1964 рік: місто, де телефон був розкішшю, а дороги – з вибоїнами.
Уявіть собі місто, де працювало лише 700 телефонів. Де, щоб поспілкуватися з другом, потрібно було піти на пошту або до найближчого громадського телефона. Де вже працювала клінігова компанія, яка пропонувала широкий спектр послуг – від натирання підлог до ремонту електропобутових приладів. Де, щоб дізнатися, що відбувається в місті, потрібно було вийти з дому, а не зайти у Facebook чи відкрити Новоград.City.
Читайте далі, щоб дізнатися більше про історію нашого міста у 1964 році.
У 1964 році капітально відремонтовано залізничний вокзал. Розширена кімната для пасажирів із дітьми, вестибюль біля квиткової каси теж став просторішим. Поруч із вокзалом відкрито нове відділення зв’язку з поштою і телеграфом. Пасажир мав змогу вести розмови зі спеціальної кабіни через міжміський телефон. Збудовано додатковий перон ["РП" від 19 грудня].
Через міську автостанцію проходили 53 автобуси далекого слідування. З обох станцій – міської та приміської – 129 автобусів перевозили пасажирів у напрямку 50 населених пунктів. Щодня всім цим транспортом перевозилося 25 тисяч пасажирів. У серпні 1964 р. автопарк поповнився шістьма новими автобусами ["РП" від 11 серпня]. Газета критикує керівництво автопарку і міської автобусної станції, яке мало тричі на добу направляти автобус до електропоїзда, що був на відстані 5 км від центра міста. Вранці збиралося багато пасажирів, і дуже часто траплялося, що для робітників енергопоїзда не залишалося місць в автобусі. Тоді доводилося шукати попутний транспорт або йти пішки ["РП" від 29 грудня].
Телефонним зв’язком були забезпечені всі населені пункти району. В місті наприкінці 1964 року працювало 700 телефонів, що не задовольняло попит населення. Викликано це було відсутністю вільних телефонних ліній, кабелів ["РП" від 30 грудня]. Проти воріт міського стадіону встановлено щоглу з антеною. Щодня, починаючи з 11-ї години, телевізійний ретранслятор подавав в ефір електричні імпульси. Він обслуговував близько 2000 телевізорів у місті та районі ["РП" від 6 травня].
Сотні робітників різних спеціальностей працювали в 50 майстернях і ательє міськпобуткомбінату. На вул. Радянській (нині – вул. Героїв Майдану) № 3 почала працювати майстерня з ремонту і в’язання жіночих кофт, жакетів, светрів, шкарпеток і рукавиць, хусток і шарфів із шерстяної пряжі ["РП" від 13 і 18 листопада]. Ательє добрих послуг побуткомбінату, яке займало будиночок біля перехрестя вулиць Кірова і Волі, приймало замовлення на виконання таких робіт: натирання підлог, прання і прасування білизни, прибирання і поточний ремонт квартир, скління вікон, фотографування, ремонт електропобутових приладів і меблів та ін. Прокатні пункти на вулицях Шевченка і Володарського відпускали напрокат предмети господарсько-побутового і культурного призначення ["РП" від 15 квітня].
Ріг вулиць Кірова і Волі приблизно наприкінці 1950-х років
19 березня на вул. Чехова (нині – вул. Стуса) № 3 відкрито їдальню № 4 Змішторгу ["РП" від 27 березня]. Нова перукарня почала працювати у будинку на вул. К. Маркса (нині – вул. Соборності) № 15 ["РП" від 25 липня]. На розі вулиць Р. Люксембург (нині – вул. Замкова) і Т. Шевченка відкрито меблевий магазин. Тут можна було придбати шафи, гарнітури, дивани-ліжка, стільці, столи та інші речі з дерева. Біля входу в магазин чергували моторолери, пристосовані для перевезення меблів ["РП" від 8 травня].
У січні 1964 р. у місті нараховувалося десять шкіл: 7 середніх, 2 восьмирічні та 1 початкова. Їх відвідували понад 7000 дітей, яких навчали понад 300 вчителів ["РП" від 3 січня]. За час свого існування дитяча музична школа випустила 200 юних музикантів. 58 з них уже закінчили музичні училища і консерваторії, а 38 навчалися в них. У 1963/64 навчальному році школу закінчили 34 учні ["РП" від 5 червня]. Перший випуск відбувся у школі-інтернаті ["РП" від 24 червня]. За чотири роки існування заочна середня школа випустила понад 500 учнів, в тому числі 64 – у 1964 році ["РП" від 1 липня].
3 травня відбулася традиційна естафета на кубок газети "Радянський патріот" і Будинку культури. У ній взяли участь 180 школярів – 7 команд молодших класів по 15 осіб і 5 команд старшокласників. Кубок завоювала команда СШ № 5 ["РП" від 5 травня].
Юні туристи восьмирічної школи № 4 здійснили на першому етапі 17 одноденних та багатоденних походів. Вони побували на Городницькому фарфоровому та Кам’янобрідському фаянсовому заводах, у місцях, де діяли партизанські загони, відвідали різні підприємства міста. Весь зібраний матеріал оформили на відповідних стендах, а також в альбомах-щоденниках, які велися кожним класом окремо. Мандрівники інших шкіл встигли побувати у Полонному, Понінці, Шепетівці, біля пам’ятника природи між Городницею та Корцем, у Брестській цитаделі. Підсумки першого етапу експедиції підбили на злеті, який відбувся в Городищенському лісі. Тут зібралося понад 400 учнів та 70 вчителів. Чотири дні велася вперта боротьба за першість. Юні туристи здійснили 60-кілометровий заліковий похід по незнайомій місцевості, два дні жили в наметовому містечку, будували і оформляли бівуак, експонували матеріали, які зібрали під час залікового походу, проводили спортивні змагання. Найкращі результати показали туристи міських шкіл № 2, № 3, № 4, №5 і № 7, а також Биківської та Баранівської шкіл ["РП" від 6 червня].
За Житомирським мостом, на останній зупинці автобуса стояв двоповерховий будинок водолікарні. На першому поверсі розміщувалися ванні кімнати та душові. Тут були кисневі, хвойні, солоні та інші ванни, чотирикамерка, а також лікувальні душі: дощик, віяловий, шарко, циркуляційний тощо. На другому поверсі – електрокабінети, устатковані необхідною апаратурою: діатермія, кварц, солюкс та ін. Був окремий кабінет для прийняття субаквальних ванн (лікування кишкових захворювань), а також кімнати для масажу, лікувальної фізкультури, прийняття озокериту та парафіну ["РП" від 5 червня].
До 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка у фоє міського Будинку культури оформлена виставка "Співець свободи і щастя народного", у музеї-бібліотеці Лесі Українки створено шевченківську кімнату. Фонд районної бібліотеки ім. Лесі Українки становив майже 62 тисячі томів ["РП" від 7 і 21 лютого].
Стаття "Режисер народного театра" присвячена Я. І. Горілому. Після закінчення в 1938 році Харківського театрального училища Яків Іванович працював актором, а потім режисером у театрах Житомира, Коростеня, Кременчука і Коломиї, поставив понад 30 п’єс. 1958 року він очолив Новоград-Волинський самодіяльний народний театр, із молодим колективом якого поставив 9 п’єс, зокрема "Лісову пісню" Лесі Українки, "Замах" І. Кремльова, "Чужий дім" М. Зарудного, "Гріх і покаяння" І. Тобілевича та інші. На республіканському огляді самодіяльних драматичних колективів "Лісова пісня" посіла перше місце. У 1964 році новоград-волинці побачили нову п’єсу "Реве та стогне Дніпр широкий" Л. Предславича та Л. Болобана. Незважаючи на те, що багато самодіяльних артистів виступали в цій п’єсі вперше, свої ролі вони виконали вдало, правильно розкрили образи. Це перш за все стосується головної дійової особи Оксани, роль якої виконувала учениця 10 класу СШ № 1 Людмила Козлова. Чимало учнів Я. Горілого по-справжньому полюбили драматичне мистецтво і побажали набути вищої кваліфікації. У Київському театральному інституті навчалися колишні учасники народного самодіяльного театру Надія Холод, Ліна Белюц, Валентина Горчинська та інші. Володимир Сидорчук уже закінчив інститут і працював актором у Львівському театрі ім. М. Заньковецької ["РП" від 23 травня].
Кольорові фотографії з підписами до них на стенді методичного кабінету міського Будинку культури (директор – Г. Рацько) розповідали про те, як невеличкий колектив художньої самодіяльності виріс у народний ансамбль пісні і танцю "Полісся", в народний театр. Знімки знайомили з тим, як новоград-волинці виступали перед трудящими Києва, на сцені Кремлівського театру, на Стражницьких святах у Чехословаччині. То було колись. Після цього в Будинку культури настало затишшя, яке тривало вже давно. Забули жителі міста, робітничих селищ і сіл, коли з чарівними піснями, запальними танцями виступав перед ними ансамбль "Полісся". Довгенько не радував глядача новими виставами народний театр. Єдине, з чим на той момент виступав театр, була п’єса "Шельменко-денщик" ["РП" від 13 жовтня].
Сцена із вистави "Шельменко-денщик". У ролях: Шпак – Г. П. Рацько, Шельменко – С. Д. Іванов.
"Наше місто багате природними умовами для літнього відпочинку, – писав В. Курилов у статті "Пляж... без піску". – Дві річки Случ і Смолка завжди готові прийняти в свої води тисячі купальників... Не треба їхати на курорт. У нас свій курорт. Недарма з Києва і навіть Москви приїздять провести свою відпустку люди, що знають поліську природу. Давайте, пройдемося, дорогий читачу, по березі Случі. А як пройти до пляжу? Де та красива алея, яку обіцяли створити нам міські комсомольці? Так, важко знайти вхід на пляж. Ні на вулиці Червоній, ні біля Річкового провулку не видно його. За господарським двором міськторгу, від вулиці Радянської відгалужується брудний вузький провулок. Він переходить в півметрову стежку, що біжить по краю балки. Тут же протікає брудний струмочок. Звалка нечистот. З одного боку колючий дріт, який оберігає чийсь город. Ось такий прохід до пляжу. Це одразу псує настрій. В цьому році міськкомунгосп збудував лави, грибки та роздягальні на обох берегах річки. Це добре. Але все ж таки – це ще не пляж! Місце для нього відведено на торішніх городах. Звичайно, на картоплищі ніхто лягати загоряти не буде. Потрібен пісок. А підвести його – ціла проблема. Під’їзду нема. Як же вирішити цю проблему? На правому березі є чудовий пісок. Чи не можна одну-дві сотні кубометрів його переправити на лівий берег?.. Місця для купання дітей не відгороджені. Водна станція не обладнана. Соромно: маємо під боком дві річки, а спортсмени не можуть провести змагання з плавання" ["РП" від 19 травня]. Через відсутність каналізації понад 2000 кубометрів бруду скидалося щодня в річки Случ і Смолку. Головними забруднювачами були машинобудівний і сироробний заводи, птахокомбінат, автогосподарство і лазня ["РП" від 25 березня].
У 1964 році збудовано і відремонтовано 16500 кв. м бруківки, встановлено 180 ліхтарів денного світла. Однак проїхати деякими вулицями було неможливо. На вул. Войкова (нині – вул. Ю. Глухова) БМУ-78 разом із комбінатом комунальних підприємств рили траншею і зруйнували проїжджу частину ["РП" від 24 листопада]. На вулиці Радянській перекопана дорога, на вул. Гоголя – болото, на вул. Пушкінській (нині – вул. Київська) – котлован. Минулого року, коли впорядковували вулицю Леніна (нині – вул. Шевченка), вирили ями на вул. Дзержинського (нині – вул. Лесі Українки), які так і залишили ["РП" від 19 травня]. 14 червня сталася пожежа в районі старого базару, під час якої спалахнули легкі дерев’яні будівлі, в тому числі і склад меблевого магазину ["РП" від 19 червня].
На честь 20-річчя визволення міста від нацистських загарбників на підприємствах, у школах і установах проводились бесіди, зустрічі з учасниками боїв, колишніми партизанами, підпільниками. У бібліотеках були оформлені фотомонтажі, книжкові виставки. На святкування прибули учасники боїв за Новоград-Волинський. Серед них – генерал-майор у відставці П. С. Ільїн, полковник запасу В. Л. Якунін, дружина похованого у міському парку генерала Й. М. Панкратова та інші. 3 січня робітники, службовці, учні поклали вінки до могил воїнів. Цього ж дня відбувся урочистий вечір, присвячений знаменній даті ["РП" від 4 січня].
Визволителям міста присвячені статті "Їх імена безсмертні" П. Ільїна та "Генерал Панкратов" Ф. Кисельникова ["РП" від 21 лютого і 9 травня]. Про новоград-волинських підпільників йдеться у статтях "Бійці невидимого фронту" і "Його звали Микола Ніколаєв" Г. Іванова, а про місцевих і партизанів – у статтях "Їх слава житиме вічно" М. Подкоритова і В. Квітінського та "Партизанський щоденник Степана Трохимчука" К. Адаменка ["РП" від 3 січня і 9 травня].
Газета сповіщала про смерть директора міськводоканалу Дмитренка Федора Гнатовича і завідувачки дитячої бібліотеки № 1 Михальчук Галини Прокопівни ["РП" від 10 і 17 березня]. У некролозі з приводу смерті головного інженера міськводопроводу Попеля Володимира Андрійовича відзначається, що в 1938 році під його керівництвом почалося будівництво водопроводу в Новограді-Волинському ["РП" від 6 червня]. Серед інших посадовців згадуються завідувач міськкомунгоспу Г. Волошкевич, завідувачки відділу ЗАГС Н. Черніговська і міського архіву П. Лапчук.
В оголошеннях трапляються адреси деяких підприємств і установ: плодоовочеконсервний завод – вул. Санаторна (нині – вул. Надслучанська) № 23; овочева база заготконтори – вул. Привокзальна № 3; райпобуткомбінат – вул. Червоноармійська (нині – вул. Гетьмана Сагайдачного) № 26; домоуправління № 1 міськкомунгоспу – вул. Червоноармійська № 21.
Віктор Ваховський та Леонід Коган, краєзнавці
