють розпоряджатися цією свободою.

- Скільки Вам було років, коли ви сюди переїхали?

-  У 2000 році я вийшла заміж і приїхала до України. Довгий час жила в Росії, в Ставрополі. У Єревані я закінчила 9 класів школи, потім тато поїхав до Росії, займався будівництвом. Сім’я послідувала за ним, тому саме в Ставрополі я здобула вищу освіту. У моїй родині було нас було 4 сестер, ось, напевно, звідки таке небажання мати дочку. На дівчат я надивилася вдосталь.

- Дружина депутата - що це означає для Вас?

- Іноді чоловік мені робить зауваження, що мені варто було б надягти довшу сукню або перестати носити рвані джинси. У мене в стилі життя нічого не змінилося, від того, що чоловік став депутатом. Хіба що більше людей почало вітатися. Проте я як ходила по вулиці з пакетами з магазину, так і продовжую ходити. Щоправда, активніше захищаю Юру, якщо десь хтось на нашому окрузі каже, що не видно його роботи. Я ж знаю, скільки він усього робить. Тут є важливий нюанс: якщо мій чоловік розходиться з кимось в особистих інтересах, мене це не стосується. Я продовжую підтримувати з людиною дружні стосунки, незважаючи на політику чоловіка.

- Чи цікавитесь Ви тим, яку позицію займає чоловік у політичній діяльності?

- Так, я слідкую за цим. Він цікавиться моєю точкою зору і, найголовніше для мене, прислухається до моєї думки. Спочатку він може не погодитися, але у результаті все одно зробить так, як я радила з самого початку.

- Чи є особливі традиції у Вашій сім'ї, які передаються з покоління в покоління?

- 24 квітня, в день Геноциду вірменського народу, я сама завжди молюся і дітям нагадую. У день великих свят у моїй сім’ї обов'язково треба спочатку вшанувати сім'ю. Арсен, якщо хоче десь вже провести час з друзями, то знає, що спочатку варто побути з рідними.

 Фото з архіву Недди Юзбашян

- Юра Мірзабекян на одній із сесій був ініціатором питання про визнання Геноциду вірмен. Це було важливо для вас?

- Так, це дуже важливо. Ще важливіше, щоб це питання не загубилось на більш високому державному рівні.

Ми маємо тісні взаємини з вірменською общиною в Житомирі. У Новограді-Волинському небагато вірмен, може, 6-7 сімей, проте ми усі один одного знаємо. Арсен у Житомирі ходив до спеціальної недільної школи. Мені пропонували бути викладачем у Новограді-Волинському в такій школі. Але я поки не готова. До цього треба серйозно готуватися, практикувати вірменську мову. Житомирська община організовує нашим дітям канікули, під час яких дитина слухає в форматі уроків історію, вивчає мову, навіть національні танці.

У вірмен є цікаве національне свято Вардавар, що відмічають щороку в липні. Цього дня прийнято обливати один одного водою. Ти можеш йти вулицею і на тебе з вікна вивернуть відро води, це хороший знак. У Єревані я так одного разу вийшла з автобуса і мене відразу облили з ніг до голови. Вода - це значить очищення. Свято має давнє коріння, воно допомогає очищатися від негативу, зла, всього недоброго. Я обожнюю це свято. Дуже рада, що завдяки роботі общини Арсен вже двічі поспіль потрапив на святкування Вардавару.

- Нині модно розподіляти людей за темпераментом або менталітетом. В Україні прийнято вважати вірменок дуже пристрасними, палкими, упертими і владними. Скільки в цьому правди?

- Мені, навпаки, завжди здавалося, що нас вважають занадто скромними і тихими. Наприклад, моя свекруха. Ось вона – Жінка з великої літери, істинна вірменка, дуже мудра і владна. У будь-якій ситуації вона демонструє, що голова сім'ї - її чоловік. Але, по справедливості, нічого подібного (усміхається). Вірменська жінка ніколи собі не дозволить при людях з'ясовувати стосунки зі своїм чоловіком або якось ображати його. Ось так і в будинку наших батьків: усі навколо думають, що Левон голова. Ага! Насправді Маро - основний стержень, навколо якого все обертається. І мені дуже хотілося б і в собі мати таку внутрішню силу, впевненість, як у неї.

- У Вас вища освіта за фахом “Юриспруденція”. Чому обрали саме цю професію?

- Це абсолютно свідоме рішення. Я з дитинства була активна, наполеглива. Істинна “пацанка”. Ще коли вчилася, у мене все легко виходило, незважаючи на те, що не була відмінницею. Щось бунтарське було в поведінці, тому юридична професія дозволяла максимально себе проявити. Я і зараз можу працювати за професією, але для цього треба отримати ліцензію. Може, коли-небудь я зважусь, бо це дійсно моя справа.

 Фото з архіву Недди Юзбашян

- Бізнес. Клуб "Непосиди". Усі звикли до того, що в кінотеатрі "Щорса" завжди був такий собі дорослий клуб: з більярдом і нетверезими чоловіками. Чому Ви вирішили змінити курс, адже з дітьми досить важко працювати?

- Діти мене люблять. Коли ми приїхали жити до Новограда-Волинського, мене взагалі ніхто не знав. Зараз же впізнають на вулиці,  і це загалом діти. Йду, наприклад, а збоку чую: “Мамо, дивися, це ж та тьотя з “Непосид”! Це дуже приємно.

Дитячий клуб організували не з причини, що я вже дуже обожнюю дітей. Я не лукавитиму: чужі діти мені подобаються, але як і усі діти, напевно. У певний час, коли виникла ідея, я просто подивилася навкруги і зрозуміла, що в місті батькам із дітьми просто немає де подітися. Ця тема була актуальна, тому ми й почали працювати в цьому напрямку.

- А що далі? Чи є майбутнє у дитячого клубу в Новограді-Волинському?

- Майбутнє дуже туманне (усміхається). Такий бізнес по-доброму треба відкривати у великих торгових центрах, де існує хороша прохідність і завжди є багато людей. У нас же маленьке місто, і це досить сильно позначається на відвідуванні.

- Чи є різниця між Вами вдома і на роботі?

- Удома я можу бути дратівливою, підвищувати голос на дитину під час виконання домашнього завдання, адже я звичайна людина. На людях я намагаюся свої емоції тримати при собі.

- У майбутньому відкриється ваш сімейний ресторан у місті. Може, це саме вдалий час для Вас змінити напрям діяльності?

- Ні. Адміністратор або організатор має бути на своєму місці. Узяти і зіпсувати свій же бізнес - це безрозсудно. Кожен повинен займатися своєю справою. Якщо і говорити відверто, то я б все ж повернулася в юридичну професію. Знаєте, як кажуть "повернутися, не починаючи".

- Що є дружба для Вас і хто вони - справжні друзі?

- У мене з дитинства лише хлопчики були друзями Є дві давні подруги, з якими ми можемо довгий час не розмовляти, але це така дружба, яка від того не зникає. Можливо, я б дружила і з чоловіками, як звикла з дитинства. Але спостерігається тенденція: зі мною молоді люди іноді навіть бояться заговорити! Один раз був випадок, коли відвідувач зі мною спілкувався в "Непосидах", його убік відвів товариш і досить голосно прошепотів: "Ти що, не знаєш чия це дружина? Це ж Юри-борця!”. Чомусь подружитися не вийшло. (усміхається).

- Чого немає в українській культурі такого, що Ви прищеплюєте своїм дітям?

- У моєму домі велике значення має повага до старших родичів, батьків. Бабусі і дідусі для вірмен - це святі люди. Для мене дуже важливо, щоб мої діти ставилися до цього відповідно. Бабуся - найголовніша людина в сім'ї. З мамою, батьком ти ще можеш сперечатися, з'ясовувати стосунки, а от з дідусем і бабусею - це неможливо. Мені хотілося б цей момент зберегти. Я не буду лукавити і говорити, що мої діти зразкові в цьому плані. Але я працюю над цим питанням.

- А чи є в побуті українців те, що надто подобається?

- Мені подобається ставлення українців до життя: легкість, уміння веселитися. Я в захваті від українських жінок, адже вони встигають красиво виглядати, готувати їжу, будувати будинок, розважатися і все це водночас! Я так не вмію! Наші жінки ніколи не клеять шпалери і не фарбують стіни, це чоловіча справа. А українки, може, і не від хорошого життя, але вони просто всемогутні. Вони цілий день працюють, як заведені, а ввечері можуть веселитися на повну, так, ніби останній день живуть. Це мені дуже подобається. Мені цього бракує.

Коментарі:

Цікаві матеріали наших партнерів

Останні новини