У сучасному житті досить часто можна побачити холодні сімейні стосунки між шлюбними парами різного віку. А від окремих вчинків віє такою байдужою черствістю, що мимоволі дивуєшся: від чого зникли почуття, адже шлях до весільного рушника, мабуть, тримався на любові. Невже прожиті роки шлюбного життя окремих людей здатні отак легковажно зруйнувати, а не закріплювати сімейне щастя. Прикро за таких. Проте ми радісно пишаємося тими подружжями, які від першого погляду закоханості та до останнього подиху вірності бережуть своє сімейне щастя. Вони є взірцем порядної сім’ї як для щойно одружених молодят, так і досвідчених сімейних пар, які під впливом життєвих випробувань вийшли за межі шлюбної моралі.
Наша розповідь про родину, яка цьогоріч відзначить 57 років свого сімейного життя. Це Володимир і Ольга Хоменки із села Тальки. Їхнє життя минуло у важких випробуваннях, але ніякі труднощі не зробили жодної тріщини в їхніх стосунках, а навпаки – ще більше зміцнили кохання, щиру повагу одне до одного, надійну опору в усіх життєвих ситуаціях.
Ольга Хоменко (Литвинець) народилася 6 жовтня 1936 року в селі Немильня у звичайній колгоспній родині. Це був тяжкий і страшний період репресивного життя. Потім ще більшого трагізму додала війна. Німецькі фашисти майже вщент спалили село. Ховалися від ворога, поневірялися по різних закутках. Це були тяжкі роки для юної дівчини, її батько не повернувся з фронту. Вона закінчила лише три класи, бо довелося працювати в наймах (доглядала дітей), на фермі, потім листоношею. Саме ця посада привела її до справжнього сімейного щастя на все життя.
У Володимира життя теж не було розкішним. На світ з’явився 18 грудня 1939 року в селі Тальки в сім'ї колгоспників. Він також не дочекався з фронту свого батька Василя і зовсім його не пам’ятає, адже був ще маленьким хлопчиком. Щоправда, Володимиру пощастило закінчити 7 класів, а далі навчання не пішов, бо потрібно було на шматочок хліба заробляти. Виконував у колгоспі різні роботи. Потім довірили посаду листоноші.
Найбільшою проблемою у цій роботі була річка Случ і для Володимира, і для Ольги. Річ у тім, що поштову кореспонденцію потрібно було отримувати в поштовому відділенні села Кикова. Щоб туди потрапити, треба було подолати водяну перешкоду – Случ тоді була дуже глибокою. Тож переправлялися усілякими способами. Особливо проблемно було в період повені. З сумною усмішкою пані Ольга згадує, як довелося йти через гульський залізничний міст у Кикову і назад з важкою ношею по в’язкій багнюці, бо в Рогачеві повінь розмила моста. За цю роботу зарплати не було, лише записували 22 трудодні й могли ще дати якийсь мішок засміченого зерна.
Саме тут, у Кикові, коли напаковували масивні сумки газетами, журналами, пачками листів та листівок, вони й зустрілися. І так зародилося кохання з першого погляду. Про це пан Володимир з ніжністю каже: "Мені ця дівчина дуже сподобалася".
Та недовго тішився юнак красою дівчини, бо попереду була служба в армії, не піти на яку було великою трагедією для кожного хлопця. Володимиру підфартило потрапити, як тоді казали, на "інтелігентну службу" – у війська зв’язку, пов’язані з авіацією. Часу вистачало на те, щоб писати листи коханій. Ольга охоче відписувала й обіцяла дочекатися, хоч залицяльників було багато. Вона порівнювала їх усіх з Володимиром і відшивала охочих, щоразу усвідомлюючи, що таких, як він, більше нема.
Своїм життям вони вщент розвіяли міф про те, що, беручи шлюб "в маю", одружились 5 травня 1963 року, будеш все життя маятися в негараздах; вони прожили світле життя в добрі, любові, вірності, без жодних прикростей. Перша донечка ощасливила їх у 1964-му, а трохи пізніше – ще одна.
Основним фундаментом щасливого сімейного життя, за словами подружжя Хоменків, була дуже велика злагода у стосунках, одне одного розуміли без слів, обоє старалися все робити до ладу, постійно прагнули до порядності, культури, багато працювали, жили на вірності й за принципами рівноправної сімейної демократії. До таких моральних чеснот своїх дочок привчали, щоб у їхніх родинах не було ні брехні, ні руйнівних інтриг. Впертості в сім’ї не було, все діялося за згодою. Якщо господар в чомусь трішки помилявся, то господиня нахрапом не наступала, а тривало, ненав’язливо і з розумними переконаннями доводила правоту, на що він без емоцій погоджувався. Володимир не втручався у кухонні справи, а Ольга – в господарські. У цих сферах вони лише допомагали одне одному. Чи в серйозних ситуаціях, чи в кумедних вони ніколи не втрачали самовладання.
Одного разу на мотоциклі поїхали у Кам’яний Брід, щоб на базарі купити поросят. На виїзді із села потужний "ІЖ" з коляскою забуксував, тоді Ольга швиденько зіскочила, щоб допомогти. Мотоцикл вибрався із піщаної пастки й швидко поїхав далі, а вона залишилася. Що робити: чекати чи йти додому? Аж перед самим селищем міського типу Володимир помітив, що "загубив" дружину. Поки повернувся, поки знову доїхали – поросят на базарі вже не було. У "проблемній" родині у подібній ситуації вистачило б і словесних "поверхів", і принизливих назв, і всілякої іншої злостивої всячини. А вони, не гаючи часу, махнули через Рогачів у Новоград і купили гарних поросят.
Подружжя Хоменків заперечує фразу "сьогодні погано жити", бо люди, що так кажуть, не бачили та не знають, яким поганим життя може бути. Тепер є все, а тоді не завжди мали шматка хліба, зате веселіше жили, вірили у краще і поважали старших. Простіше кажучи, в людей були щирі душі, здатні поспівчувати, допомогти. Тепер багато чого не так.
Чи є якісь рецепти довголітнього шлюбу? Нічого карколомного подружжя не пропонує, лиш звичайні житейські істини: берегти одне одного, щоб не руйнувалося здоров’я, любити, поважати, шанувати, щоб гроші не були основою щастя; якщо вступати у шлюб, то робити це глибоко обдумано, щоб не осиротити дітей. Насамкінець шлюбні старожили радять бути гідним прикладом для своїх нащадків. Чи не тому їхні доньки, троє внуків і троє правнуків є гарними людьми в суспільстві.
У нашому житті вже тривалий час панує гонитва за європейськими цінностями й стандартами. І ці наміри здебільшого перетворюються на мораль – коваль коня кує, а жаба ногу підставляє. Може, нам краще було б не ганятися за європейськими привидами моральних чеснот, а черпнути нашої національної, традиційної самобутності та культури, яку ми під модними впливами так самопринизливо затоптуємо? Чи, може, хочемо в майбутньому потрапити в історичний перелік тих народів, які колись жили, а потім зникли? Спираймося на мудрість наших предків.
В. Трояновський
