26 квітня 1986 року – день аварії на Чорнобильській АЕС, найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. У лавах ліквідаторів наслідків атомної катастрофи були пожежники, військові, працівники внутрішніх справ, енергетики, будівельники, транспортники, медики, працівники сфери послуг. Усього з травня 1986 року по грудень 1990 року з міста Новограда-Волинського для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС направили понад 3 тисячі людей.
Одна з працівниць територіального центру соціального обслуговування Новоград-Волинської міської ради розповіла власну історію, яку їй довелося пережити у момент катастрофи на ЧАЕС.
На час аварії Олена Марекіна, завідувачка відділення соціальної допомоги вдома терцентру, жила у Прип’яті. Їй було 25 років. Мала родину: чоловіка і двох діточок-двійнят – сина і дочку, яким було по 2,5 роки. Працювала в торговельному центрі, була депутатом міської ради.
ЇЇ тато, Анатолій Кулібаба, будував атомну станцію з нуля. Його робота оцінена багатьма нагородами. Місто "розросталося" шаленими темпами: світле, просторе, багатоповерхове, юне.
Вночі, 26 квітня 1986 року, о 01:25, під час проведення експерименту на 4-му "наймолодшому" енергоблоці Чорнобильської АЕС, який пропрацював всього 2 роки, сталися два вибухи та існування міста-красеня, припинилося. 27 квітня розпочалася евакуація жителів. У місто підтягнули всі автобуси, які на той час можна було зібрати зі всієї Київської області та столиці. Їхали, як пообіцяла міська влада "на три дні", а виявилося, що на все життя.
Паніки не було, принаймні, жінка цього не бачила, тому що люди не зовсім розуміли і подій, і наслідків. Середній вік жителів 50 тисячного міста – 26 років. Їм з дитинства розповідали, що АЕС безпечна і має багато ступенів захисту. Олена згадує, як був на гастролях театр з новітньою на той час п’єсою, яка висміювала страхи селян на землях, де будувалася станція.
Вибух стався вночі, коли більшість населення спало. Її чоловік тоді був у відрядженні. Діти хворіли, жінка їх дуже пізно вклала спати. Після цього закінчивши прання, пішла вивішувати речі на балкон. Тоді вона звернула увагу на активний рух швидких з мосту через залізничні колії, від атомної станції до лікарняного містечка. Незвична ситуація, тим більше, що рух не припинявся і надалі.
Втомлена буденними турботами Олена заснула на хвильку. Дзвінок у двері розбудив миттєво. Приїхали посильні зі станції за братом, котрий на той час працював у ремонтній бригаді АЕС і проживав окремо (не встиг вказати на роботі нову адресу). Жінка відразу зрозуміла, що трапилась надзвичайна ситуація, яку посильні підтвердили.
Поспати їй не вдалося, через пів години прийшла сусідка зверху, чоловік якої працював інженером по техніці безпеки одного з блоків. Йому вдалося подзвонити з нічного чергування і попередити про аварію.
Вже в цей час гинули люди – оператор реакторного цеху, Валерій Хадемчук (під завалами) і наладник, Володимир Шашенок (від опромінення). Наші пожежники здійснювали свій безсмертний подвиг, з "голими руками", без жодних засобів захисту, зупинили ще одну потенційну катастрофу – водневий вибух. Тоді отримали дозу опромінення 11 працівників, від якої вони померли в московській лікарні № 6 на початку травня.
Далі все як уві сні: тривога за дітей, брата, поєдналася з намаганням щось зробити. Разом з сусідкою, на хвильку вони вискочили на покрівлю будинку, де її чоловік, який захоплювався астрономією, мав підзорну трубу. Направили на станцію і побачене заставило похолодіти все тіло зсередини: понівечений четвертий блок світився загравою пожежі, всіма відтінками червоного. Жінок змело з покрівлі миттєво. Вивчивши за годину ази самозбереження при витоку радіації, побігли зачиняти вікна (на той час стояла просто літня спека) і у квартирах, і у під’їзді. Позаносили дитячі візочки у квартири, зачинили двері парадного входу, поклали намочені в оцтовій воді килимки на підлогу. Потім, через декілька місяців, коли дозволили відвідати своє житло, дозиметрист дивувався, чому фон у під’їзді нормальний.
"Скільки нам дісталося насмішок і сварок від сусідів, коли ми мили підлогу через кожні 2 години і не дозволяли відкривати вікна і двері. У той день була гарна сонячна погода, асфальт поливали машини, які йшли без перерви одна за одною, а по мокрому асфальту бігли діти (розпочалися всеукраїнські змагання по легкій атлетиці, на які з’їхалася школярі зі всієї України) Я негайно кинулась до телефону, додзвонитись до міської ради на ту хвилину було неможливо. Однак трапилось диво і слухавку підняли. На запитання чому не зупинили змагання і не попереджають по радіо про небезпеку, статистки, яким надали заспокійливий текст для відповідей стурбованим людям, нічого не змогли пояснити і не відповіли на жодне питання.
Я терміново передзвонила додому секретарю міської ради Боярчук М.І., інформація була невтішною, вона попросила мене як депутата, до вирішення ситуації, проводити роз’яснювальні бесіди з сусідами, які на той час вже збиралися купками біля магазинів, під’їздів, спортивних майданчиків. Попередила, що ситуація серйозна. До кінця дня з’явились військові машини, над містом кружляли військові гелікоптери, на дуже низькій висоті, що можна було роздивитися обличчя людей. Настрій був гнітючим, особливо, коли відвідала братову родину. Невістка, яку з племінником тільки-тільки привезли з пологового будинку, була у відчаї. Брата викликали вночі і про нього нічого не було відомо", – пригадує Олена Марекіна.
Жінку дуже дивували сусіди, які не зважаючи на події, дозволяли дітям бавитись на майданчиках, вигулювали собак, збиралися на відпочинок на річку та дачі.
Для неї день минув у тривозі, нервозності та невизначеності. Офіційного радіосповіщення не було, навіть у неділю зранку. Лише по обіді, десь о 12 годині по радіо, прозвучало повідомлення про те, що містян евакуйовуватимуть. До кожного будинку під’їхали о 14:00 автобуси, з собою потрібно мати документи і речі на 3 дні.
"Завмерло серце. Подумала, що візок для двійнят не братиму, громіздкий, займає багато місця, а руки будуть зайняті дітьми. Взяла сумку з речами через плече. В кишені дитячих курток поклала записки з адресами рідних, куди у випадку, якщо хтось із діточок загубиться у паніці, потрібно буде їх доставити. Ключі від квартири – ось і все те, з чим ми вийшли з нашого житла.
Спускаючись вниз, зустріла поліцейського, який робив обхід, щоб нікого не забути. Двір, на ньому всі сусіди, ніякої паніки, автобуси. Усі займали сидячі місця, ніхто не стояв. Щільна "змія" автобусів розтяглася на декілька кілометрів по двох напрямкам у бік смт Чорнобиль та смт Поліське. Їдучи через села бачили, як виходили перелякані люди. Старші жінки, які пережили окупацію, ставали на коліна, підіймали голову до неба, молилися, відчуваючи, що прийде черга евакуйовуватись і до них.
З 14:00 до 16:30 з міста вивезли 44,5 тисячі осіб. У місті залишилося лише 5 тисяч спеціалістів, яких залучили до невідкладних робіт.
Евакуйованих розвозили по селах у радіусі 70-100 кілометрів від атомної станції. Нас відвезли до села Обуховичі, де "незвичних гостей" вже чекав сільський голова з мешканцями.
Людей швиденько "розібрали". Я з дітьми потрапила до сімейної пари, яка гостинно показала ліжечка дітям (бо мали від своїх внуків, які навідувались до них на вихідні), мені, нагодували, почали розпитувати.
Взагалі, на той час ні по радіо, ні по телебаченню нічого не повідомляли, тому і різноманітних чуток та домислів було дуже багато. Як відомо, перше повідомлення зробили аж 28 квітня о 21:00 в новинах програми "Время".
З неспокійною душею переночували. Мені не спалося, давалося взнаки перезбудження, думки, як далі бути. Також тривоги додала подія, яка трапилася наступного ранку. Прокинулися від гуркоту і коли вийшли на дорогу, побачили, що військову застарілу техніку (часів Вітчизняної війни), самоходом (відлітали треки танків на ходу), направляють по дорозі на Чорнобиль.
Пізніше дізналася, що цим "брухтом" закидали діру у реакторі за допомогою гелікоптерів. Обдумавши за ніч що далі буду робити, зібрала речі, взяла діточок і попрямувала на зупинку, збираючись дістатися до своєї бабусі, яка жила неподалік.
Ось тоді і трапився той випадок, про який кажуть "і не думала, і не гадала" – зупинилося авто, вийшов мій чоловік (він розшукував нас по 100-кілометровій зоні розселення, а побачив на зупинці). Далі було багато поневірянь, які стосувалися нашої сім’ї, так і багатьох сотень тисяч інших сімей", – розповіла очевидиця.
Події Чорнобиля не пройшли повз жодного жителя України і ще багато десятиліть будуть впливати на стан природи та здоров’я людей. Опромінено 8,5 мільйонів людей. Активність викинутих в повітря ізотопів після аварії в Чорнобилі була в 40 разів більшою, ніж у Хіросімі. Чорнобильська катастрофа увійшла в історію розвитку нашої цивілізації сумною і жахливою за своїми наслідками реальністю та є скорботним нагадуванням всьому людству про важку перемогу над розбурханим атомом.
