Особлива місія пошуковця з Федорівки

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 09.05.2019 12:04
  • 0

Останки трьох людей, дві каски СШ-39, протигаз, саперну лопатку, дзеркальце, кухоль, скляну флягу, небезпечну бритву і два порожні магазини від гвинтівки СВТ-40 знайшли у квітні на околиці Броник на колишньому військовому аеродромі.

Це чергова знахідка часів Другої світової війни. Як стверджує пошуковець, колишній вчитель Федорівської школи Микола Пінчук, люди і предмети лежали у землі з липня 1941 року. Смертний медальйон був лише в одного із загиблих, але він погано закручений, тому жодного імені встановити не вдасться.

Що спонукає до розкопок через 74 роки після війни? Про це ми розпитали у Миколи Васильовича, ніби й відому на Житомирщині людину та водночас занадто скромну, щоб стати публічною. Тридцять років тому сільський учитель взяв на себе непосильну ношу, турботу про загальнолюдські цінності, що зараз уже "не в ціні". Гучне радянське гасло "Ніхто не забутий, ніщо не забуте" зблякло, але люди продовжують шукати відомості про своїх рідних, які не повернулися з фронтів Другої світової.

Де шукають? У військкоматах, музеях і в землі, точніше у медальйонах, маленьких капсулах, покликаних зберегти інформацію про конкретного солдата і пам’ять про страшну криваву планетарну трагедію. Пошукова група села Федорівка з’явилася 5 травня 1990 року. Створив її саме Микола Васильович, працьовитий і совісний уродженець цього села. Нині він очолює Новоград-Волинський загін Житомирської обласної громадської організації "Пошук". Місцева організація обласного історико-патріотичного об’єднання називається "Пошук-6".

До її складу входять Анатолій Пінчук (рідний брат Миколи Пінчука) а ще Сергій Парійчук, Віктор Лобода, Яків Ничипорук, батько та син Микола і Андрій Сичі. Микола Васильович тримає у руках два розкопані медальйони: "Ось у цьому всередині був папір, на якому майже нічого не лишилося, але сучасна техніка дає змогу відновити запис, зроблений олівцем. Чорнило розпливається від вологи, тому солдати заповнювали дані про себе простим олівцем, і хто так зробив, той не залишився "невідомим". Від олівця обов’язково зберігається слід для реставраторів. У нас був, здавалося б, безнадійний випадок, але фахівці прочитали ім’я, прізвище і населений пункт – Михайло Черевань з Підгайців".

Заважає сучасним пошуковцям і людський фактор. Солдатські медальйони мали назву "медальйони смерті". Часто бійці не заповнювали вкладку детальними відомостями про себе через забобон "заповниш – неодмінно уб’ють". Микола Пінчук пригадав, як житель Вершниці Григорій Михальчук під час розкопок у цьому селі заплакав над останками: "Чого ж ти про себе нічого не написав, хтось же тебе чекав, можливо, ще й зараз шукають". Солдатський медальйон був порожній…

З понад чотирьохсот знайдених "Пошуком-6" останків ідентифікувати вдалося сто сім.

Кількість червоноармійців, які загинули під час Другої світової війни, але й досі залишаються безіменними, обчислюється мільйонами. Проблема виникла через відсутність чіткої системи обліку безповоротних втрат і через КДБ. Справжня цифра жертв замовчувалася. Збільшувати її жахливими знахідками не просто не рекомендувалося, а й заборонялося, тому й не шукали по гарячих слідах. Земля, увібравши кров, зацвіла маками і тюльпанами. Час стирав біль і пам’ять…

"Страшно подумати, скільки людей лежить у землі без належного поховання, навіть не в могилах невідомого солдата. До речі, їх зачіпати не можна. Копаємо в полі, у лісі, на людських городах. Маємо право працювати в Новоград-Волинському, Пулинському, Радомишльському, Коростенському, Лугинському та Ємільчинському районах. Під час розкопок під Коростенем ми за один день знайшли останки 99-и осіб. Був випадок, що розкопували підряд і 46, і 16 воїнів", – розповідає керівник місцевих пошуковців.

Їхня робота не просто важка морально, вона ще й пов’язана зі значним ризиком для життя, тому що можна зачепити снаряди, які не вибухнули, і досі лишаються смертоносними. Микола Васильович не акцентує увагу на небезпеці, лише розповідає, що учнів Федорівської школи на розкопки ніколи не брав, діти займаються листуванням, адже паперова частина пошуку дуже копітка. Керівник групи годинами може говорити про "Пошук-6", настільки важливою вважає патріотично-виховну роботу.

Він 43 роки працював учителем української мови та літератури, а паралельно вивчав історію, тільки не по книгах.

Головний його підручник – військові карти із зазначенням кожного будинку у населених пунктах. Найточніші – німецькі, найдоступніші в інтернеті – польські.

Це карти місцевості, де точилися бої. Їх члени "Пошуку-6" роздруковують на звичайних аркушах, склеюють липкою стрічкою, вибирають місця боїв, отримують дозвіл і беруться до роботи. Щоб розкопки не були марними, довго і ретельно збирають інформацію про бойовий шлях військових формувань.

12-13 липня 1941 року тривав бій за Вершницю. 5-а армія під командуванням генерала Потапова перешкоджала німцям рухатися на Коростень. На цьому клаптику землі і під Федорівкою полягли три стрілецькі дивізії: 193-я, 195-а і 200-а. "Вершниця вписана в історію кривавими літерами, – каже пошуковець, – тому у 2000 році тут створили братську могилу. Куди ж подінеш невідомих? Нехай покояться разом з друзями, з якими ділилися і бинтами, і харчами, і спогадами про рідне село чи місто, а ще про маму, яка виплакала всі очі, але сина так і не змогла обійняти.

Похоронки разом з чорним горем розносили поштарі, їх нетерпляче чекали в кожній хаті з листом і боялися, що лист буде не від рідної людини. Скільки матерів померли, так і не дізнавшись, за що свічечку в церкві ставити: за здоров’я чи за упокій. Іноді родичі забирають знайдені нами останки і перевозять для перепоховання додому, дехто вирішує не турбувати загиблого, просто приїжджають на могилу, моляться. Так було з ріднею грузинів Амед-огли Секерова та Роміна Новелича Бібічадзе.

У Федорівку на братську могилу приїхало сім грузинів. Не можна передати словами, як вони оплакували своїх дідусів. Привезли з далекої Грузії жменьку рідної землі, а з могили взяли землі з собою. Як це важливо рідним знати, що останки поховані по-людськи. Скільки слів вдячності за свою роботу ми почули! Під час пошуку дізнавалися такі історії, що інакше як фатумом не назвеш. Розкопали чоловіка, якого доля привела померти на рідну землю. У Вершниці до 1935 року жив Іван Павлович Малиновський. Родина переселилася на Дніпропетровщину, звідки Іван пішов на війну. Загинув він у бою під Вершницею, на рідній землі і спочиває".

"Це важко пояснити, але припинити пошук не можу, – зітхає сільський учитель. – З учасників бойових дій у Федорівці залишилося два довгожителі – 97-літній Франц Тинний та Станіслава Савицька, якій уже 101 рік. Ветерани відходять у небуття. Хто збереже пам’ять про війну?". Боротьба на Сході України зі злочинним російським олігархатом витісняє згадки про Другу світову. Микола Васильович вважає, що якби українці пам’ятали уроки 1939-1945 років, АТО можна було б уникнути.

Не варто йти війною проти влади, потрібно змусити її ухвалити закони проти війни.

Навіть переможна війна – це зло, якого мудрий не допустить. Ось і дбає простий сивий сімдесятилітній чоловік про мудрість односельців, така його місія. Науковець з Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ Юрій Шаповал наводить статистику: "Друга світова війна у всьому світі забрала життя 50-и мільйонів людей. Сталін казав, що жертв війни у СРСР було 7 мільйонів. Микита Хрущов озвучив цифру 20 мільйонів, і вона на довгий час стала канонічною для СРСР.

Нею ж послуговувалися у "брежнєвську епоху". Під час "горбачовської перебудови" втрати визначали цифрою 27 мільйонів. У добу Бориса Єльцина цифру зрізали на 400 тисяч, і зараз у Росії використовується цифра 26 мільйонів 600 тисяч осіб. Для порівняння, загальні втрати переможеної Німеччини – 6 мільйонів життів. Загальні людські втрати України від війни, включно з убитими, померлими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими, становлять 14 мільйонів осіб. З 1 січня 1941 року до 1 січня 1945 населення України зменшилося із 41-го мільйона до 27-и".

"Наша біда – куца пам’ять, – каже Микола Пінчук, – моя мама Галина розповідала легенду про сім криниць, яким не можна давати замулюватися. Вона казала так: "Не за синіми морями, не за темними лісами, а зовсім поруч було село. Славилося воно тим, що мало сім чистих криниць: перша – людяності та доброзичливості, друга – пам’яті, третя – дружби і товариськості, четверта – працьовитості, п’ята – кмітливості, шоста – знань, сьома – мудрості. Але ось одного разу люди помітили, що криниці замулились. Що треба робити, Миколо?".

Діяльність "Пошуку-6" – це чистка криниці пам’яті людської. Це така суспільно корисна праця, якій і ціни не складеш, і вагомість не зміряєш. Жителі сіл Новоград-Волинського району, де є братські могили, шанобливо ставляться до Миколи Васильовича. Вони підтримують його прагнення за християнським звичаєм перепоховати знайдені останки там, де воїнів вразила ворожа куля. На тій землі, за яку вони воювали і зуміли захистити від гітлерівців.

 

Коментарі: