Перед Новоград-Волинським наркологічним відділенням доглянутий газон і дві клумби, що милують око. "Це наші пацієнти загородили квітники лозою у формі кошика", — розповідає Людмила Лашевич. Вона 25 років працює з людьми, які мають алко- і наркозалежність.
Старша медична сестра наркологічного відділення місцевого медичного об’єднання у липні 2020 року відсвяткує професійний сестринський ювілей. Чверть століття в наркології. Вона ні на мить не пожалкувала, що працює з непростим контингентом, хоча завжди мріяла про інше.
Марила роботою медсестри і хотіла працювати з малюками у дитячому чи пологовому відділенні. Медичну кар’єру розпочала саме у дитячій палаті пологового будинку. Суперпрофесійна педіатриня Емілія Лавринчук довіряла молоденькій санітарці сестринську роботу, спостерігала за її вправністю і підбадьорювала: "Не здавайся, вступай удруге, професію ти обрала правильно і ніколи не будеш випадковою людиною у медицині".
Людмила Лашевич переконує, що у них працюють прекрасні лікарі-наркологи і медсестри, які кожному пацієнту нададуть кваліфіковану допомогу. Для людей із наркозалежністю з 2009 року у Новограді-Волинському діє програма замісної терапії. В її межах лікувалися 162 особи, три десятки з яких одужали і повернулися до нормального життя. Нині на замісній терапії 46 пацієнтів.
У замісній терапії людям із наркозалежністю замість ін’єкцій дають пігулки метадону. Наразі суперечка між прихильниками і противниками такої терапії не вщухає. Перші — відстоюють позицію, що це профілактика ВІЛ та СНІДу. Другі — вважають, що переведення таких людей з ін’єкційних наркотиків не зупиняє СНІД.
Метадон — це наркотичний препарат, який теж може призвести до звикання, чи вихід це? На це питання старша сестра відреагувала емоційно: "Звісно це вихід! Наші пацієнти приходять не за кайфом. Їх сюди веде страх ломки. Правильне лікування, орієнтоване на зменшення дози, дозволяє людині працювати. У моїй практиці один пацієнт із наркозалежністю одужав і став бізнесменом".
Людмила Лашевич впевнена: ті, хто має на меті злізти з голки і звертається по допомогу до лікарів, одужують. У відділенні для цього створено всі умови. Кімната для видачі пігулок обладнана не лише ґратами та сейфом. Тут встановлений кулер з водою, лежать одноразові стаканчики і серветки. У маніпуляційній зручні нові меблі і телевізор, який вмикають на час крапельниць.
Приємно вражають чистота і неймовірна кількість доглянутих кімнатних рослин у коридорах та кабінетах. У старшої сестри на підвіконні пишно цвітуть різнокольорові фіалки, красуються ніжні орхідеї: "Вдячні пацієнти знають, що я дуже люблю квіти, тому часто дарують мені букети і квітучі рослини у вазонах. Клумба у формі великого кошика — це теж подарунок нам".
Медпрацівниця говорить лише про позитив наркології і мовчить про те, що у стінах відділення персонал підстерігає небезпека. В Україні замісну підтримувальну терапію отримують тисячі пацієнтів. Мало не половина з них — ВІЛ-інфіковані, 19 % — хворі на СНІД, 80 % — на вірусний гепатит B і С, 15 % — на туберкульоз. Уникнути зараження від пацієнта нашій героїні не вдалося. Через незахищені руки під час ін’єкцій та крапельниць вона підхопила гепатит.
Подолала вона ще одну, страшнішу недугу — онкологічне захворювання. Життя щедро підкидало надскладні ситуації, втім на справжніх і чуйних людей теж не скупилося. У скруті, крім сестер та братів, допомогли головний лікар Василь Борис, головна медсестра Тетяна Мартиневич та головна економістка КНП "Новоград-Волинське міськрайТМО" Ольга Хоменко.
Про людину, якій довелося багато чого звідати в житті, пройти тяжкі випробування, подолати негаразди, кажуть: пройшла Крим, Рим і мідні труби. Складається враження, що відомий вислів придуманий про Людмилу Лашевич. Уродженка чистих Ємільчинських лісів вона вчилася у Тверській області в Росії, працювала у лікарні найбагатшого радгоспу Криму, але оселилася у Новограді-Волинському.
Зараз біля її будинку на вулиці Чехова серед нарцисів, тюльпанів, жоржин, гортензій росте японська півонія. Цей великий трав’янистий кущ з вузькими, майже як у сосни, листочками і духмяними червоними квітами, особливо цінний господині. Він нагадує про складний випадок з маленькою кримчанкою, якій молода медсестра допомогла впоратися із сильною алергічною реакцією. Дитина одужала, і безмежно вдячні батьки подарували рідкісну рослину — японську півонію. Подарунком родина Лашевичів дорожила, тому під час переїзду кущ забрали із собою.
Чоловік медсестри Віктор не раз порівнював дружину з незвичайною теплолюбною квіткою. У неї гарно приживається все, що посадить. Південний житель у квітнику не один. Є ще юка, що також навіює спогади про теплий куточок між Чорним морем і затокою.
За радянських часів медпрацівникам площу виділяли і в Криму, щоправда, не цукрових буряків, а два довжелезні ряди винограду. Людмилі не стільки дошкуляла робота на винограднику, — їй не звикати до фізичних навантажень, — скільки відсутність продуктів: "Відпочивальники відривалися по повній, йдеш додому після роботи, а в магазинах порожньо, навіть молока і хліба не можна було придбати. Я почала роздумувати, як після крутого розподілу в Крим повернутися додому".
У прагненні додому була ще одна вагома причина. Спрацьовані батьки, які виростили вісім успішних доньок і синів, уже потребували допомоги.
Батько працював пожежником, а у вільний час — ковалем. Односельці часто підтягувалися до кузні, бо сапки, граблі, вила, коцюби, рогачі завжди потрібні. Весь "колопічний реманент" був і вдома. Коли стомлений коваль прилягав на пів годинки перепочити, діти сиділи коло ліжка і чекали уроку танців. Сільський трудар вважав за необхідне навчити своїх шістьох донечок гарно рухатися.
Змайстрував прості музичні інструменти і, поставивши дітей парами, добував музику і вибивав такт ногою. Кому не вистачало пари, той танцював з рогачем, проте ніхто не ображався, всі були щасливі хвилинами невимушеного спілкування. Важко переоцінити ту роль, яку тато відіграв у житті Людмили. Своїм прикладом показував багатодітній сім’ї, як важливо мати власну думку і ні від кого не залежати.
Людмила Лашевич каже:
Сім’я мала єдину на село газову плиту, пральну машину і телевізор. У 60-і роки побутова техніка була ознакою заможності, родина й справді була небідною. Здобувався достаток тяжкою працею на городі, в кузні, на фермі. Обов’язки дітей були чітко розподілені. Людмилі і її молодшому братові випала допомога матері на фермі. Разом з мамою їм доводилося доїти 48 корів.
У русі, на свіжому повітрі і молоці дівчина зростала міцною, любила біг, стрибки і навіть штовхала ядро. Винахідлива і невтомна мама Ольга переймалася тим, щоб дівчата мали гарний вигляд, були охайними, зі смаком вбраними, мали прикраси у волосся. За дефіцитами невтомна жінка їздила у Ємільчине, возила полуницю, огірки і обмінювала їх у дружин військовослужбовців на імпортний дитячий одяг та взуття.
Героїня ділиться:
Про себе розповідає, що приватний будинок у Новограді-Волинському має скромний, не такий як з чоловіком планували, бо все зароблене, як і мама, вкладає у дітей. У сім’ї Лашевичів двоє синів та троє онуків. Як не купити дев’ятирічному Юрасику черговий том дитячої енциклопедії, якщо він збирається винайти замінне серце і вставляти його тим, хто хворіє? Для внучки Оленьки потрібно назбирати 125 тисяч гривень на слуховий апарат, бо має вади слуху. Про свою першу онучку Олюню може розповідати годинами.
Бабусею Людмила Лашевич стала несподівано рано — у 42 роки. І спогади про той момент щасливими точно не назвеш. Дівчинка з’явилася на світ у результаті надскладних пологів напівживою. За півтора місяці у реанімації немовля з трьох кілограмів семисот грамів втратило половину ваги. Добрих прогнозів не робив ніхто, але бабуся щодня "літала" у Житомир і безперестанку молилася.
Вона не розповідає, що пережила, коли запропонували охрестити дівчинку перед тим, як відключити дихальний апарат. Від нескінченних ін’єкцій у дитинки гнили ніжки. Колоти далі уже було нікуди. Священник нарік немовля Ольгою і бабуся припала до бокса: "Ти жива, моя дівчинко, чи ні?". Дитина ворухнула пальчиком, але її доля уже була вирішеною.
Охоплену горем жінку, яка боролася за внуча з потроєною силою, попросили їхати додому. Сну не було, о п’ятій ранку вона вже дзвонила в реанімацію. Голос чергової повернув її до життя:
Далі було спростовування нескінченних діагнозів на зразок ДЦП і новий удар. Коли дитині виповнилося три роки, з’ясувалося, що від надміру ліків вона втратила слух.
Олі придбали перший слуховий апарат і почали вчити розрізняти звуки. Годі й казати, з якими складнощами навчили майже глуху дитину говорити. Тепер вісімнадцятирічна Оля, першими словами якої були "баба" і "Луда", вчить бабусю позувати перед об’єктивом фотоапарата. Заради онуки "баба Луда" готова на все, навіть на вишкіл фотомоделі. Найбільше кадрів роблять серед квітів.
Кажуть, що орієнтовно 25 % ДНК з нами розділяють наші бабусі й дідусі. Вчені стверджують, що бабусі по батьківській лінії передають свої X-хромосоми тільки онучкам. Людмила Лашевич не переймається теоріями, не рахує хромосоми і гроші. Вона піклується про всіх, як це робили її тато і мама. Турбота й увібрана любов повертаються до жінки чудовими онуками і розкішними квітами. Дітей і квіти вона любить понад усе в житті.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у спецпроєкті, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
