Кажуть, що хороша журналістика – це тоді, коли ти максимально абстрагуєшся від теми і подаєш різні точки зору, не вказуючи присутність автора в тексті. У цьому випадку – так не вийде. Я розповім вам про загиблого героя України Тімура Абубакарова вустами його дружини Катерини. Але спершу згадаю, як ми з ним познайомились. Це було у 2018 році під час нашого інтерв’ю. Потім ми знімали разом відеоролик про систему “Безпечне місто”, писали заявку на грант для покращення умов для бізнесу в нашій громаді… Коли я побачила допис Каті про те, що Тімур загинув – не повірила. Думала, що це чийсь злий жарт. Але це, на жаль, жорстока реальність.
Цей текст присвячується пам’яті Тімура Абубакарова, який загинув 2 серпня о 20:30 на Запорізькому напрямку.
Тімур жив разом з мамою в Наталівці. Після школи навчався у професійному училищі на маляра-штукатура. Однак після ліцею не вступив до інституту, а пішов в армію. Строкова служба проходила в смт Дівички, де його готували як артилериста. Тімур нам розповідав, що навчання на строковій службі було досить серйозним. Їм намагалися дати такі знання, які надалі хлопцеві дуже знадобилися.
Потім була 30 ОМБр і контракт на 5 років. Тімур обійняв посаду командира гармати. Служба в бригаді трохи розчарувала юнака, адже у мріях він уявляв контрактну службу дещо іншою. Коли минув пік розчарування, з’явилася нагода поїхати в Косово. Там перебував 4 місяці. Після того їх вивели, тому що в Україні почалася війна. У цей період хлопець почав більше спілкуватися з Катею.
"З Тимуром ми познайомились ще у 2008 році. Десь перетинались у різних компаніях. Ближче почали спілкуватися під час Революції гідності. Він тоді був у Косово, брав участь у миротворчій місії, а я і моя родина були активними учасниками тодішніх подій. Тімі було цікаво почути іншу думку, адже в той час військовим говорили, що люди жорстокі і зневажають армію. Так закрутилось наше спілкування, – розповідає Катерина. – Після миротворчої місії Тімуру дали відпочити декілька днів, а потім він одразу мав їхати на Схід України. Ми з друзями-волонтерами почали допомагати йому зібратися на війну. Я витратила всі свої заощадження, які збирала на новий фотоапарат, щоб придбати усі необхідні медикаменти для військової аптечки. Пакунок був чималеньким. Він подивився на мене і сказав: “Чи правда ти віриш, що я це все з собою візьму?". Під час однієї із зустрічей він мені розповів, що ніколи не був у Львові. Я запропонувала поїхати з ним і все там показати. Отак ми поїхали як друзі, а повернулися парою. Ми були разом духовно, ментально, психологічно".
"Наш перший військовий досвід – у пробитті коридору для виходу військ із Дебальцевого, а потім під Бахмутом. Але через те що ми були артилерією, я не міг по-справжньому відчути, яка війна у всіх своїх барвах", – розповідав нам Тімур ще у 2018 році.
Під час коротких відпусток пара проїхала пів країни. "Ми мало часу були разом, проте не втрачали можливості жити", – розповідає Катя.
Маючи за плечима досвід роботи в Косово, хлопець дуже хотів налагодити роботу у своєму підрозділі, а саме – сержантську ланку. Проте виникала лише купа конфліктів з усім командуванням. Його мети ніхто не розумів. Тож Тімура перевели у 72 ОМБр. У складі цієї бригади він брав участь у боях за Авдіївку, боронили Донеччину.
Саме у цій бригаді він познайомився з військовими психологами і зрозумів, що вони неоціненні у військовій справі. Вони багато спілкувались, радились і створювали свій здоровий колектив. Там же Тімур і познайомився зі своїм товаришем Андрієм Верхоглядом з позивним "Лівша".
Потім була миротворча місія у Ліберії протягом семи місяців.
Після контракту у 2018 році Тімур закінчив Київську школу економіки, навчався на міжнародній програмі REFA-International саме з оптимізації виробництва. Як каже Катя, він по суті сам собі здобув кар'єру. Після того так і працював з оптимізації виробництва: спочатку на заводі у Житомирі "Обербетон", а потім у Борисполі в міжнародній компанії "Костал Україна" провідним інженером з організації та нормування праці у групі управління вдосконаленнями підприємства. "Так, маючи тільки одну маму, бувши звичайним хлопчиком з села, збудував себе повністю", – говорить Катя.
Паралельно він цікавився і вивчав все настільки глибоко, що міг підтримувати розмову на рівні тієї людини, яка вивчала цей предмет усе життя. Тімур мав феноменальну пам’ять. Паралельно тренував навички, які необхідні під час війни, адже знав, що повномасштабне вторгнення неодмінно буде.
Напередодні 24 лютого молода родина приїхала до Звягеля. Доньці потрібно було зробити щеплення і закордонний паспорт. Дізнавшись, що почалася велика війна, Тімур зібрався і пішов у військкомат. Наступного дня він був із своїми побратимами у 72 бригаді. Разом з ними він захищав Київщину, Сумщину, Чернігівщину та Харківщину. За цей час був у відпустці лише раз – тоді, коли загинув "Лівша".
Паралельно працював у робочій групі, щоб покращити якість сержантського інституту. Радниця командувача Сухопутних військ Збройних сил України Альона Шевцова, коли приїжджала до Тімура на 9 днів, розповіла, що за його напрацюваннями вже йде активна робота.
Потреби своїх побратимів Тімур намагався закривати сам, просячи допомогу у знайомих бізнесменів та волонтерів. Робив це тихо, і в цьому, як каже Катя, був увесь Тімур. П’ять місяців тому його перевели у 118 бригаду. Там він виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку, де і загинув.
Не отримавши до вечора відповіді на свої повідомлення, Катя почала хвилюватись, але ще була надія, що він відповість вранці, адже вже так бувало.
"Коли 3 серпня вранці він мені не відписав, я підсвідомо почала розуміти, що щось не так. Потім десь о 10:00 я ще раз йому написала, і я бачу, що він в жодному месенджері не онлайн, а такого просто бути не могло, адже у нього було купа робочих чатів у багатьох застосунках. Я не могла, звичайно, припустити, що його вже немає, але точно знала, що щось не так. 3 серпня – найгірший день у моєму житті: тому що це – невідомість. Навіть коли мені наступного дня повідомили про його смерть, я вже була готова до цього".
Коли я запитала, що усім потрібно пам'ятати про Тімура, Катя надовго замовчала. Сказала, що подумає, а за кілька днів написала допис: "Я довго думала і не змогла сформулювати. Ти був таким глибоким, про тебе неможливо говорити стисло. А потім я все зрозуміла. Завжди знала, просто нарешті мій мозок подав цю думку. Ти обрав Україну понад життя".
