Вона звикла бути вільною птицею. Її не приваблює метушня, яка панує в місті. Жінка знайшла своє місце в простому селі. Вона не женеться за міським життям, а живе своїм, наповненим щастям та традиціями українського народу
Олена Гнітецька народилася та все життя прожила в селі. Родом з Радичів Ємільчинського району Житомирської області. Зараз працює бібліотекарем у Чижівці. Одружена, має доньку.
Батьки виховували її стриманою. Ще змалечку любов до культури прищепив батько. Він був завідувачем клубу та часто возив дочку на екскурсії до різних міст. Згодом з’явилася і любов до книг. Тому закінчивши школу, дівчина планувала вступити до Житомирського культуро-освітнього училища (зараз Житомирський коледж культури й мистецтв імені Огієнка), але не вистачило одного балу. Та вона не втратила надію і вступила до Тамбовського бібліотечного технікуму. Тоді якраз у Росії не вистачало студентів, і Олену взяли.
"Студентські роки були найкращими. За два роки я більше навчилася в технікумі, ніж під час навчання на заочній формі в Київському університеті культури та мистецтв. До нас приїжджали давати майстер-класи викладачі з Москви", – згадує з усмішкою.
Після навчання повернулася додому та пішла працювати у Варварівську бібліотеку. Через десять років трудового стажу чоловік отримав квартиру в Чижівці, та довелося переїхати. Зараз там живе донька Оля з сім’єю, а вони повернулися назад у рідне село. Тому щодня жінці доводиться їздити на роботу і назад. Окрім цього, щодня ранок розпочинається з господарства. У господині є корова, багато птиці, коти, собаки та город. За цим всім теж треба доглядати.
Діставшись Чижівки, вона приходить у чисте та гарне місце. Там нещодавно зробили ремонт й купили нові меблі. Олена каже, що робота в бібліотеці, то її покликання.
Вона запевняє, що їхня бібліотека найкраща в районі. Під час перевірки обласна комісія була шокована, що тут є періодичні видання, яких немає в Житомирі. Проте коли жінка робить замовлення, насамперед враховує, що потрібно вчителям-предметникам. Також у них є 4 комп'ютери та інтернет. Через це діти часто приходять сюди. Дорослі ж заходять по книжки та збираються в будівлі, щоб поділитися новою вишивкою та насінням квітів. Ці зібрання переросли в клуб інтересів.
Іноді люди звертаються до пані Гнітецької, щоб просто виговоритись, і їм від цього стає легше. Односельці кажуть, що вона чуйна людина, яка завжди підтримає та дасть пораду, поділиться останнім, що в неї є. Сама ж Олена стверджує, що старається брати від життя тільки позитивне, не любить конфліктів та намагається ні з ким не сваритись.
Для неї відпочинок це не поїздка на море, а голка з ниткою та полотно в руці. Тому у вільний від роботи час, володарка книг обожнює вишивати. Це передалося ще від бабусі. У домашній колекції майстрині є багато рушників, картин. Найбільше до вподоби вишивати подушки.
«Я люблю, щоб на свята, на Різдво чи Пасху, усе було в рушниках. Щоб дідух був, розписаний глиняний посуд стояв на столі. Люблю українські народні традиції».
Рукодільниця має нагороду "Майстриня народної творчості", а її роботи відомі поза межами нашої країни – в Польщі та Англії є власноруч вишиті портрети Шевченка. Брала участь у конкурсі народно-ужиткового мистецтва "Майстерний червень", який проводять щороку в обласному центрі. Представляла свої картини під час "Лесиних джерел" доти, доки місце для майстрів було безкоштовним. Селянка створила куточок краєзнавства на базі бібліотеки, де розмістила свої роботи та різні предмети побуту, якими користувалися наші предки.
Олена Гнітецька, окрім вишивання, займається квітами. Це її хобі. У будинку є безліч вазонів. Вона не може, щоб біля хати не було квітника. Щоразу, як буває в місті, купує нові саджанці, яких ще немає на клумбі. Коли є вільний час, дивиться відео та своїми руками створює фігурки з пластикових пляшок, які прикрашають її оранжерею.
Майстриня ніколи б не проміняла село на місто. За її словами, це дуже тяжко, адже вона звикла до простору та волі. І тільки, коли стане геть старою і не зможе займатися домашніми справами, житиме в міській квартирі.
Олена вважає себе щасливою. Вона реалізувалася як мама, дружина і має улюблену професію.
Коли їй тяжко та щось не ладнається, жінка звертається до Бога. Вона буває в церкві лише на свята, проте щиро вірить у Всевишнього. Каже, що це їй допомагає подолати усі труднощі, які трапляються на життєвому шляху.
Село переживає бідність… матеріальну, але там немає бідності душі. Вона багата, різностороння та цікава, насичена духовністю та культурою. Сучасна сільська жінка вміє насолоджуватися життям, яке подарувала доля, та вдячна їй за все, що має.
