В минулому слідчий та учасник АТО, сьогодні - адвокат,начальник відділу центру безоплатної правової допомоги, батько першокласника, поціновувач справедливості та хорошої музики Віталій Радзивіл розказав нам усі таємниці свого життя.
− В адвокатурі скільки часу працюєте?
− Конкретно в адвокатурі з 23 лютого 2015 року. Перед цим двічі проходив військову службу в армії, включаючи першу мобілізацію. Раніше працював слідчим, звільнився з посади капітана міліції. До речі, отримав звання і через місяць звільнився (посміхається).
− Якщо працювати у слідстві є перспектива стати, наприклад, прокурором. Там же більше влади. Чи Вас це не спокушає?
− Зараз, порівнюючи поліцію і прокуратуру до реформ і після, можу сказати, що стало тільки гірше. Часто правоохоронці не звертають уваги на закон, на права громадян, виключно для того, щоб виконати якийсь показник. І коли я почав працювати адвокатом, ще більше впевнився в цьому. Не зважаючи на те, що працівникам поліції зарплату все ж підняли, навантаження у них залишилось дуже велике. У кожного слідчого по 200 проваджень. І, повірте, це фізично важко одній людини їх нормально опрацьовувати. Те ж стосується і суддівської системи, у суддів дуже багато справ. Звичайна людина сподівається, що суд – це досить швидкий процес, але коли справа переноситься на декілька місяців через формальності, люди цього не розуміють. Наразі чекаємо реформу судочинства, сподіваюсь на якісні зміни.
− А якщо подивитись на моральну сторону питання: де простіше, в адвокатурі, чи в слідстві?
− Я не можу сказати, що в поліції легше, адже там постійно тисне керівництво, якого досить багато: начальник слідства, або прокурор, або якийсь начальник області. Все-таки адвокат – це самозайнята особа, незалежна. Ніхто не може змусити адвоката працювати з тим чи іншим клієнтом. Проте, і тут є своя темна сторона медалі. Люди приходять з такими проблемами, що навіть в кіно такого не побачиш. Але практика і досвід творять дива.
− Не зважаючи на той факт, що у Вас посада начальника відділу, з/п м’яко кажучи, не дуже. Чого досі не пішли у приватну сферу і не заробляєте гонорари, які по місту серед адвокатів суттєво вищі за Ваш оклад?
− Як би це абсурдно не звучало, мені подобається ця робота. А ще – працюю на перспективу. У мене є колеги, які нещодавно отримали свідоцтво і ремствують, що немає клієнтів. Клієнтів треба заслужити. 2 роки адвокатського стажу – це дуже мало, тому поки я працюю тут, набуваю досвід, навчаюся сам для себе. Наш центр безоплатної правової допомоги – це грантове фінансування. Є розмови про те, що потім фінансування передадуть на органи місцевого самоврядування. Це недопустимо, бо вийде так, що ми будемо залежні. Тим паче, що багато справ у нас виникає саме через бездіяльність держслужбовців.
− Що для Вас особисто простіше: цивільні справи, чи кримінальні? Все ж таки в одній ситуації людина може сісти за ґрати, а в іншій просто відбутися штрафом...
− ...або відбутися своїм майном. Існують такі клієнти, які кажуть, що краще відсижу, ніж віддам усе своє майно. Все дуже індивідуально. Бувають кримінальні справи простіші за цивільні, бо, наприклад, людина свідомо йде на злочин і розуміє, що на неї чекає.
− Адвокатура – це слідчі ізолятори, багатогодинні очікування судових засідань та вироків, кілометри списаних заяв та свідчень. Де романтика у цій професії?
− У спілкуванні з людьми. У нас у суспільстві поняття «злочинець» – це одразу убивця-рецидивіст. А бувають же злочини, скоєні з необережності простими людьми як ми з вами або в стані алкогольного сп’яніння, що зараз найчастіше. Я взагалі раджу своїм клієнтам в такій ситуації йти до потерпілого і відшкодовувати завдану шкоду (якщо це можливо). Нажаль, через тотальну бідноту в нашій державі, багато потерпілих зловживають своїм статусом, виставляють такі суми, що взагалі не реально оплатити. І виходить так, що злочинець вже стає потерпілим. Особливе задоволення для мене та для моїх колег у цій роботі – виграти справу. Це особливі відчуття.
− Адвокат повинен же бути ще й хорошим психологом...
− Звичайно. Я вже думав, може піти ще довчитися трохи по психології. Проте, зараз зрозумів: найкращий вчитель в цьому питанні – це життя.
− В Україні є такий дурний жарт, що у нас спочатку проходить суд, а потім починається слідство. Чи траплялись у Вас випадки, що під час суду Ви розуміли: вирок уже є і його не змінити?
− Особисто в мене такого ще не було. Є інша біда − коли людина занадто пізно звертається за допомогою, коли вже почалося судове засідання. Клієнти наївно вважають, що їм не потрібен захисник.
− Ви були у зоні АТО. Яким чином Ви туди потрапили?
− У березні 2014 року мені зателефонували з військомату, спитали чи не хочу я прийти на 10 днів попрацювати (бо ж проходив строкову службу старшим механіком-водієм БМП). Спочатку ми відновлювали техніку, після обіцяних 10 днів нам повідомили, що строк продовжується до 45 днів. Нас відправили на навчання у Широкий Лан (полігон у Миколаївській області), без умов, без туалету, без води. З 6 ранку до 10 вечора готували техніку. Я тоді був в третьому батальйоні 30 бригади, найкращі машини ми тоді віддали іншому батальйону, який раніше поїхав у зону АТО, а собі залишили уламки.
Нам передали з Новограда-Волинського ще декілька БМП (без акумуляторів, без нічого, пусті коробки), з них ми що могли, те склали, і в кінці липня поїхали вже і ми на передову. Ще по дорозі деякі машини ламалися. Проте, знаєте, що було саме неприємне? Коли до нас тоді прилітали генерали на вертольотах, нашу бригаду тоді помпезно показували по телебаченню, а у нас із 10 машин БМП – тільки 4 стріляло. Ми пояснювали – пушки не стріляють, зв’язку немає. Ми себе відчували, як у 41-му році. Коли механік, водій не чує командира з башти, як можна взагалі керувати цією «бойовою» машиною?
Потрапили спочатку в Старобешеве (Донецька обл.), там ще було, як виявилось пізніше, добре. До речі, батькам і дружині я сказав, що перебуваю на навчанні. А 3 серпня ми заїхали в Степанівку. Там я ще зустрів знайомого, з яким першу строкову службу проходив. Він мене привітав фразою: “Тут нам всім і смерть”.
Першу добу було тихо. Весь батальйон зайшов в село. Ми вже тоді знали, що обстріли йдуть з території Російської Федерації. А потім... пішли перші втрати.
− Із тих, з ким Ви поїхали в АТО, всі повернулися?
− Ні. Ціль першого виїзду −зайняти звільнений блокпост, туди відправили 3 БМП і танк. Танк відійшов назад, в 2 БМП пушки не стріляли, у нас було 4 загиблих і 18 поранених.
− Коли Ви сказали сім’ї де Ви?
− Ось коли потрапив в Степанівку і коли зрозумів, що я, можливо не повернуся. Тоді і зізнався де я. Там смс тільки інколи доходили. Був дуже цікавий момент: нам привезли генератор і в підвалі, де ми ховалися, поставили телевізор. Включили телебачення, здається телеканал «Інтер», (це ми тільки другий день в тому селі стояли) і там в новинах повідомили, що в селі Степанівка, Донецької області все знищено і нікого немає, а нас же тільки туди завели. Тоді ми зрозуміли, що напевно не повернемось уже додому. До 13 серпня в 2 години ночі ті підрозділи, які ще залишились, почали виходити з боєм. Туди зайшли росіяни, і їх присутність відчувалась конкретно: обстрілювали дуже сильно. Танки чомусь наші вивели раніше, артилерія чомусь не прикривала.. Вивели ми лише 5 БМП і 70 чоловік піхоти. Багато наших земляків тоді потрапили в полон, і то лише тому, що був відсутній зв’язок і вони не знали про вихід з тієї зони. Зараз я багато в новинах читаю про те, що наших хлопців загиблих в Степанівці списують на Іловайський котел. Проте Іловайськ був уже наслідком після Степанівки.
Потім був шпиталь, бо я упіймав в ногу осколок, при виході нас посилено “вели”, весь час відходу накривали гради і протипіхотні міномети, які розривалися у повітрі. Шпиталь, потім реабілітація. А потім довге очікування посвідчення учасника АТО...
− Як було повертатись назад у мирне життя?
− Важко. Повертаєшся в місто – тихо. У нас величезна кількість убитих і поранених – а в місті тихо. Всі мовчать. Це добре, що існують такі волонтерські організації, як от «СУВІ АТО», «Юридична сотня», які хоч намагаються хоч трохи діяти. А без них, і взагалі було б печально. Я і сам весь свій вільний час зараз віддаю юридичній волонтерській діяльності, яка направлена на безоплатну допомогу учасникам АТО.
− У Вас на Facebook я бачила репост музикальної композиції «Human» виконавця Rag’n’Bone Man. У ній є такі слова: “.. я наївний, думаючи що бачу людей наскрізь, але я не в силах що-небудь доказати, може тому, що я – незрячий”. Доводити – важливо для Вас?
− Мені дуже сподобалась ця пісня, я навіть на рінгтон її поставив. А потім ще й переклад прийшовся до душі, бо в ній є зміст. В житті я намагаюсь завжди знайти золоту середину. Наприклад, я в суді чудово бачу, що під час розлучення – дитина не повинна страждати. Дорослі, ви можете ділити статки, меблі, але дітей ділити − не можна.
− І на завершення: чи є у адвокатів якісь забобони? Накшталт, переступати судову залу з лівої ноги, чи якщо у судді туфлі червоні – буде виправдовувальний вирок.
− Так, є головний забобон – не вірити забобонам.
