На черзі третя, остання, частина історії про Голодомор. Свідчення жителів Киянки публікуємо без змін.
Жертви і очевидці свідчать
Ігнаюк Марія Зіновіївна, 1915 р. н.
"Голодовку дуже добре пам’ятаю. Померлих у голодні роки бачила на власні очі. Жили ми недалеко від кладовища, дуже лячно було, але ми, підлітки, бігали подивитися, що там робиться. Померлих привозили підводою, скидали в одну яму, там було по 8-10 тіл. Дехто привозив своїх рідних на саночках, замотаних в ряднину, на возиках привозили, скидали біля ями. Було, що навіть на ніч залишали, а вже коли чоловіки привозили возом, то всіх скидали, і коли яма заповнювалася, тоді засипали землею. Ніхто їх не записував, хрестів не ставили. Люди наші тоді дуже виснажені були. Не було навіть сили викопати окрему могилу. Ті люди, що жили на хуторі, то їх хоронили в Грузятині. Я сама не знаю, як вижила. Була вивезена до Германії, потім попала в німецький концлагер, маю на руці виколотий лагерний номер" (показувала автору).
Записав Василь Черниш, 2005 р.
Гнатюк Марія Романівна, 1915 р. н.
"Знаю я ту біду. Її зробили наші начальники. Ходила така бригада по хатах, забирала хліб. Появлялися в будь-який час. Приходили в хату, шукали скрізь, били людей. Хто опирався, виселяли на висилку, а все нажите забирали, казали до колгоспу, а потім дещо появлялося в них. Люди їх боялися, не боронилися. Кричали, що державі потрібен хліб, а ви, вороги народу, його поховали, признавайтесь по-доброму. А де ж його було взяти, як перед тим все забрали. В хаті не зосталося ні зернинки. Почався голод, особливо навесні 1933 року дуже багато померло. Вижили хіба ті, хто якось зумів приховати їстівне, або мав що поміняти. Поля охороняли, за зірвані колоски судили. Весною, як зійшов сніг, то хто міг ходити, ішли на картопляне поле, шукали гнилу картоплю, збирали листя подорожника, липи, сушили, товкли в ступі, пекли коржики. Вмирали цілими сім’ями, а скільки, не знаю, багато. Була в нас така жінка, прозивали її Ласочкою. Так вона вбила свою дитину і зварила, а друге дитя втекло, його врятували. Визвали міліцію, в горщику ще варилося. Її забрали, а де поділася, хто його знає. Ховали померлих де попало: біля хати, в полі, потім їздила підвода і забирала. На кладовищі хрестів не ставили, бо не було кому їх зробить".
Записала Валентина Ясевіна, бібліотекар, 2005 р.
Давидюк Василь Прокопович, 1916 р. н.
"Коли наділяли хутори, то нам наділили 8 десятин землі, бо сім’я була велика. На своїй землі побудували хату, хлів, посадили пасіку. Наш хутір був під Кожушками. Працювали тяжко, але все мали своє. Тільки обжилися — почали до колгоспу зганяти. Батько не захотів писати заяву та все віддавати до колгоспу, то його зачислили в куркулі і виселили. Ходили по хатах, все забирали. Почався голод. У нас померло двоє. Ходила вигрібати своя ціла бригада, скрізь шукали, штрикали довгими палицями, все перевертали, в глечики заглядали. Дуже серед них був вредний Тронько (Трохим Черниш), його десь у Смолдиреві вбили, там щось в людей крав. Я з 12 років вже тяжко працював. Ходив на підробітки у Заремлю на розчистку лісу. У війну забрали на фронт, був поранений, одужав і знову забрали. Війну закінчив у Празі, маю бойові нагороди".
Записав Василь Черниш, 2005 р.
Савчук Одарка Потапівна, 03.04.1917 р.
Її батьків — Потапа та Ганну Савчуків — під час колективізації розкуркулили і вислали на висилку. Сім’я — Антон, Явдоха, Василина, Текля — жила там, де Марчуковий хутір, мала 9 десятин землі. Антона заарештували, і під час перевезення в Новоград-Волинський дорогою до лісу застрелили. Одарку Потапівну вивезли до Німеччини, та їй вдалося повернутися в село. Після повернення записалася в комуну разом з сестрою Оленою. Потім працювала в колгоспі. Жінка розповіла:
"Голод я дуже добре пам’ятаю. Тоді урожай забрала совєтська влада. У нас відібрали зерно, дві корови, двоє коней, весь реманент. Був з ними старший, в кожаній тужурці з города, озброєний Баранов і свої були — Черниш Трохим (Тронько), він був головою сільської ради, Антон Гнидин, Кокоха. Ходило 7 чоловік, всі злі. Чому забирали? Казали, що державі треба здати план по хлібі, а його нема, бо такі, як ви, куркулі, поховали. Хто був багатший, то, може, ховав, а хто бідний, то що заховаєш. То вони зі злості забирали рядна, хустки, подушки, навіть дрібну картоплю забрали, бурячини в хаті не зосталось. Люди почали вмирати ще в осінь. А найбільше весною 1933 року. Вже коли почало колосся наливатися, люди ходили крадькома обривати колоски, розтирали в долонях і сирими їли, то помирали прямо в полі. За колоски судили, був такий наказ з Москви".
Записав Василь Черниш, 2005 р.
"Земля", художник Богдан Певний. 1963 р.
Черниш Параска Петрівна, 1921 р. н.
"Голод запам’ятався на все життя, таке не забувається. Були хати, де вся сім’я вимерла. Було таке: заходить в хату їздовий, заберуть померлих, а там ще хтось ледь клигає, то і його забирали. В материного брата було 8 дітей, жили на хуторі. Прийшли активісти шукати зерно — Вусь, Тронько, Кокоха, ще двоє. Обшукали скрізь, не знайшли нічого, злі, ругаються. А в них була дівчинка німенька, не говорила. Коли мати побачила, що до них іде бригада шукати, то вона посадила цю дівчинку на печі, засипала за пазуху миску квасолі, наказала, щоб тихо сиділа. Але коли вони стали ругатися, дитя налякалося, заплакало, посипалася квасоля. То Тронько скинув її на землю, витрусив з неї всю квасолю, ще й пхнув її ногою. Замели віником всю квасолю, вкинули в торбину і забрали. Брата забрали в ДОПРу, а це дитя вечором померло. В цій сім’ї п’ятеро душ у голод померло".
Записав Василь Черниш, 2005 р.
Бармак Ольга Зіновіївна, 1923 р. н.
"До колективізації ми жили на хуторі в Юрищах, там було з десяток хат. На хуторі добре було жити. В нас була хата, повітка, садок, меду багато. Але почали зганяти до колгоспу, за несплату податку в нас все забрали. Голодовку дуже добре пам’ятаю. Я ходила до школи в Орепи, то бачила біля дороги померлу людину, а коли поверталася назад, то на цьому місці насипаний був горбик, майбуть, хтось її там поховав. Верчина мати пішла з дитиною в Минчакову пасіку нарвати щавлю, то їх там знайшли померлих з щавлем у роті, майбуть, бідні рвали і їли. Наш дід Тимофій помер в 1933 році, недоїдав. До нас приходили люди, просили їсти, то мати чим могла допомагала. Страшно було жити, ходили вночі грабували, палили хати, потім мусіли перебиратися в село. Розібрали хату, клуню і перевезли в село. Батько віддав у колгосп землю, коня, корову раніше забрали до колгоспу за несплату податку".
Записав Василь Черниш, 2005 р.
Романюк Марія Іванівна, 1924 р. н.
"Голод я пам’ятаю. Такий був приказ з району: в людей, які живуть краще, забирати все. І забирали. Робила це група вредних людей. Вони карали людей, а найбагатших — виселяли, грабували людей без зброї. Приходили до хати по кілька разів, вдень і вночі, забирали коні, корови, харчі. В нас забрали корову, коні, лошат. Від них все закопували в землю, але приховати вдавалося небагато — вони шукали цілою бригадою. Люди їх боялися, тому не оборонялися. Людей примушували йти в колгосп, залякували. Побачили селяни, що стали виселять на Сибір сусідів, і стали йти в колгосп. Худобу різали у погребах, щоб не віддати до колгоспу, а інші здавали її до колгоспу. Один чоловік сказав, що на Сталіна не буде робить, то його забрали зразу ж. Хто пішов до колгоспу, то там давали щось їсти. А з поля не дозволяли нічого брати, за зібрані колоски судили. Поля, ферми, комора охоронялися. Люди лишилися без їжі. Почався голод. Сиротам, в яких померли батьки, колгосп давав їжу. А більшість виживали як могли. Хтось зумів приховати зерно, комусь родичі допомагали, дехто ходив в інші села і вимінював їжу за речі.
Одяг, рушники, полотна, подушки носили в Смолдирів і Суємці міняти. Їли ягоди, щавель, кропиву, з кори липи пекли коржики, ловили у річці рибу, раки. Можна було щось купити в місті, але і там голодували. В "Торгсині" вимінювали їжу на золото, сережки, прикраси.
Скільки тоді померло людей, не знаю, дуже багато. Їх хоронили ті, хто міг ще ходить. Ніхто їм не платив — не було чим. Було людоїдство. Ховали на кладовищах. Тепер їх поминають у церкві, а пам’ятників і хрестів на їх могилах немає.
Я розповідаю своїм дітям про Голодомор, а хто в цьому винен — не знаю".
Записала Валентина Ясевіна, завідувачка бібліотеки
Пасічник Михайло Якович, 1927 р. н.
"У 1928 році похоронили матір на старому кладовищі, пам’ятаю, там ще стояв вітряк на повороті. Кладбище було огороджено кам’яною огорожею, ворота були. Я ходив до школи в панський будинок. Про голод розкажу. Коли стали все забирати з хат, то батько вночі викопав на стежці яму і туди закопав мішечок ячменю, трошки картоплі, загорнув землею, притоптав, щоб навіть не видно було. Але, мабуть, сусіди бачили, бо вранці приїхали з щупами, знайшли яму, викопали, все забрали, а батька тоді побили. Батько був поставлений їздити по селу забирати померлих і хоронити. Багато тоді похоронив Сава Павлюк. Під Кожушками було багато посаджено липи, то туди ходили рвати молоде листя, збирали гнилу картоплю. Все їли. Ще пам’ятаю, прийшли до хати Микитенко з Кокохою, а мати якраз в діжці замісила трошки хліба, то вони забрали останню муку. Знайшли горох, квасолю, все висипали в торбинку і забрали. А я біжу за ними, плачу, "Дяді, віддайте", — кричу, то мене ще один вдарив чоботом. Опухлі, голодні люди ходили по полях, шукали щось поїсти. Як згадаю, які то були страшні часи...".
Записав Василь Черниш
Грузд Антоніна Павлівна, 1928 р. н.
"Коли з колгоспу відвезли все зерно на заготівлю, то сказали з району, що мало здали, треба ще здати. А де його взяти — в людей. Але вони також поздавали свою норму. Тоді почали шукати, і якщо щось знаходили, то насильно забирали. Люди тоді дуже налякані були, то тишком передавали одне одному, в кого що забрали. А забирали все, що знаходили під час трусу. Наша мати лежала хвора в ліжку. Коли по нашому кутку ходили трусити, вона каже дітям: "Дайте мені хоч хустки, я обмотаю себе, хай вам будуть". Прийшли, перетрусили скрізь, зайшли злі до хати, побачили, що баба щось дуже груба лежить. Викинули матір з ліжка, поздирали з неї всі хустки і забрали. В голод померло два брати і батько. Батька попросила родичка, щоб прийшов допомогти виорати город, то він пішов, думав, дадуть хоч щось поїсти. А вечором привезли на возі, а в нього з рота піна валить. "Чим ви його накормили", — питаю. — "Да кислого молока з гладишки випив". Ми його положили в ліжко, а до ранку помер. Батько і два брати похоронені в Грузятині. Я колись ходила туди, то і могил не знайшла, поросла сосна. А там багато було могил".
Записав Василь Черниш, 2005 р.
Ігнатюк Петро Климович, 1931 р. н.
"Про ті страшні часи мені багато розповідали батьки, да і сам я на собі багато зазнав лиха. Запам’ятав одне: що наше село ніколи не було багатим. Коли наділяли землю, то чоловік шість-сім мали по 20 і більше десятин землі. Мацюта мав 40 десятин землі і 10 — пасіки, Шевцови, Гези мали по 24 десятини, Гордійчуки, Опанаси, Середнюки (де дубина тепер росте) — по 20 десятин, а в більшості це були середняки і малоземельні.
Коли почали розкуркулювати, то з району спустили цидулку: хто мав більше 20 десятин — це куркуль, до 15 — підкуркульник, до 10 — середняк, менше 10 — бідняки.
Куркулів навіть до колгоспу не записували, їх зразу сім’ями відправляли на висилку в Сибір. Потім взялися за підкуркульників, а вже потім виселяли того, хто комусь з влади не догодив, досить було написати в район якусь бумажку — і його без слідства забирали.
Голод почався від того, що в людей почали активісти вигрібати все їстівне, навіть бурячини не зоставляли. В голодовку дуже багато в Киянці померло людей, мій батько також помер...".
Записала Валентина Ясевіна, бібліотекар, 2005 р.
P. S. Копії записаних свідчень зберігаються в архіві автора.
Молитва за убієнних голодом Катерини Мотрич
І щовесни у Великодню ніч, як забуяє зело, спалахнуть цвітом сади, як зійде місяць і вистоїться у ставках та криницях вода, як вмовкне лихо, приходять з небес три жони святі: Київська Русь, козачка Січ і соборна чорнобильська Україна. Розстеляють домоткані обруси уздовж Дніпра поміж трав та зілля, ставлять полив’яні миски з коливом, варениками, кулішем, галушками, узваром, медами. Засвічують поминальні свічі. Тоді дзвонять дзвони Десятинної церкви, Михайлівського Золотоверхого монастиря, козацького Межигірського, Пирогощі і звучить сивий голос посивілої від горя землі:
"Ходи до мене, роде мій, вечеряти! Марії, Ганни, Уляни, Мокрини, Соломії, Уласи, Палагни, Пилипи, Андрії, Василечки, Грицики, Катрусі, покірно прошу до святої вечері. Пригощайтеся, причащайтеся, роде мій скорботний! Діти — мої квіти викошені! Ключ мій журавлиний на рідній землі підстрелений! Мука моя довічна! Скорбото моя всевишня!".
І пливуть Чумацьким Шляхом білі тіні з білої небесної України й сідають до поминальної вечері.
"Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? — допитується сивий голос. — Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калина? Чи ж білі у вас хати? Як сіється, жнивується, чумакується, бондарюється як? Чи ж є вечорниці, реготи по хуторах і левадах? Чи є заручини і хрестини, чи ж радість є? Мабуть, це все до вас пішло, бо на земній Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Лише квітує погибель, лише регоче лихо, лише жнивує горе на чорнобильській межі".
Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані, руки не перехрещені! Душі рідні перед господніми воротами не поблагословенні!
Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли. Поминальних свічок не ставили, обідів за тебе не робили.
І ми покарані за безпам’ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні!
Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і навіки-вічні відведи!
АМІНЬ.
Тут спочивають жертви Голодомору. 2005 р.
Голодомор 1932-1933 років — акт геноциду українського народу, який організувало керівництво вищої ланки СРСР: Йосип Сталін, секретар ЦК ВКП(б); Лазар Каганович, член політбюро ЦК ВКП(б); Григорій Петровський, голова ВУЦВК; В’ячеслав Молотов, голова Раднаркому СРСР; Всеволод Балицький, голова ГПУ УРСР; Влас Чубар, голова уряду УРСР; Павло Постишев, другий секретар ЦК КП(б)У; Станіслав Косіор, секретар ЦК КП(б)У.
Старожили Киянки, які пережили страшні роки колективізації, Голодомору, на все життя запам’ятали своїх кривдників. Це прислані з району уповноважений райкому партії Виговський, уповноважений райкому партії Баранов, завфінвідділу Гарбуз, секретар киянської парторганізації Троцький, голова Киянської сільради Трохим Черниш (Тронько), сільські підлабузники Антон Гнидин, Антон Грузд (Кокоха), Вусь, Микитенко. Всі вони понесли заслужену кару з приходом у село німців...
Василь Черниш, уродженець Киянки, краєзнавець
