Аня Власюк: життя без рожевих окулярів

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 02.06.2019 12:15
  • 0

Ця історія не з розділу натхнень чи захмарних мрій. Не про вигадану й ідеальну реальність. Не про гроші й егоїзм. Це про жінку, яка, незважаючи ні на що, йде завжди вперед і чітко планує майбутнє без усяких там "але".

ЇЇ звати Аня

Спершу здається, що це звичайна жінка, з такими ж звичайними щоденними клопотами. Вона невисокого зросту, з гарною зачіскою й зеленими очима. Завжди усміхнена. Працює на дитячому майданчику "Мультяшки". Впевнена у собі й своїх силах. ЇЇ планам позаздрив би сам Наполеон.

Аня народилась у невеличкому селі Повчине, що між Новоградом і Корцем. Батьки бачили її у вчителюванні, а вона марила працювати у правоохоронних органах. Згадує з усмішкою, що змалечку їй хотілося серйозності й офіціозу. Прислухалась до батьків і пішла-таки вчитися на вчительку в Житомир. Каже, що з третього курсу навчання зрозуміла, що школа – не її напрям. Так склалось, що пізніше вступила до Академії управління персоналом на юридичний факультет. У тодішній Школі міліції якраз набирали учнів на підготовку до роботи в органах. Аня розповідає, як тричі намагалась потрапити у ту школу, а її все не приймали: іспити з української мови, історії та співбесіду склала, а фізкультура – двійка. Після невдалих спроб вступити – було вже принципом. І через півроку дівчина таки склала злощасну фізкультуру на трійку. У приймальній комісії з неї почали вже навіть сміятися: "Беріть її, бо вона ще довго так ходитиме". Після розподілення в Школі міліції Аню відправили до Новограда-Волинського оперуповноваженою у справах неповнолітніх. Каже, що хай як не втікала від школи та вчителювання, а доля все одно звела її зі школярами.

Усе в житті складалося добре: вийшла заміж, народила синочка Романа, працювала на поважній і такій омріяній посаді. Так сталось, що життя жінки кардинально змінилось. Пропрацювавши 7 років, їй довелось покинути роботу. Аня дізналась, що має рак, невиліковну форму. Каже, що після підтвердження діагнозу життя стало як у тумані. Хвороба змусила закритись від усіх, грузнути в сумних думках і перекреслити для себе майбутнє. Жінці важко згадувати, як два роки поспіль вона не жила, а просто існувала. Страшно усвідомити, що така хвороба може вмить рознести твоє життя вщент. Відтоді Аня отримує все нові й нові мітки онкології – шрами на шиї після операцій.

 Ти не сприймаєш біль іншої людини, поки ти сам його не відчуєш. Чужі біди не стануть тобі близькими, поки ти сам через них не пройдеш.

Син Ані, Ромчик, теж має серйозні проблеми зі здоров’ям – хворобу Гіршпрунга. Хлопчику видалили кишківник, і щороку він мусить їздити в Київський центр педіатрії на обстеження. Мама розповідає, що сина направляють у різні санаторії України на реабілітацію. Перебуваючи у нових містах, вони постійно гуляють разом на дитячих майданчиках, які особливі тим, що розраховані ще й на дітей з інвалідністю і є повністю безкоштовними. Це й надихнуло Аню створити в Новограді щось подібне.

Жінка зізнається, що ця ідея довго йшла до реалізації, бо не так просто у нашому місті зробити щось корисне й водночас безкоштовне. Зараз складно, щоб люди повірили, що це не з особистої вигоди, а з добрих намірів. А ще влада не вбачає прибутків з таких проектів, тому все сходиться на нуль. Та Аня не з тих, хто при перших невдачах лякається й полишає почате. Жінка вперто відкривала двері там, де постійно зачинено, вона намагалась пояснити, чому її проект настільки важливий. І недарма – вони з чоловіком відвоювали для себе невеличку територію на дитячий майданчик та окреме місце на величезний батут у Парку культури та відпочинку. Подавали свій проект на «Бюджет участі» й пройшли. Аня з радістю згадує той момент, бо тоді зрозуміла: мрії почали здійснюватися.

Підтримкою по життю жінки є чоловік Василь. Разом вже 9 років. Свою долю Аня зустріла у поліції(тоді — міліції), Василь працював у ДАІ. Коли вона говорить про нього — очі так і випромінюють щастя. Аня розповідає, що Василь від самого початку разом з нею планував втілити "Мультяшки" в реальність. Про нього каже: "Він і в радості, і в горі". Жінка безмежно вдячна йому, бо саме він повірив у неї більше, ніж вона сама, він — її опора. 

Перші пісочниці й іграшки, спорткомплекси та гойдалки закупляли самостійно. Пізніше батьки самі почали приносити з дому іграшки, тим самим наповнювали асортимент забав та підтримували наші старання. Аня насадила купу різних незвичних рослин та квітів. Упорядковувати територію допомагають мами – постійно питають, що треба прополоти або куди посадити новенький кущ катальпи. Жителі міста, які хоч раз були на майданчику, шоковані тим, наскільки пісок може бути чистим, а іграшки не забрудненими грязюкою.

Люди повірили, Аня зробила. Її тішить, що є підтримка. Каже, що бачити, як малята активно граються, як пізнають світ, як можуть з півгодини просто гомоніти про свої дитячі справи – це все одно, що бути в іншому світі, де нема буденних проблем і негативу. Коли розповідає про малечу – її очі блищать від радості. Вона готова днями бути на майданчику, аби бачити задоволені обличчя малят.

Коли бачиш таке маленьке життя, то й самому хочеться жити і творити.

Буває інколи, що за буденними клопотами на роботі вона забуває про здачу аналізів, про операції, які мусить пройти. А часом їй важко встати зранку, випити силу-силенну таблеток, щоб легше почуватися вдень. Аня каже, якби не діти, не таке захоплення, то навряд чи вийшла б з депресії. Вона потребувала чогось такого, у що можна було б поринути з головою, що не давало б розслаблятися й думати про хворобу. Часто погано почувається, але згадує, що маленька Софійка обіцяла прийти погратися, а Іванко хотів розповісти цікаву історію із садочка. У такі миті біль одразу відходить на другий план і Аня мчить на майданчик. "Мультяшки" – вже не просто захоплення для жінки, це її життя.

Вона щиро радіє, що створила місце, де батьки і діти можуть гратися разом, приділити одне одному час. Мама чи тато мають такий особливий шанс – не просидіти цілий день у телефоні, не зловживати мультиками, а просто дивитись, як півторарічна донечка намагається крутити той хулахуп, бо бачила, що дорослі так роблять.

Аня каже, що саме в цьому місці стала помічати найцінніші моменти. Життя намагалось її зламати, змусити пливти за течією, але вона знайшла сили й сенс боротись, йти далі. Вважає, що здатись – найлегша річ, а спробувати встати – найважча, проте лиш так можна вижити. Її ставлення до життя зрозуміє не кожен.

Трапляється, що ми часто не цінуємо те, що маємо. Відсторонюємось від тих, хто потребує нашої допомоги. Нас поглинає буденність, а ми й не пручаємось. Але так чи інакше, життя диктує свої пріоритети.

 

Коментарі: