Його звати Василь. Йому 26 років. Народився у Слободі-Романівській. Уже змалечку доля готувала хлопця до тяжкої й наполегливої роботи не тільки над собою, але й в житті.
Якось, коли він ходив до восьмого класу, дідусь забрав в рахунок заробітної плати на консервному заводі коней, з якими ледь справлявся. Так сталось, що він поламав руку і догляд за господарством ліг на плечі онука. Йому доводилось щодня рано вставати, після уроків йти додому, щоб погодувати тварин. Зізнається, що, мабуть, саме це й навчило дотримуватися порядку та активного режиму протягом дня. У школі однокласники могли тільки позаздрити його успішності – юнак добре запам’ятовував навчальний матеріал, бо мав зорову пам'ять. У 2010 році закінчив місцеву гімназію із золотою медаллю.
Після навчання у школі вступив до Київського національного торговельно-економічного університету на юриста. Згадує, як не міг остаточно визначитись з професією, знав тільки одне – обере гуманітарний напрям. Василь планував вступити до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, проте не вистачило декількох балів, тож пройшов у торговельний. Навчання в університеті теж видалося легким, до того ж за високі оцінки отримував стипендію.
Закінчивши університет, хлопець повернувся додому. Ще понад пів року потому пропрацював у будівельній компанії юрисконсультом, бо потрібен був досвід роботи. Каже, що працювати в цій сфері було не складно, але й не цікаво. Дідусь постійно говорив йому, щоб кудись їхав, шукав роботу в іншому місці, але онук хотів працювати сам на себе, а вже у 2016 році відкрив невеличке фермерське господарство у рідному селі. Того ж року вступив до Житомирського національного агроекологічного університету на агронома.
Рік навчання у Житомирі навчив не тільки азів агрономії, а й життя. Викладачі дали зрозуміти, що справжні господарі ніколи не біжать в гонитві за грошима, а працюють якісно й на результат.
Своє господарство починав з трьох гектарів, а допомагали у нелегкій справі батьки. Перші спроби розвинути господарство видалися невдалими – без спецтехніки і робітників було важко посадити, обробити та зібрати урожай картоплі. Батьки тоді зневірились і навіть вмовляли сина покинути справу, а він, навпаки, хотів розширити земельну ділянку і працювати ще більше.
Так склалось, що наступного року не обійшлося без невдачі – не встигли зібрати урожай гречки через погоду та нестачу техніки. Тоді Василь добре розумів, що процеси потрібно автоматизувати, змінювати підхід до традиційної системи землеробства та шукати рентабельніші культури, адже грошей на дорогу техніку, добрива та засоби захисту не було, тому й докладав усі свої зусилля в цьому напрямі, що принесло свої плоди.
Нині ж усіма господарськими справами керує батько, а фермерське господарство є першопрохідцем у вирощуванні амаранту на території Новоград-Волинського району, та наступного року планує збільшувати площі під цією культурою.
У 2015 році хлопець вирішив спробувати балотуватись на голову Новороманівської сільської ради. Хоч і не пройшов (посів друге місце), але це навпаки дало наснаги не здаватися і спробувати знову. У 2017 році під час місцевих виборів до новоствореної Брониківської ОТГ посів третє місце. На вибори він йшов не для того щоб мати гарну роботу, а щоб зробити щось для людей і змінити систему.
Перші робочі дні заступника голови Брониківської ОТГ виявились складними. Колеги нічого не пояснювали і Василю доводилось вчитися працювати на ходу. Він каже, що неабияк здивувався, коли помітив на місцевому рівні великий бюрократичний механізм та відсутність каналів комунікації. Ще однією з проблем є застаріла система паперового погосподарського обліку та документообігом, яку можна було б усунути шляхом діджиталізації (оцифровування) – перевести всі документи в комп’ютер і затверджувати їх цифровим підписом. Щоб втілити цю ідею в життя, потрібен мінімум рік безперервної роботи, але людей, які б над цим працювали, немає. Таке ноу-хау пришвидшило й спростило б роботу в сільській раді, а саме у сфері обслуговування жителів громади.
Василь зізнається, що всі його ідеї керівництво Брониківської ОТГ та депутатський корпус сприймають скептично. До того ж ще й увесь колектив потрібно переконати, що ту чи іншу справу реально зробити на місцевому рівні. За два роки своєї роботи йому постійно доводиться чути: "А ми цього ніколи не робили" й відповідати: "Якщо не робили, то зробимо першими".
Він не з тих, хто працює з восьмої ранку до п’ятої вечора і вкрай обережний в межах своїх посадових обов’язків. Василю часто доводиться працювати просто посеред ночі, бо на пошту прийшов лист-запит від інвестора, на який до ранку треба дати відповідь або заповнити якісь важливі папери. Одним з таких листів був запит від турецької компанії MNG Renewable B.V., в результаті 9 місяців переговорів, за сприяння Агенції регіонального розвитку Житомирської області, офіційно оформились в підписаний меморандум про будівництво сонячної електростанції в селі Миколаївка.
Його робочий день починається з перевірки пошти, а на стіні, біля робочого місця, висить величезний календар планів, у якому купа поміток і справ. Його режим схожий на "Пекельний тиждень. Сім днів на повну силу" Еріка Ларссена, але працювати інакше він не звик.
Василь з тих, хто одразу ухвалює рішення. Він не знає слів "я подумаю" чи "може, якось", у нього є тільки "так" або "ні", хоча сам зізнається, що вкрай рідко відмовляє. Каже, що ніколи не ставить власні інтереси вище інших, йому нескладно відкласти свої справи, щоб допомогти комусь.
Для нього мотивація – це критика з боку інших. Він не звик здаватися, а прагне досягти ще кращого результату, навіть коли щось не вдається.
Батьки й старший брат Василя підтримують його у всіх справах, допомагають й радять найкраще. Він згадує, як ще з дитинства у родині панувало живе спілкування і ніхто нічого не приховував від рідних.
У майбутньому Василь планує знову йти на вибори голови Брониківської ОТГ, а все для того щоб зробити громаду ще кращою і реалізувати задумані плани. Також мріє про власну щасливу сім'ю.
Для нього успіх не пріоритет в житті. Він віддає всі сили роботі, щоб люди не покидали рідні села, як не покинув він, а повірили, що краще жити можна, якщо працювати наполегливо.
