Продовжуємо публікувати матеріал краєзнавця Василя Черниша про Голодомор у Киянці.
До весни 1933 року село повністю підготували до Голодомору. Почали вмирати спочатку діти, потім люди похилого віку, за ними — решта.
Від голоду людина ставала некерованою, доходило до людоїдства. Є розповідь про "Ласочку", яка забила свою дівчинку і використовувала в їжу, а другу, чужу дитину, врятували люди, які працювали неподалік — почули крик. Викликали з району міліцію, під час обшуку виявили дитячі рештки, жінку заарештували. Як дехто розповідав, дорогою в місто через ліс "при спробі втекти" її застрелили. Після війни в село приїздила старша дочка "Ласочки", розпитувала, потім слід її зник. До речі, ця "Ласочка" жила неподалік вітряка, на обійстя якої поселився Суханов з Канун.
Щойно зійшов сніг і розмерзлася земля, хто міг ходити, почали копатися в городах, сподіваючись знайти хоч кілька гнилих картоплин, збирали лободу, кропиву, щавель. Не чути було гавкоту собак, не бігали коти — їх з’їли. Можна собі уявити психічний і фізичний стан тих батьків, у яких по черзі вмирають діти, які постійно просять їсти. У голодних опухлих матерів зникло молоко, вмирала мати, а за нею і дитина, часто ще в утробі.
Масовими стали захворювання на дизентерію, інші хвороби, які викликали велику смертність.
Люди були мовчазними, похмурими, старалися не зустрічатись, а тим більше не говорити одне з одним. Пік Голодомору припав на квітень-травень 1933 року.
Той, хто голодував, знає це жахливе відчуття, коли тебе постійно переслідує одна-єдина думка: вкинути що-небудь їстівне до рота. Страшний голод дуже рідко оминав ту чи іншу сім’ю.
Від голоду вимер цвіт Киянки — Матвійчуки — 11 людей, Франчуки — 10, Черниші — 10, Савчуки — 8, Ганношини — 8, по 7 людей Гнатюки, Гордійчуки, Копчуки, Давидюки — 7, Кізяки, Пасічники...
Наша родина пережила голод. Ніхто не помер, хоч опухлі і немічні були всі. Вижили завдяки дружній підтримці, бо хто б не дістав якусь суху скоринку, картоплину, пташине яйце — усе несли додому і ділилися. А ще завдяки матері (Царство їй Небесне). Де в неї тільки бралися сили за всіма дітьми доглядати, кожному до рота якусь крихту покласти ще й на роботу в колгосп ходити? Їй найменше їжі перепадало, а вона трималася. Ходила в Курмань до батькової сестри Наталки, щось міняла. Інколи виручали кума Текля, також дружина священника. Так і врятувалися.
Комуністичні лідери так залякали народ, що він багато десятиліть боявся не те що відкрито говорити про це страхіття, але й у колі близьких старалися менше про це згадувати, тому відбулося страшне забуття. Багато нашого киянського люду, що помер під час Голодомору, спочиває вічним сном на кладовищі в Грузятині. Але донині могили поросли чагарником, не росте над ними червона калина, не співає соловейко ранньою весною, ліньки священникам прочитати над могилами заупокійну молитву, встановити хреста на цьому місці.
У 2006 році ми з племінником Сергієм Міщуком навідались у Грузятин, щоб віднайти місце поховання киянців. Мав намір поїхати з нами Василь Гнатович, але щось завадило. Ми виготовили березовий хрест, бо дуба не знайшли, і встановили його, віддавши шану померлим.
Тут поховані жертви Голодомору. Грузятин, 2006 р.
Коли наприкінці 1932 року почали помирати люди, то родичі якось старалися поховати їх як годиться. А вже навесні 1933 року, коли почався масовий голод, усі були виснажені настільки, що не мали сил відвезти покійника на кладовище.
Як розповідали старожили, тоді ховали, де була змога. Без трун, бо не було кому зробити. Замотаних у ряднину людей так і закопували.
Це вже потім сільська рада виділила підводу, на яку забирали померлих і відвозили на кладовище. Дехто з дужчих чоловіків викопував велику могилу, подібну швидше до рову, куди скидали померлих. Коли могила заповнювалася, її засипали землею і ставили який-небудь хрест. Померлих ніхто не записував. Тих, що жили в Грузятині, Юрищах, ховали у Грузятині.
У селі людей ховали Іван Федорович Мосійчук, потім Яків Пасічник (батько Михайла Ветеринара), допомагав після втечі з висилки Іван Мацюта, якого потім свої ж люди видали в органи і ті запроторили його назад. Їздовому видавали 400 грамів хліба на день. Спершу ховали на старому кладовищі (біля городів), потім на новому, теперішньому.
Голодомор наклав відбиток і на загальний вигляд села. Воно було забудоване невеличкими хатами, які регулярно, обов’язково перед Пасхою, Спасом, гарно вибілювали, призьби підводили рудою глиною, фарбували вікна, двері. Прибирали двори, ремонтували паркани.
Покрівля — обірвана, обсмикана. Спорожнілі хліви, перекосилися, а то і повалились. Такий вигляд мало село. Одним словом, загальний траур, і так, як пишуть дослідники, по всій Україні.
Спадають на думку слова великого Тараса Шевченка: "Село неначе почорніло, / Неначе люди подуріли, / Німі на панщину ідуть...".
1932-1933 роки ніколи не зітруться в пам’яті жителів Киянки. Голодна мітла сталінщини пройшлася селом якнайщільніше, залишивши людей без зернини та надії на порятунок. Це був геноцид, який забрав більше сотні жителів села — це, мабуть, найбільше з усіх ближніх поселень району.
У книзі "Голгофа. Звягельщина 1933″, що видана у 2007 році, автори Іван Тригуб та Андрій Поляков на основі архівних документів ґрунтовно дослідили Голодомор у районі. У розділі "Дані статистики про втрату населення" є шокуюча інформація: "Згідно з архівними даними, в 1927 році у Киянці проживало 2040 осіб, а в селі Юрище та висілку Грузятин — 157 людей. Разом по сільраді це становило 2197 осіб. У 1937 році по трьох населених пунктах — 1627 людей.
Абсолютне падіння людності за 1933-1937 рр. становило 570 осіб. Зникли також прирости в 9 % до рівня 1927-го і 3,8 % до рівня 1933-го років, які становили відповідно 198 і 60 людей. Це значне число померлих замінили доприселенці. У 1932-1933 роках у Киянку доприселили 34 сім’ї (або 140 людей).
Загальні втрати по Киянській сільраді в 1932-1936 роках становили (570+198+66+140)= 968 осіб".
Тепер часто селяни допитуються, чому в Киянці був такий страшний голод, адже в сусідніх селах — Орепи, Смолдирів, Кикова — також люди терпіли голод, але стільки не померло? Чому наші люди вимушені були ходили в Орепи, Курмань, Смолдирів міняти речі на харчі? Висновок робіть самі. Думайте, панове, думайте, як часто говорив Володимир Яворівський.
Після розпаду Радянського Союзу і здобуття Україною незалежності відкрився доступ до засекречених документів тієї пори, з’явилися численні публікації дослідників Голодомору.
Лідія Коваленко і Володимир Маняк провели титанічну роботу з вивчення наслідків Голодомору 1933 року. Вони зібрали тисячі свідчень людей з усіх куточків України, які добре пам’ятають цей кривавий злочин сталінщини. Вимирали цілі села. Автори наводять жахливі факти людоїдства.
У межах державної програми у всіх областях видані ґрунтовні Національні книги пам’яті жертв Голодомору в Україні. Така книга, що стосується Житомирської області, видана у Житомирі 2008 року. У ній з усіх районів області, населених пунктів, сільських рад наводяться зібрані документи, свідчення очевидців, які пережили це страшне лихо. Викладені свідчення жителів багатьох ближніх сіл району — Токарева, Гульська, Стриєви та інших. На жаль, упорядники книги упустили свідчення жителів Киянки, надані їм особисто автором, копії яких зберігаються в архіві автора.
Свідчення жителів села, які були очевидцями і пережили це страшне лихо, на все життя запам’ятали кривдників, своїх же сільських активістів. Їхні розповіді-свідчення наводяться в книзі. Свідки Голодомору пригадують, як все відбувалося, в них є біль і правда, бо це розповідь не ворогам, а своїм дітям і онукам. Водночас це розповідь і для тих, хто так легко і безтурботно забув геть усе, стикнувшись з сьогоднішніми, значно меншими, труднощами.
У 2005 році автору вдалося разом із завідувачкою Киянської бібліотеки Валентиною Ясевіною провести похатнє опитування людей, щоб встановити, хто із родини помер від голоду, записати свідчення тих, хто пережив цю трагедію. Не всі з опитуваних змогли пригадати імена своїх померлих рідних, а тим більше сусідів, але й від тих віднайдених більше ніж ста людей стає моторошно.
Здійснений у січні 1937 року перепис населення СРСР викликав політичний скандал: у країні не "вистачало" 15 млн осіб у порівнянні з даними поточного обліку. Усіх, хто проводив перепис, звинуватили в "недообліку". Отримані результати приховали, матеріал перепису знищили, демографічні наукові інститути ліквідували. Демографи, які залишилися живими після репресій 1937-1938 років, перекваліфікувалися. Демографічна наука у нас надовго перестала існувати.
Які області найбільше постраждали від голоду? Це колишні Харківська і Київська (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська).
На них припадає 52,8 % загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів (дані Інституту історії України НАНУ).
Від голоду потерпіли близько 81 % українців, 4,5 % росіян, 1,4 % євреїв, та 1,1 % поляків. Серед жертв також було багато білорусів, болгар та угорців. Згадаймо всіх поіменно.
Жителі Киянки, які померли під час Голодомору 1932-1933 рр.
- Андрушко Тимофій помер у 1933.
- Бармак Тетяна.
- Вовк Хома.
- Ганношин Іван Миколайович.
- Ганношин Микола Іванович.
- Ганношин Василина Іванівна.
- Ганношин Петро Іванович.
- Ганношин Андрій.
- Ганношин Максим Т.
- Ганношин Степан.
- Ганношин Юрій Тодосович.
- Гнатюк Мусій
- Гнатюк Андрій.
- Гордійчук Іван.
- Гордійчук Митрофан.
- Гордійчук Павло.
- Гордійчук Тимофій.
- Гордійчук Трохим.
- Гордійчук Юхим.
- Гордійчук Андрій.
- Грузд Юрій.
- Грузд Яків.
- Давидюк Євдоким.
- Давидюк Іван Прокопович.
- Давидюк Прокіп Іванович, 45 років, в’язень, помер 23.04.1933 р., гостре виснаження.
- Давидюк Микола Прокопович.
- Давидюк Степан.
- Давидюк Ульян.
- Данилюк Тимко Прокопович.
- Данилюк Микола Прокопович.
- Данилюк Уліян.
- Данилюк Максим.
- Ігнатюк Мусій.
- Ігнатюк Клим (Сербіян).
- Ігнатюк Яків Семенович.
- Кізяк Варвара Гаврилівна.
- Кізяк Петро Гаврилович.
- Кізяк Улита Гаврилівна.
- Копчук Клим.
- Копчук Микола Левкович.
- Копчук Марія Левківна.
- Копчук Петро Левкович
- Копчук Макар.
- Копчук Текля.
- Копчук Марина Фоківна.
- Корнійчук Іван Зосимович, 45 років, в’язень, помер 24.06.1933 р., водянка шлунку.
- Марчук Андрій.
- Марчук Ганна Андріївна.
- Марчук Іван Андрійович.
- Марчук Ольга Андріївна.
- Марчук Микола Іванович.
- Марчук Петро Іванович.
- Марчук Степан Іванович.
- Матвійчук Віра.
- Матвійчук Володимир.
- Матвійчук Галина.
- Матвійчук Горпина.
- Матвійчук Євгенія.
- Матвійчук Микола.
- Матвійчук Семен Северянович.
- Матвійчук Сергій.
- Матвійчук Харитон.
- Матвійчук Василина.
- Матвійчук Марина.
- Мельник Оксана.
- Мельник Павло.
- Мельник Федір Павлович.
- Пасічник Агафія.
- Пасічник Наталка.
- Пасічник Олександр.
- Пасічник Федір.
- Пасічник Яків Олександрович.
- Прокопчук Герасим.
- Прокопчук Оксана.
- Романюк Юхим.
- Савчук Ганна.
- Савчук Іван (Шкода).
- Савчук Петро Антонович.
- Савчук Пилип.
- Савчук Тодось.
- Савчук Параска Ігнатівна.
- Савчук Олечка Пилипівна (донька Параски).
- Солущ Павло.
- Струк Ксенія Григорівна, 26 років, в’язень, померла 29.09.1933 р., причина смерті — різка кахексія.
- Франчук Василина Пилипівна.
- Франчук Василь Пилипович.
- Франчук Гордій Сидорович.
- Франчук Матвій.
- Франчук Меланія.
- Франчук Микола Климентійович.
- Франчук Олексій Климентійович.
- Франчук Петро Климентійович.
- Франчук Параска Гордіївна.
- Франчук Параска Йосипівна.
- Черниш Федір (брат Параски Черниш і 4 його дітей):
- Черниш Марія.
- Черниш Надія.
- Черниш Оксана.
- Черниш Наталія.
- Черниш Марта.
- Черниш Андрій.
- Шевчук Карпо.
- Шевчук Петро Кіндратович.
- Матвійчук Уляна Федорівна.
Василь Черниш, уродженець Киянки, краєзнавець
