Солнцеве, Степанівка, Савур-Могила, Дебальцеве, Міусинськ, Петрівське, Лутугине, – це далеко не весь перелік де був Ярослав. З 2014 і по сьогодні він продовжує захищати Україну від ворога. У документальному фільмі "Щит з острогою" військовий розповів про найзапекліші бої в ООС у деталях, як втрачав побратимів і про бойове поранення.
До початку війни Ярослав Підкаура був водієм в комендантському взводі. Проте вже в березні в 30-й бригаді було оголошено сигнал бойова тривога.
– Мене одразу перевели в 1-й батальйон гранатометником, а за день до цього я прийняв присягу. Спочатку нас відправили в бік Криму. Ми стояли в Херсонській області і пробули там більше двох місяців – тримали кордони. Після Херсону в зону АТО відправили другий батальйон, а через два тижні і наш.
– Перший ворожий обстріл "Градами" нас накрили ще в Солнцево, це сталося так миттєво, що ми не встигли нічого зрозуміти. Було страшно, що його так багато. Ніхто навіть не розумів, що відбувається. Пройшло декілька хвилин і всі почали сміятися, не знаю чого так. Всі вціліли і всі здорові. Але вже зрозуміли, що це серйозно і можна постраждати. У Петрівському так само крили "Градами", але ми вже знали, як себе поводити.
СТЕПАНІВКА
Перший бій, власне при зачистці Степанівки, тоді ми вчилися воювати. Для кожного з нас це була перша війна. Звісно, хлопці, які були в миротворчих місіях розповідали, ділились досвідом, але одна справа на словах, інша – практика. З впевненістю можу сказати, що воювали ми проти росіян. Знаходили їхні документи, паспорта. Вони не очікували, що зайдемо з тилу. Місцеві їм тільки окопи копали.
У Степанівці нашому взводу дали завдання зачистити верхню вулицю. Ми зачистили декілька хат і отримали команду далі не пересуватися, тому що працюватиме наша арта. Ми поховалися, переночували, встали о 5-тій ранку, щоб просуватися далі. Зачистили всі хати по правій вулиці – і нам залишилось на лівій стороні зачистити дві хати і окопи. Поки йшла зачистка крайньої хати, по нас почали лупити з автоматів, а коли справа дійшла до окопів, мені довелося йти першим. Але сєпарів там вже не було, лише записка, щоб ми на них чекали, бо вони повернуться.
А через пару днів, коли ми зачищали Маріновку, в одному з підвалів мій гранатометник знайшов повно боєприпасів. Коли я спустився вниз, очі до темряви адаптувалися, побачив БК і вирішив, що собі наберемо. Зробив крок вперед і відчув, що натягнув дріт. Подивився під ноги, а там граната Ф-1. Юрі, гранатометнику, я сказав, щоб він тікав, а він у відповідь, що мене не покине. Але я наказав тікати, бо зараз як рвоне.
Коли всі говорять, що в таких випадках дитинство перед очима пробігає, я ніколи не вірив. А тоді дійсно завмер – і все дитинство перед очима пробігло. Стояв і думав про одне, що додому не подзвонив і не попрощався. Я вирішив, що будь що буде, довго так не вистою все одно – і забрав ногу. Проте граната не підірвалася.
Потім ми повернулися назад в Степанівку. Коли звідти їхали в Дмитрівку, наш взвод потрапив у засаду. Сєпари стрільнули в нашу першу машину, але не влучили. Наші машини стали і почали обстрілювати "зєльонку". А ми спішились і полягали на землю. В мене дві пулі прямо біля ніг зарилися в землю. А коли почали крити "Градами", начальство дало команду відступати.
МІУСИНСЬК
Після Степанівки, на початку вересня ми поїхали в Міусинськ. Там наш взвод тримав мости. Двом відділенням попалися великі, а мені – пішохідний. Поки ми його тримали, там більш-менш все було нормально.
Не пам’ятаю, скільки там простояли, але ворожа мінометка постійно крила верхню "зєльонку", де стояв наш командир роти. Ми носили радянські каски і думали, що вони хоч щось утримують, але коли зенітнику дрібний осколок пробив касу, ми зрозуміли, що в них немає сенсу. Там убило хлопця – і це був перший "двохсотий" в роті. Я знав цього хлопця, тому на психіці це, звісно, відбилося. Ми почали бути більш обережними.
Коли Іловайськ взяли в оточення, потихеньку почали оточувати і нас, тому довелося відступати з міста. Декілька разів ворог влаштовував оточення, але наш другий батальйон зробив коридор, завдяки якому ми відійшли в Червону Поляну, але у хлопців з того бата були втрати. Далі перебралися в село Маломиколаївка, але ще поки їхали в те село, наводчика нашого ротного поранило в п’ятку, а танкіста вбило. Коли доставляли його тіло в Лутугіно, з’ясувалося, що в нього щойно народилася дитина. А коли дісталися міста, то зупинилися біля одного заводу, і якийсь військовий нас запитав, скільки ми трупів привезли. Відповіли, що один. А він відкрив двері свого КАМАЗа, а там півмашини загиблих. Вражаюча дуже картина.
ВУГЛЕГІРСЬК
Через деякий час поїхали в Маломиколаївку. Простояли 11 днів і майже щоночі обстрілювали з "Градів". Звідти відправились в Успєнку, а потім в Щастя. Це був плановий відступ.
23 січня відправилися в напрямку Дебальцевого. Ми стали в Луганському, але постійно їздили на декілька опорних пунктів на підсилення: на "Валєру і 1301. Коли перший раз виїхали з двома танками і п’ятьма БМП на Валєру був вечір і туман – нічого не видно. В якусь мить командир 3 роти вибіг на поле і почав нам махати, щоб розверталися назад. Почали розвертатися, і тут я побачив, як два танкіста кудись стріляють. А коли їхали в Луганьске, хлопці з "Валєри" по рації передали: "Дякуємо, братва, що підбили ворожого танка". У мене тоді така гордість за танкістів була – словами не передати.
Далі отримали завдання йти на Вуглегірськ, щоб забрати звідти 13 батальйон ТРО "Світязь", відправилось дві роти. Також їхав батальйон "Донбас", Нацгвардія – загалом багато було бійців.
З Вуглегірська виїхали нормально – без стрілянини. А от третя рота потрапила в засаду, в результаті – двоє загиблих і поранені. Це теж було важко переносити, бо я цих людей знав.
РІДКОДУБ
Поки стояли під Дебальцевим, задачі були щодня: то корегували артилерію, то робили виїзди. А 6 лютого отримали наказ їхати в Рідкодуб.
Моє відділення поїхало з 3 взводом роти. Перше, що пішло не так – танк загруз, бо на ранок почалася відлига. І ще до того, як це трапилося, коли командир 3 взводу розставив машини, я сказав йому, що в мене погане передчуття. Окрім танку, було 3 БМП, і командир вирішив штурмувати село без танку.
Я поїхав першим. Коли сідали, наказав всім хлопцям, щоб полягали за башню. А сам влаштувався зверху над наводчиком і сказав, що як буду кричати йому "ціль", то він по ній лупитиме.
Коли Рідкодуб був на відстані 700 метрів, наводчик почав гатити по сєпарам осколочно-фугасними снарядами. Проте, заїхавши в село, загинув механік Ігор Новак, він вирішив йти разом з піхотою – і його вбив снайпер.
Ми випадково потрапили за село, в результаті це зберегло нам життя. Бо там би одразу поклали усіх. Я думав, що село трохи довше, ніж воно було і переїхавши через залізницю став у метрах 100 від нього. Всі машини потяглися за мною. Я зупинився, вибіг на поле, дивлюся, а село – це одна вуличка і хати по два боки.
Хлопці перегрупувались і почали їхати назад. Раптом почув, що у гранатометника впав РПГ. Я взяв РПГ і почав шукати гранатометника, а коли знайшов, бачу він білий, як стіна – його поранило. Питаю, а де командир 3 взвода Борзий, він каже, що не знає. І почалася паніка із-за того, що ніхто не керує операцією. Військові навіть не уявляли, що таке може бути. Почали вирішувати, хто буде командувати. Зголосився розвідник з позивним Варшава. Він сказав, щоб ми зібралися в дві групи і підемо на штурм. "Варшава" – молодець, підняв хлопцям бойовий дух, коли розповів, що сєпари в селі кричали, що здаються.
Але поки вирішували, машина Ярослава поїхала вперед і почала стріляти по сєпарах в селі, просто механік подумав, що всі уже готові йти. Хлопець почав бігати і шукати її – в цей момент його поранили в руку. Солдати перемотали і залишили пораненого в резервній групі, а самі пішли штурмувати вулицю. Згодом до них підтяглася 3 рота, з ними був механік Ярослава з посіченими осколком ногами. У цій роті був боєць з позивним Тернопіль. Він розповів, що ще тоді, коли заїжджали в село, поранили командира Борзого, а бійців Дреда і Луньова сильно контузило. А от Льоху Буслаєва, піхотинця з їхньої роти, знайти не можуть. Згодом з’ясувалося, що Олексій загинув. Він їхав на третій, останній машині.
У військових було завдання, окрім штурму села, привезти БК підрозділам зі 128 бригади і 25 бата "Київська Русь". А якщо потрібно, то забрати їх з собою. Коли солдати до них дісталися, виявилося, що їх близько ста чоловік, але їм ніхто не дав наказ штурмувати Рідкодуб. У результаті село бійці тридцятки зачищали разом з ними: вони пішли на лівий бік, ми на правий. Стрілкотня там стояла дуже сильна, поки хлопці намагалися зачищати. Коли приїхав танк з Київської Русі і почав працювати по сєпарах, в нього попали зі "Шмеля" і вбили командира. Контужений механік дав задню. Оскільки ми їхали позаду, він наїхав на нашу машину, вона стала поперек дороги. Було зрозуміло, що наступати далі немає сенсу, бо окрім того, що залишились без танку, ще посеред дороги стояла інша підбита машина і не давала нам проїхати.
Почали вивозити усіх хлопців. Це мало такий вигляд: виїжджає танк, обвішаний людьми, так само БМП, і по них з різних боків стріляють зі "Шмелів". Я, Нікітос – головний сержант третього механізованого взводу, і ще 9 хлопців, були в самому кінці. Коли побратими доїхали до пагорба, відправили у їхній бік ще один танк, але його підбили, і він повернувся назад. Хлопці залишились з однією БМП і з села виїжджали останніми. Коли сіли на машину, я сказав механіку: "Давай ти будеш сьогодні їхати так, як ти завжди їздиш! Лети на всіх парах!" Коли проїхали важку ділянку, то впали на землю на коліна, а на душі було так важко, що капєц, бо загинули пацани. Для Ярослава це був психологічно найважчий виїзд.
Поки добиралися до своїх, загрузла БМП, але ми її витягли. На трасі чекав ротний Володимирович.
Приїхали назад в Луганське – і на другий день усіх поранених забрали в госпіталь. У роту військовослубовець повернувся десь аж першого травня 15-го року. У нього була тривала реабілітація, бо довго не загоювалась рана.
За словами Ярослава, це взагалі найяскравіший бій за всі роки, що він служить.
ВИСОТА "ПАША"
Коли він приїхав до хлопців, їх поставили в районі Дебальцева на висоту 1301, називалася вона "Паша". Тоді Ярослав ще був командиром відділення. Коли вони змінили інших пацанів, які там стояли до них, і 5 травня поїхали назад, то потрапили в засідку. По рації військовим сказали, що є один загиблий – це Саня Ковальчук – і шестеро поранених. Це були хлопці з першого взводу.
Військовослужбовці "Пашу" тримали аж до жовтня. І це був, на думку Ярослава, найбільш обстрілюваний опорнік 15-го року. Там як розпочинали о 4-тій ранку лупити, то закінчували о 10-тій вечора. Тобто все літо солдати просиділи під обстрілами. Хлопець згадав, як одного разу сиділи грали в карти – і тут він каже: "А-ну тихо, пацани"
"Чую, летить снаряд. Перший був перельот. Ми починаємо тікати. Встигли сховатися, бо другий прилетів прямісінько в кухню. Зайшли туди після обстрілу, а броніки всі посічені були.
Поки стояли на тій висоті, мені спокійніше було пацанів заганяти в бліндажі і самому корегувати, і стріляти під час обстрілів. Спочатку в нас стояв "Васільок", але його спалили. Тому потім працювали з міномьотки. Корегувальники приїхали десь під кінець літа. Проте хлопці мене теж часто в бліндаж відправляли – берегли. А ще давали поради, коли я чогось не знав", – додає Ярослав Підкаура.
Солнцеве, Степанівка, Савур-Могила, Дебальцеве, Міусинськ, Петрівське, Лутугине, – це далеко не весь перелік де був Ярослав. З 2014 і по сьогодні він продовжує захищати Україну від ворога.
